Треба було б йому негайно звернутися до Олі й спитати: "Що це ти, Олю, тут накрутила? Може б, вона і пояснила йому, але хіба міг старий морський вовк питати поради у дівчини? І він, не спитавши, подумав: "Це, мабуть, річка зробила такий поворот, і що все стало шкереберть!"
Е, Куприку, Куприку! Хіба ж річка циган? То тільки циган, кажуть, крутив сонцем, як сам хотів! Річка, братику, не циган, і знай: тут, голубе, щось не те!
Оля все це розуміла й раділа. Як добре, що маршрутну карту передала вона Куприкові, а не Тимофієві. Той давно вже крику наробив би: "Григорію Савичу, а чого воно річка текла спочатку отакечки, а тепер отакечки?!" А Куприк нікому нічого не скаже, поки сам не розкумекає! А скільки часу ще мине, поки Куприк розкумекає!
Оля була щаслива.
З Куприка перевела вона погляд на Григорія Савича і посміхнулася, як може посміхатися старша сестра, що рятує меншого брата від прикрості: "Як заліземо в непрохідну хащу оцих кам’яних лобів та поблукаємо, то Ієреміада йому геть з голови вискочить".
Олі й на думку не спадало, до чого можуть призвести її невеличкі поправки на карті...
Розділ сімнадцятий
Чим далі йшли, тим природа ставала суворіша й величніша. Е, де вже ділася тиха ріка! Вода рине бистро і шумно. Зиркнув туди одним оком і Пилип (друге ще не одтухло), торкнув за плече Хому:
Бачиш, скелі які! А річка! Як Терек!
— Ого, ще прудкіша,— відповів Хома.— Як два Тереки. Еге ж, Григорію Савичу?
Люся в річку кинула гілочку. Вода підхопила її. Тільки мигнула гілочка, і вже нема.
І стежка побігла не по землі, а по камені. Праворуч глибоко внизу шумить річка; ліворуч підноситься кам’яна скеля. Задереш голову, щоб вершечок побачити,— і панама спаде!
А це ж був тільки початок. Три години до полудня просувалася експедиція. Гірський край не тільки не втрачав своєї величі, а, навпаки, ця велич зростала. Тут вже полізли скеля на скелю, гора на гору. Русло ріки засіяли величезні кам’яні лоби. Вода спрожогу налітала на них, одскакувала, стрибала вгору, і розбившись на тисячі краплиночок, сивою мжичкою. осідала на плесо.
На привал спинилися в такому місці, що дух забивало. Зелене Полісся обернулося тут на Кавказ, Крим, Карпати, Альпи. З усіх боків випиналися в небо Казбеки, Ай-Петрі, Говерли, Монблани. В одному місці вище від найвищої сосни підіймався Кіліманджаро. Стрімкі вершини межували з гірськими плато. Їх розтинали глибокі ущелини, на дні яких блискотіли темні смуги води.
Для привалу обрали тічок, огороджений з трьох боків скелями. Четвертий бік виходив до річки, що клекотіла внизу під кручею. Вузька стежка, пробита в скелі, круто збігала до води і там спинялася над маленькою бухточкою. В бухточці вода не клекотіла, тільки крутилася, була глибока й прозора, так що на дні можна було порахувати всі до одного камені. Вони пообростали зеленим кучерявим куширем; кушир віниками підіймався вгору, вода крутила його, і він вершиною поривався вдалину за течією, а низом, міцно вчепившись, держався за камінь. Подвійне життя у істоти. Це зразу ж помітив Пилип і, стоячи на скелі, процитував слова Лесі Українки:
Орлині крила чують за плечима,
Самі ж кайданами прикуті до землі!
Напилися холодної води, повпивалися, вилізли назад на свій тічок полудень варити. І тут з’ясувалося, що в торбах і торбочках припасу залишилось усього на один раз — оце пополуднати.
— А вечеряти що ж будемо? — спитав тривожно Тимофій. І додав сердито: — Треба швидше вибиратися з цих гір у село, а то як спізнимося, то вже не встигнемо нічого й купити... Ану, покажи, Куприку, чи далеко ще до найближчого села?
Куприк неначе й yе чув Тимофієвого запитання. Він сидів над розкритою картою, а дивився на гору Кіліманджаро. Три шпилі її були червонясті, немовби з міді вилиті. Над ними лила волошкові промені небесну блакить, і на тлі її кам’яна гора обернулася на людську голову з густими бровами і пишними вусами. І в тій голові всі пізнали письменника Івана Нечуя-Левицького, що написав таку гарну книгу про життя, страждання й поневіряння Миколи Джері.
Куприк дивився на голову Івана Нечуя-Левицького, а Тимофій на карту подорожі. Спочатку, зло і лиховісно, потім розгублено і спантеличено.
На карті привал був позначений червоною крапкою, річка — синьою смужкою; скелясті береги бля, коли викреслювала цю карту, розмалювала легкою бурою фарбою, а довколишні ліси — веселою зеленою, бо так же і в оригіналі було.
Якогось населеного пункту поблизу червоної крапки не було й близько. За сорок кілометрів на захід чорніла крапочка, якою була позначена Біла Криниця; за тридцять кілометрів — село Рудне. В другий бік ішли якісь невідомі села — Камінне, Бурляї, Дряпоштани... До найближчого з них було кілометрів п’ятнадцять дороги.
— Куди ж ми зайшли?! — перелякався Тимофій. Потім почав скаржитися: — Григорію Савичу! Григорію Савичу! Ви гляньте, куди нас Куприк завів!
— А куди ж він нас завів? — рівним голосом спитав Григорій Савич і нагукав: — Ану, Мірошниченко, сюди!
Куприк підвівся, підійшов до Григорія Савича, віддав йому карту.
— Ви бачите, бачите? — вигукнув Тимофій.— Оце ж ми спинилися осьдечки, а село Рудне, де збиралися ночувати, аж ондечки! А більше поблизу немає жодного населеного пункту!
Патетичний тон Тимофія не розвіяв чарів гірської поезії, котрою впивалися члени експедиції. Легко сказати! Все ж своє життя вони прожили серед степової рівноти, і ось на тобі — гори! Та ще які гори! Таке величне нагромадження скель і каміння, що й очей не одірвеш. А тут Тимофій з тими харчами.
Григорій Савич позирав одним оком на карту, другим на Олю. Не на Куприка, хоч начебто провинився саме Куприк, а на Олю. Що Куприк! Старий морський вовк чесно вів експедицію по маршруту, і коли щось сталося, то, як і завжди, він мовчазно взяв провину на себе, бо ще ні разу за свідоме життя він не тикав на товариша пальцем і не казав: "Це він, а не я!" Куприк просто на це був нездатний. Ябедництво і морська служба на флоті — речі несумісні.
Тому Григорій Савич і зиркав не на безмовного Куприка, а на Олю. Оля була — мало сказати весела — щаслива. Оченята її сяяли; щоки почервоніли вдвічі проти звичайного, бо поверх щоденного рум’янцю ліг ще той незвичайний рум’янець, від якого Оля вся палахкотіла і який з’являвся завжди у напружені й патетичні хвилини її життя.
Люся теж подумала: "Чи ж не Олина це робота?" Але й думати довго не доводилося. Глянула вона пильніше на Олю, на її щасливе обличчя, палаючі щоки і зразу вирішила вже без вагання: "Так і є! Це все вона підстроїла. І маршрут спрямувала в оцю гірську країну. І з продуктами теж. Хлопці — бовдури. Вони не дуже тямляться на тому, які запаси були, що вже спожили і що залишилося. Тим часом крупів і всього докладу до них вистачило б не на один раз! Оля й крупам лад дала! От молодець!"
Люся дуже любила Олю. Хіба не варта захоплення історія з тим, як Оля поруйнувала побачення Григорія Савича та Ієреміади в Білій Криниці! За цю операцію Люся тоді разів із сто поцілувала Олю. А тепер історія з цим тупиком! Закрутиться Григорій Савич, і з голови геть все стороннє вилетить. І Ієреміада також, і, може, вже остаточно!
Звичайно, Люся про це й словом не проговорилася. Вголос вона сказала таке:
— А це ж навіть інтересно! Всі мандрівники під час подорожей переживали різці труднощі. Траплялося, що по кілька днів не бачили не тільки хліба, а й води. А в нас скільки води — ціла річка!
— Сама її пий! — закричав Тимофій.— Ач яка...
Поки всі сперечались, Григорій Савич підсів до Олі й тихо мовив:
— Ну, а тепер розкажи, Олю, навіщо ти все це закрутила.
Оля вміла робити чимало всякої всячини. Вміла матері допомагати варити борщ, полоскати легке домашнє шмаття, носити від колодязя воду, полоти на городі і в полі, ходити по канату, годинами бавитися з Галею. Одного не вміла Оля — брехати. Хотілося їй інколи збрехати, а не може — закліпає очима, почервоніє, нахилить голову і... признається. А як не хоче признатися, то мовчить. Мовчить і сльози ковтає.
І зараз Оля зробила так само: мовчала. Потім почала ковтати сльози. Григорій Савич з досвіду знав, що тепер від неї не вдасться домогтися й слова. Тож, поклавши їй руку на голову, він мирно промовив:
— Ну, не треба плакати. Витри сльози. Бач, ще й труднощів не було, а ти вже плачеш. А певне ж, хотіла, щоб і ми потрапили в такі обставини, як герої оповідання Джека Лондона. Правда ж? — Він пильно глянув на дівчинку.
Оля перестала ковтати сльози і відказала:
— Ні.
— Ну, то й добре, що ні.— Григорій Савич знову погладив Олю по голові.— Колись, як випаде слушна нагода, розкажеш. Гаразд?
— Я ніколи про це не розкажу,— промовила Оля. І швидко-швидко закліпала очима,— Коли б вона не була така. А то: і студент Коля, і тракторист Олег Кучерявий...
(Продовження на наступній сторінці)