Куприк цукерки не схотів і віддав її Женьці, так що в нього стало аж дві цукерки. Аж дві цукерки! Це була річ нечувана. Бо Женьці завжди перепадало дуже мало солодощів.
І все через Женьчину вдачу. Не можна сказати, щоб Женьку мати не любила, але їй було дуже тяжко з ним. На кожне: "Женько, піди, візьми, принеси" — він одказував матері: "Сама піди, візьми, принеси". І, звісно, все кінчалося тим, що Женьці перепадало на горіхи.
Через ці обставини Женька мало і рідко їв цукерки, і це було тим прикріше, що він, як уже згадувалося, дуже любив усе солодке: цукор, мед, варення, цукерки, повидло.
Отож грошей на дорогу мати Женьці не дала. "Тоді,— сказала,— гроші буду давати, як навчишся слухати матір і поважати її". В експедиції ця обставина завдавала Женьці нестерпних мук, адже коли приходили в якесь село, то одразу всі кидалися купувати ласощі. Один Женька не кидався. Коли питали його чому, він одповідав: "Терпіти не можу солодкого!"
І всі цьому вірили, крім Куприка. Старий морський вовк мав нюх та знав добре і Женьку, і обставини його домашнього життя.
Коли Куприк поклав Женьці у руку цукерку, Женька аж просльозився і тихо, так щоб ніхто й не почув, сказав: "Куприк — справжній друг. Коли почну заробляти, то куплю йому сто пудів цукерок-подушечок з малиновим повидлом. Хай їсть". І він щирим і відданим поглядом позирнув на жвавого, прудкого Куприка і сказав йому тепер уже вголос:
— Чуєш, Куприку, давай поміняємося рюкзаками. Не на зовсім, а так. До вечора.
Хоч клуночок у морського вовка і був тугенький, так Женька ж проти Куприка був велетнем. У Женьки були сильні м’язи; груди — широкі; очі сторожко й грізно дивилися, готові накрити артилерійським вогнем кожного, хто наважився б сказати: "Візьми, Женько, й зроби..." До того ж однією рукою Женька піднімав стільки, скільки Куприк не міг би й двома; і робив Женька нею, цією-таки рукою по дві, а то й по чотири помилки на одній сторінці і здебільшого на одне і те ж правило написання з часткою не. "Невисоким, а дрібним здавався кленок біля цього не високого дуба", бо не знав, де оті два слова писати разом, а де окремо!
Але це не значить, що Женька вчився погано! Женька вчився не погано, а гарно і знав непогано таблицю множення...
Відповідав уроки він, коли знав, чудово. Учитель питав: "А скажи, Олексієнко, що називається дієприслівником?" Женька, негайно ж схопившись, випалював: "Дієприслівником називається, це коли, наприклад, на чи, ши, вши — читаючи, прочитавши, побачивши брата". На запитання, що називається іменником, Женька так само без вагання казав: "Іменником називається, це коли, наприклад, усі гори зеленіють, швидко грудень повіє крилатий"... Про Котляревського Женька на уроках розповідав так: "І Пе Котляревський, він народився в Полтаві..." Так само починалася і біографія Панаса Мирного: "Панас Мирний, Пе Я Рудченко, він народився..."
Словом, як кажуть, відповідав точно, ясно, здорово.
Куприк, почувши Женьчину пропозицію, якось завагався, зніяковів і сказав, не дивлячись на Женьку:
— А може, ми — завтра?
Женька не любив одкладати на завтра те, що можна зробити сьогодні, і, переповнений найніжнішими почуттями до Куприка, наполіг:
— Ні, ні, сьогодні давай!
Він накинув на плечі Куприкові свій клунок, на себе натяг Куприків, пошитий з лантушини. Женьці було приємно нести Куприків клуночок, так само, як буває приємно дівчатам одягти на свято блузочку або хустку, котрими вони на цей день обмінялися з приятельками. А може, й ще приємніше: Женька ніс в грудях своє палке серце, повне найніжніших почуттів до Куприка. Ви скажете: а як же всі попередні сутички, почуття неприязні? Що — вони так і зникли без сліду від однієї цукерки?
Зникли. І не зараз, а десь раніше, розтрусилися в дорозі. Женька в своєму серпі не носив злості більше як півтори-дві години; в серйозніших випадках міг кипіти обуренням цілий день. Але це бувало так рідко, та й народжувалося обурення не в сутичках із Куприцом. Бо що б Женька не робив, що б не казав, а Куприк був свій, одного з Женькою поля ягода. І Женька, хай і по-своєму, а любив Куприка — за простору душу, за щедрість і недріб’язковість.
Зібралися, поправили рюкзаки за плечима й пішли.
Женька був хлопець загартований і міг прожити цілий день на самих лопуцьках, на терні, луговому квасцю; ні на якій роботі, коли його щастило навернути на неї, ні на яких гулях і хлоп’ячих походах він не стомлювався.
Але сьогодні Женька не пізнавав себе. У нього виступив піт на лобі і навіть на носі. Далі Женька відчув рюкзак за плечима, хоч за всі ці дні він так звик носити його, що вже й забув про його існування.
Потім у Женьки почав стікати піт з голови на потилицю. Та й самі плечі змокріли.
Відчуваючи незрозумілу втому, хлопець з острахом подумав: "Це я, мабуть, захворів. Бач, яка млость у всьому тілі". А тут ще й Тимофій. Помітивши, що Женька упарився, він сказав співчутливо:
— Хіба не пристанеш після такого сніданку. Ого, які в тебе патьоки на спині!
— Які патьоки? Ніяких патьоків у мене немає! — скрикнув Женька.— У самого в тебе патьоки! — і напруженим кроком рушив уперед, щоб ніхто не сказав: "А Женька таки справді запарився".
На привалі трапилось таке. Григорій Савич підійшов до Женька і зненацька сказав:
— Розв’яжи рюкзак, покажи, що там у тебе.
Женька сторопів від несподіванки і вже хотів був крикнути: "Самі розв’яжіть!", коли це наперед вийшов Куприк і, заступаючи спиною Женьку, самими губами прошепотів:
— Це не його клумачок, це — мій.
— Все одно розв’язуйте, хлопці.
Куприк розв’язав рюкзак і почав викладати з нього все, що там було. Спочатку ішов законний багаж: штани, парадний піонерський галстук, сорочка, черевики, електричний ліхтарик, запальнички, сірники. Потім з лівого боку він витяг здоровенну торбинку, так туго зав’язану, що боки її аж лисніли проти сонечка.
— Ой, та це ж манна крупа! — вигукнув Тимофій.— Бач, де вона! А всі в один голос кричать: "Вже поїли, немає!" Звичайно, немає, як її Куприк собі взяв!
— Помовч! — строго зиркнув на нього Григорій Савич і звелів Куприкові: — Розв’язуй!
Куприк розв’язав, і всі побачили, що в торбинці не. легка манна крупа, а важенний білий пісок.
Куприк став червоний як рак. Григорій Савич, проте, весело посміхався.
— То що в воно оце в тебе таке? — спитав Григорій Савич майже лагідно.
— Оце, еге? — перепитав Куприк, показуючи на торбинку з піском.
Григорій Савич цікавився далі:
— З першого дня несеш чи пізніше запасся?
Куприк промовчав, потім, дивлячись кудись повз усіх присутніх, сказав:
— Як не візьмуть на крейсер за зріст, го хай зважать хоч на витривалість.— І враз, обернувшись до Григорія Савича, зазираючи у самі вічі, спитав гаряче, з надією: — А візьмуть мене, правда ж, візьмуть?!
— Візьмуть,— твердо мовив Григорій Савич.— Такі хлопці на флоті потрібні.
Женька і рота роззявив. Так от звідки Куприк бере свою силу і спритність! Треба придумати таке, треба вмітидивитися на багато років уперед! А Женька не знав уранці, що робитиме ввечері. І він похилив голову.
Тимофій, котрому на деякий час довелося прикусити, язика, вирішив взяти реванш. Він сказав Куприкові, вміло підбираючи слова:
— Ти хоч і сильний, так дуже низький. То Григорій Савич потішає тебе. Насправді низеньких у флот не беруть. Коли ж хочеш вирости — виставляй на дощ ноги. Після дощу все росте, і ти підростеш. Ось побачиш!
— Справді, Куприку,— жалісливим і надто ніжним голосом промовила Оля. Вона не забула Куприкової розповіді про Пилипа й Хому і тепер брала реванш.— Ти виставляй ноги на дощ, це дуже допомагає!
Пилип лукаво докинув:
— Встроми вербу в сухе — сидьма сидітиме, а в мокре — одразу пагони пустить!
Куприк знав, що Тимофій, Оля й Пилип жартують, але десь в глибині душі заворушилась думка: "А що коли справді допоможе?"
Куприкові так хотілося підрости, що кінець кінцем він спробував би підставити ноги не тільки під дощ, а й під сніг. А втім, він все ж не догадувався, що незабаром йому випаде-таки нагода здійснити пораду своїх товаришів!
Розділ двадцятий
Але повернемось назад.
Який не був сніданок, але це був сніданок. А тим часом в людському житті й так трапляється, що немає не тільки чогось їсти, а й пити. От як у пустинях. А люди нічого — йдуть вперед, роблять своє діло, і про них потім так гарно розповідають у кінокартинах.
Тимофій сказав на це:
— Пхе, дуже потрібно. То колись було, а тепер сяде на Ту-104 і за годину яку завгодно пустиню перелетить.
Пилип зиркнув здивовано на Тимофія, нічого йому не одповів, а звернувся до Хоми:
— А я ще ніколи не пробував, щоб цілий день нічого не їсти и не пити.
— І я,— бадьоро сказав Хома.— А, мабуть, воно гарно! Я в кіно бачив. Тільки треба тугіше поясок затягти.
Еге, так де ж той поясок, коли на хлопцях були самі труси, та й то не на резинках, а на вшитих поясах. А вшитого пояса не затягнеш.
(Продовження на наступній сторінці)