"Ні, я не згадуватиму про вас, а триматиму в пам'яті вчорашній вечір, дівочі пісні і дівочу скорботу, бо тільтси через неї я приїхав сюди", — наказує Марко собі. Одні видіння відходять од нього, а натомість наближаються тіні тридцять сьомого року, він морщиться од самої згадки про одну з найтяжчих, як він у глибині душі вважав, людських трагедій: це коли невідомо ким виплоджена гадюка підозри проповзла між людьми і вчорашнього друга назвали ворогом, бійця — шпигуном, творця — запроданцем, а хлібороба — хлібогноїтелем. Але й тоді, коли лиходійство щоночі пакувало у тюрми ні в чому не повинних синів, а скрізь по оселях стояла печаль, коли злобний донощик вимізернів до самого краю підлості, а вірна душа приймала муки, свято вірячи своїй Батьківщині, коли губили голови й найрозумніші люди і коли на плаху піднімались орли революції, в найнесподіваніших місцях і умовах можна було зустріти по-своєму незабутніх людей. Отаким був і начальник тюрми, потомок донського козака Степан Петрович Дончак.
Чистою совістю, розумом, правдивістю і навіть хитрістю він врятував не одну людину в той по-біблейськи трагедійний час. Допоміг він тоді й Безсмертному. Уже з волі Марко прийшов з подякою на квартиру Степана Петровича, а той відмахнув здоровенною косарською рукою і подяку, і клуби тютюнового диму, а потім невесело сказав:
— За правду, чоловіче, не дякують, — це закон нашого життя; ха неї і я пербив шаблю від Дону аж до Варшави. І не приписуй мені зайвини. А коли, може, і я стану арештантом, випий чарку за моє здоров'я чи, може, й душу.
— Невже і вас хочуть з'їсти? — аж затремтів.
— Хочуть, Марку, — відповів з довірою. — У мене, виявляється, в тюрмі менше ворогів, аніж хочеться одному чоловічку. Він зі свого кабінету рознарядки спускає: кров з носа, а вияви стільки-то ворогів...
— Невже це правда? — жахнувся Марко.
— Навіть це правда, і тому кривда нависла над моєю головою. От і не знаю, куди, в який бік завтра хитнуться мої терези. Ну, будь здоров. Сій, Марку. Наше діло сіяти: і зерно, і правду, а головне — людей любити і вірити їм. — Високий, трохи сутулуватий, з першою сивиною в підкучерявленому чубі, він підвівся з-за столу в поношеній сорочці котовця, на якій тьмяно поблискував орден Бойового Червоного Прапора...
От уже вісім років пролетіло з того дня. Скільки води і скільки крові збігло у ріки і землю! Чи ж дуже змінився за ці літа старий котовець Степан Дончак?
Біля брами скрипнули одноокі двері, і перед Марком з'явилася висока постать начальника тюрми. Він трохи роздався у плечах і стані, сизуватим рум'янцем виповнились щоки, зовсім посивів підкучерявлений чуб, а в карих колючих очах і в зморшках навколо них залягла неспокійна втома.
— Здоров, Марку, — простягнув руку, пильно придивляючись до чоловіка.
— Доброго здоров'я, Степане Петровичу. Наче сумніваєтесь: я чи не я?
Дончак посміхнувся:
— В тобі, Марку, я ніколи не сумнівався. А просто ж придивляюсь до твого іконостаса. Багато заробив ти благородного металу.
— Було на чому, було й за що, Степане Петровичу.
— Молодець, Марку, молодець, хоча й досі, як дехто подейкує, ламаєш дрова.
— З дровами тепліше.
— Гляди, не доламайся до дрючкування. Ну, ходімо до мене, — махнув рукою на тюрму. — Яка нужда пригнала тебе сюди? Тільки не кажи, що приїхав мене побачити, все одно не повірю. Мене стараються поменше бачити.
— Справи пригнали, Степане Петровичу.
— Да, тепер у кожного по зав'язку справ. А може, згадав тюремні харчі?
— Хай їх дідько згадує.
В невеликому прокуреному кабінеті вони сіли за стіл, на якому ще поблискував ранковою росою жасминовий цвіт.
— Закуриш, Марку? — присовує цигарки й дістає запальничку тюремної роботи.
— Спасибі, і досі не навчився.
— А я й досі відвикнути не можу, — пильно придивляється до Марка. — Значить, знову головуєш, ореш, сієш, навіть чужі рої переманюєш до себе.
— І це знаєте? — щиросерде здивувався Марко.
— І навіть те, що встиг з Киселем заїстися. Не обезпечуєш своїх тилів.
— А чим, поросятами їх обезпечувати? Степан Петрович засміявся:
— Можна й медом. Але ти чоловік затятий, і я радий за тебе. Якою волею чи неволею прибув до мене?
— Любов принесла, Степане Петровичу.
— Говори-балакай! — здивовано зиркнув і тріпнув сивою чуприною. — Чи, може, твоя любка, якщо обзавівся такою, ненароком потрапила в мої покої?
— По жіночій лінії я не мастак, — прихмарилось Маркове чоло. — Тут складніше діло, не знаю, чи хто й приїжджав сюди за тим, що може стати любов'ю.
— Щось ти загадками заговорив.
— Почну простіше. Скажіть, Степане Петровичу, як ви розумієте любов?
— Облиш, Марку, свої жарти! — весело наморщився чоловік. — Ти ще через двадцять років задай мені таке актуальне питання, коли я вже з печі не буду злазити. Ну, що вихитровуєщ? Про твої деякі фокуси я більше чував, аніж ти думаєш. Ще не всипали тобі добре по одному місці?
— Кому з нас не перепадає по тому місці? Так не хочете, сказати, що таке любов?
— Краще тебе послухаю, ти ж молодший.
— Хай буде по-вашому, де мое не пропадало. Любов, я собі мислю, — велике діло!
— Чи ти ба, яке відкриття! — засміявся начальник тюрми. — Ти це з якоїсь трибуни скажи, ощаслив людей.
— І скажу! — загарячився Марко, рум'янці на його щоках почали доповзати до нерівної підківки вусів. — Що сталося б з людиною, якби у неї якийсь недобрий ворожбит забрав любов? Стала б вона двоногою твариною, а може, навіть і тварюкою. І недарма вже при капіталізмі були Ромео і Джульетта.
— Ще раніше — при феодалізмі, — поправив Дончак, — уже з цікавістю слухаючи Марка.
— От бачите, навіть ще до капіталізму так любились люди, — наче зрадів Марко, хоча й навмисно переплутав формації', щоб краще втягнути в розмову Дончака. — Але тоді все було простіше: не було таких страшних воєн, як тепер, і тому було більше і Джульетт, і Ромео. А хто тепер напише про таку любов, коли є Джульетта, але нема кому їх любити? Це не тільки дівоче горе, а, коли подумати, й державне лихо, бо ж меншає в ній любові. Чи не так мислю?
Степан Петрович знизав плечима і розвів руками:
— Думаєш ти, Марку, так, але до чого все це ведеш — ніяк не второпаю.
— До чого я веду? До самого найпростішого: що до дівчини і тепер неодмінно має ходити хлопець, вуркотіти щось їй, мов голуб, шептати в одне вухо правду, а в друге, може, й прибріхувати...
— Чого ж прибріхувати? — насторожився Дончак.
— А хіба ж ви колись не прибріхували своїй, що вона найкраща у світі?
— Ох, і хитрий ти дідько! — розреготався Дончак. — Навіть я за таке перебільшення. Добре прядеш свою нитку, що тільки вшиєш нею?
— Це вже залежить од вас. Треба, щоб життя кружляло, як життя: щоб вечорами молодята любувались і зорями, і вербами, і дорогами, треба, щоб хлопець дівчину тулив до себе та й руку їй клав на груди і щоб потім до цих грудей тяглося дитя і засинало біля них, як і ми колись засинали. Тоді наші діти ростимуть спокійними, лагідними і добрими, а не істеричними найдами, яких гірка любов чи баловство підкидали під чужі двері. Це я говорив у широкому масштабі, а тепер хочу про дівчат свого села. Чахнуть вони без кохання. То відпусти мені, Степане Петровичу, тих хлопців, які мають невелику і не дуже погану статтю.
— Оце так вивів кінці! — оторопів Дончак. — Чи ти при своєму розумі, чоловіче, чи ти з похмілля приїхав до мене!?
— Я при своєму розумі, а в роті й росинки не було, — анітрохи не збентежився Марко. — То не дійшло до вас моє слізне прохання?
— Ні, це неможливої Це нечувано по своїй сміливості і, пробач, нахабству! — Дончак підвівся а стільця, пройшовся по кабінету і зупинився перед Марком, докірливо похитуючи головою.
— Справді, це нечувано, — погодився Марко, — але, коли подумати, можливо.
— Як ти все швидко і з плеча вирішуєш, — поморщився Дончак. — Скис уже?
— Від цих слів і молоко скисне.
— Ну, припустімо, я пошлю в твій колгосп кількох арештантів...
— Не арештантів, Степане Петровичу, а вже звільнених і рівноправних громадян, які мають чесною працею відробити свої сякі-такі грішки, — делікатно поправив Марко.
— Хай буде так: вільних і рівноправних, — забриніла насмішка. — І ти скажеш їм, що вони з тюрми одразу ж потраплять у женихи? Чи не принизиш ти цим свій чудернацький намір і чи не забагато даєш честі новоспеченим женишкам?
—Щo ви, Степане Петровичу! Про наш намір ніхто, крім нас, довіку не знатиме. Це ж така делікатна річ. Просто я беру хлопців працювати в колгосп рівно на такий час, який вони не досиділи тут.
— А потім половина їх розбредеться по своїх домівках.
— В добрий час. Але хтось залишиться і в нашому селі. І радість пізнає від чесної праці, і під зорями своє кохання знайде, і весілля справить.
— Ні, ні, Марку, це зовсім не типово, як деякі критики пишуть.
— Не типово, але діти типовими будуть. От побачите на чиїхось хрестинах.
(Продовження на наступній сторінці)