Атомна бомба розірвалася в грудях Григорія Савича. Коли б не постійне тренування у витримці, він спалахнув би й згорів у тому жаркому полум’ї. Але ж Григорій Савич ще з інститутської лави знав, що в школі можуть статися всякі несподіванки і до них треба бути заздалегідь готовим і навіть порухом найменшого м’яза не дати зрозуміти своїм малим партнерам про ту страшну силу удару, яку вони можуть завдати з найкращими намірами в серці. Все всередині Григорія Савича спалахнуло, в голові пронісся рій думок — зовні ж він залишився таким, як і раніше був. Серце Григорія Савича хотіло було сказати Олі таке: "Божевільна дитино! Що ти наробила! Це ж, виходить, піклуючись про моє щастя, ти поламала мою зустріч з Ієреміадою в Білій Криниці. А для мене це було б найбільшим святом у житті. Я певен, що ми там з нею порозумілися б... А тепер через тебе, мала рятівнице, все ускладнилося і як кінчиться, не знаю!" Оце так Григорій Савич хотів би відповісти своїй маленькій, товстощокій учениці. Але цього він не міг сказати, а мовив таке:
— Бачиш, Олю, життя штука дуже складна. Дорослі не завжди його розуміють і роблять помилки, хоч у них і досвід є. А що ж говорити про таких дівчаток, як ти? У тебе, Олю, дуже добре серце, а життя ти ще не знаєш. Та й не поспішай знати, хай йому...
Перші слова Григорія Савича здалися Олі дуже загальними, але коли вона дослухала до кінця, її упередженість розвіялась. Крізь постійну, завжди рівну витримку Григорія Савича вона побачила щось інше, ніж звикла бачити — його живе серце й червону гарячу кров. Таки далося йому взнаки те життя!
Раніше Оля дивилася на Григорія Савича поблажливо, як на старшого брата, котрий, власне, й не тямить свого інтересу. Тепер Оля глянула на Григорія Савича пильніше. Погляд її став зачудований і тривожний. Біля Олі билося в стражданні людське серце. Як же могла вона бути байдужою?!
Григорій Савич обминув Олин погляд і сказав уже звичайним голосом:
— Тепер давай думати, як нам вийти з цього становища. Запаси ти всі повикидала?
— Еге ж,— кивнула дівчина головою.— У воду.
Григорій Савич посміхнувся:
— Це щоб мені заморочити голову і щоб я ні про що не думав, а тільки про кашу, еге?
— Еге,— погодилася Оля.
— Ну, а коли прийде час вечеряти, а вечеряти нічого, то що будеш робити? Голодною спати ляжеш? Ти про це думала?
— Ні,— призналась Оля,— я про це не думала. Бо коли ще той вечір!
В цьому була вся Оля. Розробити стратегічний хід на п’ятнадцять днів наперед і махнути рукою на те, що буде ввечері!
Розділ вісімнадцятий
Щоб збирати добрі огірки, мало навозити гною та мінеральних добрив. Буває так, що людина й гною додасть, і мінеральних добрив, огірки цвітуть, аж буяють, а зав’язі не дають. Біля них бджоли, джмелі, комахи різні роєм літають, а пуп’янки не зав’язуються, і огірків нема.
Щоб уродив добрий огірок, треба мати ще й добре насіння і не торішнє, а позаторішнє. А як позаторішнього нема, то слід торішнє насіння три місяці видержувати при температурі людського тіла. Це знають люди споконвіку, і добра хазяйка цілу зиму виношує на грудях торбочку з огірковим насінням.
Коли ще взимку головний агроном Хрисанф Іванович розповів про це хлопцям, то Кость аж підскочив:
— Я теж носитиму торбочку з огірковим насінням аж цілу зиму!
І справді — виносив!
Отож хлопці і зібрали такий урожай!
Тепер треба вже було готуватися до наступного року. Хрисанф Іванович ще вчора порадив приятелям залишити на насіння найбільші і найкращі огірки. Ех, скільки їх лежало навколо, як добре одгодованих кабанців! Побачивши одного такого кабанця, Кость скрикнув:
— А знаєш, Сашко? Я свого назву Кабаном. Тепер він ще кабанець, а як дозріє, то стане справжнім кабаном.— Підібравши на землі якусь трісочку, Кость вивів на спині свого обранця: "Кабан".
— А я теж назву свого Кабаном,— сердито зиркнувши на приятеля, сказав Сашко.— Бо не тільки в тебе такий огірок, а і в мене, та ще й більший! Ось бач який!
Хлопці недобре подивилися один на одного.
"Ще поб’ються,— подумала Люба.— У них розуму вистачить".
Вона пройшла на грядку, оглянула Костевого Кабана, Сашкового Кабана і промовила:
— Навіщо ж однаково? Костик назвав свого Кабаном, а ти б свого Лутом. Чув же, як люди кажуть: "Здоровий, як лут!"
Голос у неї став такий, як у Костевої чи Сашкової матері.
— Ух ти! — почувши все це, вигукнув Кость.— От добре ім’я!
— Добре, та не твоє,— похмуро глипнув на нього Сашко.— Коли ти назвав свого Кабаном, то нехай і буде Кабан. А мій хай буде Лутом. Твій буде Кабан, а мій Лут. Так і сплутати не можна.
— Ти диви, як здорово,— не вгавав Кость.— Мій Кабан, твій Лут. Справді не сплутаєш!
Отак і з’явилися на світ Кабан і Лут. Їх поява примирила приятелів, і вони враз забули про сутичку і почали весело допомагати Любі збирати огірки і односити їх на воза.
Коли Костеві схотілось покласти щось на гострий зуб, він повів дипломатію:
— А смачненького, Любо, чогось не привезла з кухні? Га? За нами не пропаде. Ми як підемо на другу базу, то хіба ж таких крем’яхів наробимо тобі з дикого скла!
При згадці про крем’яхи очі у Люби заблискотіли дорогоцінними каменями.
— А з якого дикого скла? З білого? От коли б з червоного або зеленого!
— А ми з усякого скла,— весело втрутився в розмову Сашко.— Тільки чогось смачненького...
— Добре, хлопці. Але затямте: за зелені крем’яхи но пиріжку з квасолею, а за червоні — по два з вишнями!
Тепер Сашко й Кость тільки по півдня працювали на дільниці. Коли приходила зміна, вирушали в похід.
Спочатку освоїли вони першу базу, розташовану серед великої піщаної пустині за Петровим байраком з березовою оазою посередині і з великим кам’яним лобом у тій оазі.
Згодом просунулися далі на північ, де граніти Українського кристалічного щита виходили на денне світло.
Пересувалися вони в глибину цієї країни, на жаль, не способом норвезького мандрівника Амундсена — з нартами, собачими упряжками, гуркотом пістолетних пострілів, а переборювали простори, як капітан Скотт — за допомогою своїх власних ніг. І рюкзаки клали не на легенькі санчата, а так само на власні плечі. Підвела Жулька: приплоду свого не віддала, а без собачого приплоду не станеш Амундсеном!
По дорозі на другу базу з хлопцями сталися деякі пригоди, про котрі варто розповісти.
По-перше, їм пощастило покурити. Курили вони й раніше, але або листяну потерть з чорнобилю, або смердючі бички, від одного духу яких у них наморочилося в голові. А тепер зустрічний дядько Гарасимчук, що всіх у радгоспі фотографував, почастував їх справжніми цигарками "Біломорканал". Хоч фотографові бракувало двох передніх зубів і говорив він шепеляво, з присвистом, так зате через плече у нього висів не "Любитель", а справжній ФЕД.
— Зніміть нас, дядьку,— сказав Кость, затягуючись "Біломорканалом",— бо нас ще зроду ніхто не знімав.
— А чого ж, зніму,— люб’язно просвистів Гарасимчук, націлився ФЕДом на приятелів і клацнув. Потім спитав, застібаючи кобуру:
— Куди ж це ви мандруєте проти ночі? Ще й з клумачками...
— Це не клумачки, це справжні рюкзаки,— виправив Кость Гарасимчука. І далі розповів усе по порядку.
— Здорово! — з тим самим присвистом вигукнув Гарасимчук, сам потому сів на канавці і хлопців посадив біля себе.
Погомоніли. Хлопці розповіли йому про Жульку, Петрів байрак, другу базу...
прослухавши все, Гарасимчук поцікавився:
— Там же хоч річка є?
— Є! Там Рудиця протікає,— випускаючи дим через ніздрі, закричали хлопці.— Бо вода в ній руда. Тільки це десь там, а в нас вода чиста-пречиста, і береги такі круті, що, як глянеш у воду, всі хмари видно.
— Ти диви! — вигукнув фотограф.— Ще ж, виходить, вона глибока така?
— Зовсім без дна,— дав довідку Кость з незламною вірою в правдивість своїх слів.— Кинеш, каменюку, гухне і тільки!
— Цікаво,— протяг Гарасимчук.— Цікаво.— І додав: — Казали мені, що у вас на річці на скелястому березі стоїть кам’яна могила, на тій могилі столітня сосна, росте, на тій сосні кіб’яче гніздо, в кіб’ячому гнізді четверо кіб’ят; старі кібці в небі ячать, кіб’ята — на сосні; навколо ж музика, що кращої і на землі немає...
Знав, видно, фотограф, чим вразити в саме серце Сашка, а ще більше великого гуманіста Костя. Почувши про кібців, обидва вони в одну мить згадали вчительку Ганну Іванівну, в ту ж мить забули про неї, і в ту ж мить Кость скрикнув:
— Кам’яна могила над кручею, на ній сосна, на сосні кіб’яче гніздо, еге?
— Еге,— підтвердив Гарасимчук.
— Е,— плямкнув чомусь Кость.— То до війни, батько кажуть, там велика сосна росла; так наші, як гнали фашистів, ту сосну збили; на ній німець сидів і куди стріляти казав. А тепер уже там не сосна, а осокор виріс. А гніздо все одно є, і кіб’ята є, а підступити не можна: навколо терник, а в тернику — оси. Найголовніший їхній командир Ассурбанапал поціляє просто межи очі. Там хтось аж дві тички зв’язав, щоб їх викурити, так, видно, нічого не вийшло...
— І ви теж відступили?
(Продовження на наступній сторінці)