Вона нічого не відказала, ховаючи від нього обличчя. Тоді, охоплений жалістю до дівчини, поклав руку їй на плече, другу витер об рукав своєї святешної сорочки і бережно пальцями провів по її очах. Дівочі сльози обпекли його пучки, але принесли й повів бентежного зворушення: бач, як вона любить його! Воно, звісно, й не гаразд, коли дівчина сама признається в таких ділах, але, може, в п душі й любов така ж широка, як і пісня? Теж на люди проситься!..
Що ж, Марку, те дороге, сподіване, за яким ти гнався, — полетіло невідомо в які краї, а оце, може, й твоя тиха доля сидить? Хм, і невже вона буде щаслива з ним?. В його душі заворушилися і хвилі великодушності, і хвилі остраху за свою парубоцьку волю. Оленка таки й насправді славна, дарма що трохи кирпатенька. А ще прибери її по-людськи! Та за якого дідька бідна дівчина справить той одяг? Бач, тільки й має приданого один голос і таку довірливу душу, що одразу вихлюпнулася з тіла. Добре, що вихлюпнулась до нього, а коли б до якогось чубатого мурла, гляди, й звів би малечу з розуму.
І тоді йому стало страшно за долю Оленки, неначе справді чиясь хтива пика тягнулась до неї, і тоді він взагалі розгнівався на весь дівочий рід. Іч, бісової вдачі сороки: скільки не вчить їх життя, а вони ніяк не втямлять, що нашому братові можна звірятися в усьому лише після весілля і ніяк не раніше.
З приспаних подвір'їв і з закутків села на нього раптово налетіли весільні пісні Дружок і свашок, і серед них він побачив оце милогубе дівчисько у весільному вінку. Таки гарна була б з неї княгинька!
Під його рукою щулилось трепетне дівоче плече, оте саме, яке вона любила підіймати вгору, і навіть у плечі, у всіх його вигинах він відчував, як ' билося і завмирало наполохане серце. І чим би утішити його, щоб і дівчині стало хоч трохи легше, і себе не зв'язати назовсім? Але нічого путнього він не міг розшукати у своїй розумній голові й, поглянувши на босі ноги наймички, запитав: — У тебе, Оленко, чоботи є?
Вона здригнулася, напевне, здивована таким дурним запитанням, і похитала головою:
— Нема.
— А тобі треба чоботи.
— Влітку?
— Навіть улітку, щоб, коли нахолоне земля чи на росі, голос не простудила, бо він у тебе такий, що людям потрібний. Це розуміти маєш!
— На покрову мама справлять чоботи.
— Чого ж мама?
— Бо я їм віддаю увесь зарібок.
— Значить, дома велика сім'я?
— Восьмеро дітей і мама.
— Аж восьмеро! Батька нема?
— Нема. Врангелівці розстріляли.
Дівчина зітхнула.
— І мене денікінці розстрілювали.
— Знаю.
— Де ж твоя сім'я живе?
— Далеко, у степу.
— Бідує?
— Тепер нічого. А що було у двадцять першому?.. Як ми тільки вижили — й досі не збагну, — пробігла Дрож по всьому дівочому тілі.
— Розкажи, Оленко.
— Що ж тут розказувати? — запитала, перемагаючи сльози.
— Усе-усе, що на душі лежить.
— Мало там доброго покладено, — невидющими очима, в які вже входили страхіття минулого, поглянула на нього, помовчала і зажебоніла, немов срібний струмок: — Залишились ми без батька, наче мальок на сухому березі: хіба ж мати своїми пучками вигодує таку сім'ю? Що можна було спродати — спродали, дожили до весни й почали з голоду помирати. Я тоді всі навколишні села обходила — може, найме хтось. Та де там було, хоч за харчі, якусь роботу знайти! Прибилась одного надвечір'я на багатий хутір. На мене спочатку накинулися вовкодави, а потїм вийшов господар. Зміряв мене з голови до ніг і не прогнав, а повів до кати, і тут так запахло стравою, що я мало не зомліла. В хаті й господиня була, червоняста, мов з печі витягнена. Подивився якось чудно господар на неї, підвів угору кошлаті брови, а жінка кивнула головою й почала розпитувати, звідки я, що і до чого. Вони довго і ніби зичливо придивлялись до мене, потім господиня, горблячись, полізла до печі, дала пообідати і навіть коси похвалила: певне, не побачила, що я аж дві скибочки хліба кинула за пазуху для братиків і сестричок своїх...
На другий день, дивлюся, до наших воріт під'їжджають коні, не коні, а змії, запряжені у високий новий шарабан, а на ньому сидять у святешному одязі вчорашні хуторяни. Я спочатку аж вклякла серед подвір'я — перелякалася за ті дві скибочки хліба. Та бачу, хуторяни приязно закивали головами: він у брилі, мов соняшник, а вона в темних хустках, ніби качан вчорнілої капусти. Поволеньки позлазили з шарабана, ще переглянулися поміж собою й заходять у двір. Тут вони почали пильно придивлятися до нас, дітей, і до пухлих, і до висхлих. Потім викликали матір, теж обміряли її, мов кравці, й на самоті заговорили, що вони заможні, але бездітні люди. Вчора їм до вподоби припала Оленка, то хай мати віддасть її, каятись не буде, а вони зарятують сім'ю: привезли за мене цілий мішок зерна. Тільки ще одна умова, щоб ніхто до мене не приходив, бо маю бути їхньою донькою.
— І навіть у велике свято не можна буде її провідати? — зажурилася мати.
— Навіть на святий Великдень, — строго відповів господар. — Ми хочемо, щоб душа дитини не розривалася між вами і нами. Всюди має бути порядок.
— Хіба ж це по-людськи? Я ж матір їй.
— А оцим не матір? — хуторянин обвів очима всю малечу. — Думайте про них, а ми про Оленку краще за вас подумаємо. То будемо сватами? —і простягає матері руку, велику й чорну, наче лопата.
Поглянула мати на нас, заплакала, витерла очі подолком і каже до хуторянина:
— Зносьте зерно, будемо темними сватами.
— Чого ж темними? — дивується і хмуриться господар.
— Бо я не бачитиму ні вас, ні своєї доньки, а ви нас і зараз не хочете бачити.
— Ми не силуєм і не неволимо тебе, жінко добра, — обізвалася молодиця, ще більше запинаючи темними хустками гарячі краї повних рум'янців.
— Так мене горе силує, — застогнала мати і рукою сорочку і серце згрібає. — Де ваше зерно?
— За цим діло не стане...
Зніс господар мішок, скинув з плеча, поставив рівно посеред хати, ми всі обліпили його, мов рідного тата. А мати кинулась до скрині, знайшла свої дівочі коралі, витерла їх об груди.
— Оце тобі, донечко, і пам'ятка, і придане, — чіпляє мені на шию, а по щоках н сльози котяться, завбільшки як оці коралі.
— І в них я поїду?
— Їдь, їдь, донечко, уа не проклинай свою маму, що не вона тебе, а ти її од смерті зарятувала.
І похапцем, певне, щоб я не збагнула всього при ній, випроводжає до воріт. Господар висадив мене на шарабан, вмостив між собою і жінкою і злегка торкнув віжки. Коні форкнули, вигнули піиї й рушили з місця. Глянула мати на мене, зойкнула, вибігла за ворота, руками за колеса чіпляється:
— Віддайте мою доньку, віддайте, люди. І зерна вашого не хочу... — Навіть не помічає, як руки на шпицях перекручуються.
Хуторянин зупинив коні, зліпив докупи волохаті брови и з-за плеча понуро кинув матері:
— Виходить, не будемо сватами?
— Ой не будемо, повік не будемо. Яка вже з нас рідня... Хай вам ваше багатство, а мені мої діти. Хуторянин понуро глянув на матір.
— Ну, що ж, вольному воля, а спасенному рай. Коли маєш таку охоту носити їх на цвинтар, хай буде по-твоєму.
Зліз він з шарабана, зсадив мене на землю і поволеньки, щось бурмочучи, пішов до хати, вхопив мішок за гичку, кинув позад господині і так вдарив по конях, що аж здимілись і вони, і хуторяни. А мати притулила мене до себе, обціловує, наче вік не бачила, і коралі не знімає.
Знову пішла я другого дня по селах, от на шляху й зустріла дівчинку років дев'яти. Аж з-за Волги прибилась вона сюди із своєю ріднею. Чужі люди поховали і матір, і батька, а сама Василинка вже від голоду не може ходити. Доплентались ми якось додому, показала дівчинку матері й благаю:
— Мамочко, хай Василинка буде з нами, вона ж кругла сирота. Де ж їй у світі прожити?
Одвернулася мати од нас, а я наперед забігла, до її висохлих ніг чіпляюся:
— Вона ж кругла сирітка, та ще й з далекого краю. Чуєте, мамо, хай у нас живе!
Мати безнадійно похитала головою:
— Хай живе, коли виживе.
Отак у нашої матері і стало восьмеро дітей. Ще не встигла вона нажуритися моєю знахідкою, аж у двір з картузиками в руках поспішають наші хлопчики: Сергійко, Іванко й Петрусь. Раді такі, що й не сказати:
— Мамо, чуєте, ми тепер не помремо! — гукають і очима прядуть на свої картузики.
— Що ж у вас там, шибеники? — перелякалася мати, чи не вкрали чого, бо за це в нас тоді й дітей убивали.
— Воронячі крашанки. От скільки надерли! Сирих напилися досхочу, а тепер будемо пекти. Вони добрі. Ми ще принесемо! Або й гав наловимо! — і починають хвалитися своїм добром.
А через кілька днів комнезам зарятував нас пудом муки. Якось і вижили, ніхто не помер. А мати й досі кажуть, що у мене такий голос од воронячих крашанок узявся.
І ця тиха, до краю довірлива розповідь перевернула чоловікові душу і видобула з неї не тільки співчуття, але й першу хвилю кохання.
— Ох ти, горенько моє співуче, — пригорнув до себе дівчину і міцно поцілував.
— Ой не треба так, Марку, — злякано відсунулась Оленка від нього.
— А чого не треба? — він знову потягнувся до дівчини.
— Бо так не годиться.
(Продовження на наступній сторінці)