— Подумаєш,— знизав плечима Хома.— Як один,. то мусить бути і другий. Бо де кібець, там і кібчиха.
Настала пауза. Після паузи Хома спитав:
— То що ж будемо робити: копати? — При слові "копати" голос Хомин якось обм’як, охляв від утоми: — Чи, може, ос пужнемо, якщо кібця не можна чіпати?
І коли ці слова вилетіли з Хоминих вуст, то з голосом його сталася дивовижна зміна. Він задзвенів, заграв усіма барвами життя, кликав, наполягав: "Не вагайся, Пилипе. Чого нам справді в тій землі бабратись? Давай ос пужнемо!" І Пилип не витримав цього натиску. Ех, Пилипе, Пилипе! А де ж твої золоті скіфські мечі, де золоті скіфські підкови? Де образ дівчинки Люсі, котрий, мов живий, увесь час стояв перед тобою? Невже все це ти викинув з серця, і сяйво баталії біля підніжжя гори, що її випнув Український кристалічний щит, заступило їх місце в цей момент? Еге ж, заступило, бо чуєте, що він сказав на палкий Хомин заклик:
— Давай пужнемо!
Хлопці і оси — це дві ворожі сили, до того ж гостро антагоністичні. От взяти джмеля. Ну, яка радість джмеля драти? Беззахисна істота. Гуде, дзижчить, а щоб укусити — не догадається, хіба сам його в руку хапнеш або ногою наступиш. А оса, то річ інша. Якщо джмеля можна прирівняти до тупого кухонного ножа, то оса — це бритва, може, ще гостріша за ту бритву, котру щедрий Тимофій подарував малому Володьці стругати олівці й пальці.
В біографії Пилипа й Хоми було чимало випадків, коли найлютішими їх супротивниками виступали степові оси, тонкі, довгі, посередині перетягнені незримою ниточкою, з чорненькими обручиками впоперек тільця. Такі оси, коли їх роздратувати, можуть кого завгодно і куди завгодно загнати. Вони розумні, обачні, і завжди насторожі. Осячі солдати, озброєні страшними жалами, пильно стережуть свій пергаментний замок і щомиті готові схрестити шпаги з яким завгодно супротивником. Ще й командири у ос завжди завзяті.
У замку, який зібралися атакувати хлопці, начальником сторожі був досвідчений воїн. Жало в нього було на цілий міліметр довше, ніж у рядових солдатів. Звали його Ассурбанапалом. Він сидів на башті, спорудженій на вершку тернини. І от погляд його упав на хлопців — на Пилипа й Хому, що з’явилися під горою. Миті вистачило, щоб розібратися, з ким доведеться мати справу, і він забив тривогу: "Приготуватися! Шаблі наголо. Подам знак — і всі, як вихор, в атаку!" Охоронці замку приготувалися, хоч зовні й здавалося, що вони дрімали, як і раніше.
Оглянувши позиції, Пилип сказав приятелеві:
— Трудно їх взяти: бачиш, на башті вже приготувалися. Та здоровенні які!
— Хай вони зверху стережуть,— відповів Хома,— а ми їх знизу візьмемо.
Ос не деруть. Їх палять. Навертять на тичину сухої трави, запалять і підсунуть до гнізда.
І цього разу хлопці пішли второваною дорогою. Вирізали тичку, навертіли на її край сухої трави. Отож почали активно готуватися до бою.
Місцевість сприяла осам, а не хлопцям. Кущ терну так переплутала дика вика, що залізти в нього не було ніякої змоги. Зваживши на це, Пилип сказав:
— Ми зв’яжемо дві лозини, сховаємося в траві і звідти атакуємо.
— От здорово! — з ентузіазмом погодився Хома.— Ми їх так підкуримо, що тільки дим піде!
Але й супротивник по дрімав. Ассурбанапал стояв насторожі і, як тільки помітив підозріле хиляння трави під горою, так і ринув туди. Перше, що він піймав своїм гострим зором, був Пилипів лоб і під ним двоє очей. Ассурбанапал вважався спеціалістом по атаках на перенісся. З швидкістю стріли він кидався на ворога, заганяв йому своє ратище межи очі, повертав там його тричі і блискавично зникав, даючи змогу супротивникові подивитися, що з цього буде.
Так він вчинив і тепер. Перше, ніж Пилип утямив, що сталося, Ассурбанапал зробив своє діло.
Інші солдати охорони в цей час закружляли над Хомою і набачили його ноги. Коли б Хома лежав спокійно, на них ніхто не звернув би уваги. Але ж він хвилювався, переживав та ще й силкувався підсобити Пилипові просунути під гніздо запалений віхоть. Ну, й засовав ногами. Три воїни одразу пішли в атаку. Це сталося саме в той момент, коли Ассурбанапал розправлявся з Пилиповим переніссям. Ось чому стривожене й налякане "ой!" вихопилося одночасно з двох хлоп’ячих горлянок. Тичка з віхтем випала з рук. Пилип в один момент сховав голову в кущ трави; Хома в той самий момент підібгав свої ноги.
Пізно, хлопці, пізно! Осячі розвідники боєм зробили своє діло і тепер, задоволені перемогою, поверталися на свої сторожові місця.
Хлопці лежали й тихенько ойкали. У одного пекло між очима, в другого — палали вогнем ноги. Обоє жахалися нового нападу, а тим часом треба було ще й за повітрям стежити, щоб рятуватися від нової атаки.
— От чортові оси,— стогнав Пилип,— хто ж знав, що вони такі скажені!
— Або ми їх чіпали,— жалісно вторував Хома.— Ми ж тільки так хотіли, а вони, бач, зразу кусатися. А тепер як далі в мандрівку йти, коли вкусила в самісіньку п’яту?!
— А мене межи очі,— ще жалібнішим голосом, ніж Хома, протяг Пилип. І враз скрикнув: — Ой Хомо, я вже нічого не бачу! Очі позапухали!
— Обоє? — спитав Хома тривожно.
— Обоє...— Пилип сильно потяг носом, голос його став кволеньким, хрипкуватим.— Що ж я тепер буду робити?
Інших хлопців ця обставина сильно занепокоїла б. Але не такі були Пилип і Хома. Хома тільки хвилину роздумував, а потім майже радо вигукнув:
— А ти їх руками роздирай. Так і йтимеш! Хай тільки оси заспокояться, ми й рушимо.— Про свої ноги Хома забув; щось схоже на радість війнуло на серце й Пилипові. Оце історія! Йти й пальцями роздирати очі, щоб побачити дорогу! Та такого ніколи ні з одним хлопцем ще не траплялося. Коли ця думка загніздилася у Пилипа в голові, він одразу про біль забув. І все підганяв Хому:
— А поглянь, чи вони вже заспокоїлися? Бо я з усієї сили роздираю очі, а все ж як слід роздивитися не можу.
— Та вже заспокоїлися,— відповів нарешті Хома,— Готуйся рушати.
Перший Хомин крок був нещасливий. Він, забув про свою п’яту і враз підскочив, засичавши, мов на їжака сів:
— Ой!
Пилипові теж спочатку гірко довелося — адже треба було і очі роздирати, і на землю дивитися. Але нічого, призвичаївся. Надавить пальцем на шкіру під оком, притисне її до вилиці і потягне навскоси. Тоді пухлина трохи підійметься вгору, утвориться щілина; в оту щілину Пилип і позирає на світ білий. От цікаво! Ніхто з хлопців не вдавався до такого способу спостереження, тільки Пилип. Це розумів і Хома, бо раз у раз заздро позирав на приятеля і цікавився:
— І все добре видно?
— Ох і добре!
Хома за звичкою хотів сказати: "Дай і я гляну хоч. трошечки", але вчасно спохватився, і ці слова зосталися не висловленими. Але він сам теж являв собою досить мальовничу картину, бо йти доводилося лівою ногою на пальцях, а правою на п’яті.
Табір експедиції був розбитий під сосною.
Куприк, зиркнувши на мальовничу групу, занімів на хвилину, потім скрикнув, безмежно здивований:
— Що ж ото воно таке?! Чи це ти, Пилипе, чи це не ти, Пилипе?
— Це я,— пролунала бадьора відповідь.
— А ти, Хомо, чого так чудно йдеш — однією ногою на п’яту спираєшся, другою на пальці?
— Е,— сказав Хома.— Це нам з Пилипом така притичина сталася. Ос драли.
— А-а-а!.— протяг Куприк і більше нічого не сказав.
Пилип домалював картину:
— А чого вони на тернику примостилися? І пройти нікуди не можна...
Коли всі насміялися і поприкладали хлопцям до укусів холодні компреси, Люся підійшла до Пилипа і, дивлячись на його набрякле обличчя, де й щілинок для очей не було, тихо спитала:
— Пилипе, тобі дуже болить?
Пилип упізнав Люсин голос. Цей голос підняв цілий вихор почуттів у його грудях. І він радо сказав:
— Люсю, це ти? — І жваво додав;— Питаєш, чи болить? Авжеж. Бо це ж не джміль покусав, а оса. Тільки тепер переболіло вже. У нас дома оси кусючі, а тут ще клятіші. Це, мабуть, того, що тут уже починається Український кристалічний щит. В Новопшеничному ґрунт землистий. Як затупиться в оси жало, де ти його нагостриш? Об пісок? А тут клопіт короткий: підлетить до кам’яного лоба, раз сюди черкне, раз туди, і вже як бритва!
Люсі було жаль Пилипа. Вона не розуміла, як при такій пухлині йому не болить; та мало цього! Він неначе пишається тим, що покусав його не джміль, а поліська оса та ще в пункті, де з землі виступають лоби Кристалічного щита. І Люся подумала (від цієї думки стало їй якось затишно): "Пилип, звичайно, жабоїд, грубіян, харцизяка, але ж не боїться нічого!"
Дівчинка приязно подивилася на Пилипа. Пилип, звичайно, цього погляду не зміг перехопити. Він думав своє і те, що надумав, уклав у такі слова:
— А завтра, коли підемо далі, то яку скажеш квітку, ту й викопаю для гербарію...
Поки Люся розмовляла з Пилипом, Оля морочилася з Хоминими ногами — переміняла компреси — і стежила за Куприком. Куприк сидів над маршрутною картою; у нього щось не клеїлося. З того часу, як експедиція зустріла на своєму шляху Рудицю, вони йшли лівим її берегом, проти течії. Тепер річка закапризувала, і експедиція хоч і просувалася по її лівому берегу, так уже за течією! "Дивно,— думав хлопець,— як це могло трапитися? Що вона — куди хоче, туди й тече? Добре мені діло!"
(Продовження на наступній сторінці)