Кость тільки зиркнув на фотографа, Сашко ж відповів:
— Еге, ви й самі не витримали б: бо ж кусають і не питають куди! Ось спробуйте. Вони онтамечки — бачите,— Кіліманджаро вліво, а Кам’яна гора туди далі й далі...
Фотограф глянув у той бік, очі його пойнялися смутком, і він просвистів крізь зуби невесело:
— Даю вам, хлопці, дозвіл і доручаю обстежити всі гори й кручі, схрестивши шпаги з усіма Ассурбанапалами світу, а мені, братики, вже пора, бо нерано.
Дядько Гарасимчук підвівся, поправив ФЕДа і спитав, уже перший крок зробивши:
— А то правда, хлопці, що в бескетті над річкою дике скло є? Чув я та й думаю: дике скло? Що, у тих скелях дикий завод? Патякають люди, аби патякати...
Він думав, що хлопці одразу в один голос крикнуть: "Е, не патякають, а таки справді є..." Одначе хлопці, які ще так недавно викрили підступний задум новолшеничанської експедиції, були насторожі. "І цей дикого скла захотів,— подумав Кость.— І чого це дорослі так люблять розпитувати про те дике скло?" Почуття самоохорони підказало Костеві бути обережним, і він так відповів:
— Ми з Сашком скрізь вилазили: немає там ніякого дикого заводу і дикого скла. То все люди вигадують; скалля всяке... А ящірок! Ще й усякі: і зелені, і сірі, і... сині!
Отак, ухопивши шилом патоки, і зійшов із сцени дядько Гарасимчук.
Така була перша пригода.
Друга пригода була не така, як перша.
Рід цигарки Сашкові добре заканудило. Але він, хоч і був блідий, як полотнина,— а промовив бадьоро:
— От добра цигарка!
— Як мед! — з несокрушенним оптимізмом підтримав приятеля Кость. І додав, похитуючись, бо земля під ногами пішла обертом: — У мене в голові й трохи не закрутилося!
— І в мене теж,— обізвався Сашко.— Мені хоч би й сто цигарок, однаково на одній нозі встояв би.
І збрехнув Сашко. Бо від спроби стати на одну ногу, навіть після першої цигарки, він похитнувся і, ловлячи очима зелені кола, що затанцювали навколо, тихо опустився на придорожній кущ дерези. А під тим кущем їжак відпочивав. Сашко сів спочатку на кущ дерези, потім на їжака.
Запорожці, пишучи свого листа до турецького султана, дорікали йому: "Який ти в чортового батька лицар, коли голим тілом їжака не вб’єш..." Вони, певне, думали, що це легка річ. Треба було б їм у Сашка спитати, то знали б...
Правда, Сашко був не зовсім голий. Влітку він завжди ходив у трусах. В перший день, як мати принесла їх з магазину, вони були темно-сині, резинку мали тугеньку, і Сашкові, коли він надів їх, здавалося, що хлопці з усього радгоспного селища дивляться на нього і заздрять йому.
В день сутички з їжаком Сашкові труси мали вже колір піску пустині Цайдам, були невразливі для сонця, для дощу, для вітру. А для їжака вразливі. Він проколов їх наскрізь і, справившись з цим завданням, почав колоти далі. А далі ж було Сашкове живе, біле тіло!
Ох же і підскочив Сашко! Ох же і скрикнув!
Коли хтось із хлопців наступить на колючку, то скрикує "ой!". І це буде перший вид ойкання.
Коли хтось із хлопців, замість того, щоб потай від матері спити тільки вершечок з молока, випива всього кухля, то теж скрикує "ой!". І це буде другий вид ойкання.
Коли хтось із хлопців, витираючи з табеля двійку, протре синій папір табеля наскрізь, то теж скрикує "ой!". І це буде третій вид ойкання.
Але ще ніколи ні одному хлопцеві з радгоспного селища не щастило сісти верхи на їжака і відкрити четвертий вид ойкання. Це відкриття зробив Сашко. Так долі було завгодно.
Ранки від їжакових колючок болять довго і неприємно, і Сашко сказав, розтираючи виразки:
— Ех, коли б сіль! Потер би сіллю, зразу пройшло б! От клятий їжак! — Далі Сашко говорив так: — Ти думаєш, я сам на нього упав! Еге, упав би! Він умисне мене повалив. Підскочив та як смикне за труси, я й похитнувся. Мабуть, голки затупилися, то схотів відточити...
— Та їжаки такі,— погодився Кость.
Коли б тут поблизу була Люба, то вона певне сказала б:
"Накурився, поки занудило, а звертає на їжака. Бач який!
І хто їх учить ковтати отой смердючий дим? От скажу матері, знатимеш!"
Але Люби поблизу не було, то й сказати цього було нікому. А хоч би й сказала, то що? Перестали б нишком затягатися сухими кінськими кізяками? Та нізащо! Бо, бач же, дорогоцінність яка!
І кожен же хлопець знає, що курити не можна, а курить. Свідомо люди роблять себе слабаками. На спортивних полях давно доведено, Що з курця ніколи не буде доброго футболіста. Перша ознака курця — слабі, ввігнуті груди. Хто не курить, у того груди, як скала, а хто курить — ходить зігнутий, як карлючка, та все "бухи-бухи-бухи!"
Щоб втриматися і не курити — потрібну сильна і горда воля. Дехто з хлопців думає, що з сильною волею люди народжуються. Боягузи так думають. Сильну волю люди викохують у боротьбі з самим собою. Чому я можу боротися з Володькою, Толькою, Хомою, а з собою ні? Можу я перемогти Хому й Женьку? Можу! А коли їх можу, то й себе також.
Отак у Костя й Сашка почала прокидатися совість. У Сашка розбудили її їжакові колючки, а в Костя нестерпний головний біль.
Він стогнав і казав:
— Нізащо в світі більше не буду курити. Ой мамочко моя, ой ріднесенька, ой головочка болить...
А Сашко не так казав. Сашко так казав, маючи на увазі дядька Гарасимчука:
— Ач який! А дорослий! Хіба дорослі дітям дають курити? Дорослі дітям не дають курити. Та ще такі цигарки, що в голові геть запаморочилося. Де ж тут не впадеш! Отак як заканудить під серцем, то й на гадюку впадеш, не тільки на їжака. Ох же ж і поколов клятий, ох же ж і болить... Ой мамочко, ой ріднесенька...
Коли біль трохи вщух, Кость сказав Сашкові:
— Я вже не буду більше курити. Хочу вирости спортсменом, хочу змагатися на футбольних полях, хочу прославитися, як Володимир Куц. Хто біга швидше за нього? Ніхто! А чому? Бо як закортить йому покурити, то він зразу сам собі: "Е, ні! З’їсть тютюновий дим Володимира. Куца, не прославиться він на увесь Радянський Союз!" І я теж так буду. Я теж не хочу, щоб з’їв мене тютюновий дим...
— І я теж,— підтримав друга Сашко.— Яка ото радість курити? Ніякої радості. Як терпіти отаке,— Сашко поклав руки на труси,— то хай йому бенеря. Хай тільки хто спробує простягти цигарку. "Самі куріть,— скажу.— І не годиться дорослим труїти недорослих тютюновим димом!"
І тільки мовив це Сашко, як кущі справа від нього зашелестіли і на стежку вискочив Білан з дрохвичем у зубах. Здобич свою вовкодав поклав Костеві до ніг.
Кость, за одну мить забувши про всі прикрощі, піднесено закричав:
— Оце буде печеня! Пахощі підуть на увесь гірський край!
На базі хлопці почали патрати дрохвича і, поки це робили, вирішили не печеню з дрохвича смажити, а зварити куліш, бо з печенею довга морока. Але куліш не вийшов чогось у них — чи води мало влили, чи пшона забагато сипнули, отож вийшов у них не куліш, а пшоняна каша, ще й не мало, бо коли пшоно розварилося, то стало відро по вінця!
Довго ж довелося приятелям поморочитись з цією кашею, аж потомилися. Щоб підтримати своє здоров’я, вони витягли з Костевого рюкзака хлібину, почали ламати її, підживлятися і допідживлялися до того, що, коли, нарешті, каша вкипіла, охота їсти у хлопців пропала.
— Чогось і їсти перехотілося,— сказав Кость.— От води, то напився б...
— І я теж,— трохи здивований такою обставиною, промовив Сашко.
Вони спустилися в розколину між двома скелями, припали до маленького струмочка, що пробивався з-під каменя, напилися, і Кость сказав:
— Гарна вода тут. Коли б ще трохи пахтіла соломою, як та, що у бочці в жнива, то була б ще краща...
— Е, так то ж у жнива,— відповів Сашко.— До жнив ще далеко, та їх тут і не буде: бач, навколо самий камінь та камінь...
Напившись, приятелі повернулись на свою стоянку, закутали кашу у ватник і засунули в самісінький куток печери, в котрій ночували, і прикрили рядниною зверху.
— Хай умліває,— промовив Сашко.— Знаєш, яка вона бува, як умліє? Як мед!
— Еге. Ох, солодка ж! — охоче відгукнувся Кость. Потім Кость випростався, окинув поглядом околицю і промовив, не звертаючись ні до кого:
— А куди ж ми тепер?
Сашко оглянув місцевість і, не витрачаючи часу на довгий роздум, відповів:
— Вчора ми ходили на Кіліманджаро, а сьогодні підемо на Еверест. Чи не пощастить там знайти дикого скла Любі на крем’яхи?
І вони зникли серед нагромаджень гранітних брил.
Розділ дев’ятнадцятий
Вранці експедиція пила найкращий чай за всю подорож. До чаю не було заварки, і заварили снопочок дикої м’яти. Як же він пахтів! Не було й цукру, не було й хліба з маслом. Але одне щось було. Це був апетит. Та ще який апетит!
Кажуть, що найбільший апетит — вовчий. Це пусте. В Немає апетиту сильнішого за хлоп’ячий. Пилип або Хома як набігаються, то й вовка з’їдять. Так добре ж, коли вовк є, щоб його з’їсти. А коли нема? Що тоді робити?
Люся поклала на скатертину по одному аварійному сухарю і по подушечці — у Куприка знайшлися. З одної цукерки трохи прорвалося повидло і пахтіло так, що у всіх слина котилася. Женька аж плямкнув.
(Продовження на наступній сторінці)