Чоловік відчув, як біля нього по-голубиному бриніли юні душі, бриніли сподівання і любов... І світ змінився в Маркових очах. Може, він підходить не до звичайного натрудженого і місяцем завороженого мосту, а до порога своєї далекої юності, коли так само дівчата після війни співали журливі пісні, а місяць так само, наче люблячий батько, вродою огортав навіть тих безталанниць, які й на Великдень не виходили з полотна. І жаль стало Маркові і своїх далеких років, що зникли за місячним туманом, і оцих дівчаток, на утлих плечах яких і досі лежав непосильний тягар війни. За добрих чоловіків і за себе трудяться вони від зорі й до зорі, і не одна з них заплаче на чужому весіллі, не дочекавшись свого. А ти, чоловіче, нічим не зможеш допомогти оцій юності, до якої з-під мосту білими рукавами тягнеться калиновий цвіт. Найбільше, що ти можеш зробити, — це знайти для них найлюдяніше слово і так господарювати, щоб вигнати безхліб'я та злидні з людських осель і і щоб з сорока жіночих років не визирали тіні старості.
Але й для цього варто віддати все, що маєш. Тепер це не так уже й мало, бо коли десь за морями чиясь спесива доля на тушонці тлустими пальцями лічила грошву, то наша голодна, змучена, але волелюбна доля ломила залізний карк війни. І зломила, панове, хоча й не дуже ви цього бажали. Тепер ви трохи дивуєтесь, а більше хапаєтесь за наші деякі невміння чи недосконалість і грішними язиками наводите тінь на саме сонце. Якої б ви заспівали, коли б самі хоч місяць посиділи у війну на нашій воді та біді?
Пристрасна душа Марка вже обрушилась на служителів злоби і кривди, які не в чорнило, а в наші рани почали вмочати свої отруйні пера. Аж кулак сам по собі стиснувся, та до нього прихилився ніжний, з росою віночок калинового цвіту і відразу повернув думки до того, що було ближчим і дорожчим чоловікові.
Саме завмерла пісня, хоча відгомін її ще бринів над півсонним полем. Дівчата, побачивши голову, тісніше збились кружка, а печаль проспіваного і дум лежала на їхніх, мов з далекого сну вихоплених, обличчях.
— Добрий вечір вам, дівчатка. Як славно співали ви, тільки дуже сумної. Трохи веселішої не могли?
Дівчата мовчки ззирнулися, хтось тихо зітхнув, і неждано уперто і з болем заговорила Ольга Бойчук.
— Не могли, Марку Трохимовичу, ніяк не могли, і не вам про це питати.
— Чому ж не могли? — Марка здивувала не так сама відповідь, як якась відчайдушна рішучість у голосі вдовівни. — Нещодавно ж ти якої співала В районі на сцені?
— Так то на сцені, Марку Трохимовичу, — з докором відповіла дівчина, мовляв, як цього не розуміє їхній голова. Гнучка й насторожена, стояла вона під темними вербами і місячною імлою, наче на сцені. Таки недарма Ольгу називають артисткою. — А ми співаємо зараз для себе, тільки те, що в душі щемить.
— Невже там сама печаль?
— А де ж тій радості взятись? — аж затремтіла Ольга. — І вам живеться не на солодкому меду — на голому пожарищі вибиваєтесь із кривди. Але ви терпите все. Терпимо і ми своє горе. Вашому — пособити можна, а нашому ніхто не зарадить.
— Да, в одному — ніхто не зможе. — І дівчата аж стрепенулись, що він збагнув усе надоказане, болюче і, видно, не байдужий до їхнього гіркого талану.
— А нам же, дядьку, любити хочеться, в глибокій довірі забринів низькуватий голос Галини Кушніренко. Такий світ навколо гарний, наче малярі малювали його. І сонечко, і цей місяць такі, що тільки б дивитись та и дивитись на них, іти з кимсь під ними, так хлопців зовсім нема... Як нам не хочеться без весілля на все життя залишитись удовами.
В глибині Галининих очей він побачив гірке сподівання любові і материнства і острах, що їх уже не діждатись. Велика трагедія жінки-страдниці стояла перед ним в образі звичайной чистої дівчини, до якої білими руками тягнувся калиновий цвіт.
"Діти мої дорогі", — хотілося пригорнути до себе ці милі, довірливі голівки, прошепотіти якісь добрі, заспокійливі слова. Але що дасть така утіха? Хіба за отим селянським розсудом, що вміщався в словах "якось то воно буде", не крилася б фальш?
Перед ним ще, наче в напівсні, пропливли дівочі постаті, і міст, і в скорботно-прощальних обіймах дві верби, і шматок ясноводої річечки, просвітленої згори і знизу місяцем. І все здавалося б таки напівсном, коли б і досі не бринів у душі голос Галини: "А нам же, дядьку, любити хочеться..."
"Будьте ж прокляті навіки, вбивці дітей і материнства, вбивці роду людського і земної краси!" В болючому пориві, уже бачачи перед собою й далекі світи, Марко нахилився до Галини, мовчки приголубив її, обернувся і, як дозволяла нога, швидко пошкандибав дорогою до колгоспної стайні.
Ніхто з дівчат не обізвався позад нього, лише почулось чиєсь тихеньке "ой". А попереду жита так само пересівали тіні, росу й місячне сяйво, і тільки на дорозі воно лежало чистим, як літнє золотисте марево.
— Не спиться, чоловіче добрий? — допитливим поглядом зустрів біля стайні Марка дід Євмен і скоса поглянув на місяць.
— Не спиться, діду.
Старий погладив куций бурячок борідки.
— Чи то вже начальство тобі сну не дає, чи такі літа підходять?
— Літа, діду.
— Літа, Марку, — аж зітхнулось. — І які не є вони: добрі чи лихі, а так летять, що ніяким способом не зупиниш і ніякими кіньми не здоженеш. Ось уже, чую, і смерть крутиться недалеко від мого порога, а я, коли подумати, і не нажився. Усе життя кращого сподіваюсь. І так хочеться хоч збоку, але недалеко від щастя сісти, ну так, як сідають на чийомусь весіллі.
— І таки ще сядемо не збоку, а поруч із ним! — підвів угору кулака.
— Утішаєш старого?
— Вірю в це!
— І я ще вірю, — признався старий. — їй-бо, вірю... Тобі коня запрягти?
— Запрягайте.
— Ох, і непосидючий ти. Марку, — похитав головою дід Євмен. — Спав би собі зараз без задніх ніг, так де там.
— За спання не купиш коня.
— І це вірно, — аж посміхнувся, що згадалось про коня. — Далеко ж зібрався ?
— В тюрму, діду.
— В тюрму?! — здригнувся і стривожився старий. — Невже, Марку, знову якась комісія хоче окривдити тебе? Тоді ми всім селом... Доки ж можна так в'їдатись?
— Спасибі, діду, поки що сам одбиваюсь од усякої нечисті, як Марко Проклятий од чортів.
— Одбивайся, Марку, одбивайся, сину, і сам переходь у наступлєніє, бо дуже ти нам потрібний чоловік! — потис його обома руками. — Чого ж до тюрми чешеш?
— Там у мене один знайомий сидить.
— А-а-а, передачу завезеш? — прояснилось обличчя старого. — Ну, вези, та довго не затримуйся, буду виглядати, хоча тобі й байдуже до старого: що він? Гвинтиком назвали. мене, а я й досі не хочу бути безчуственним залізом: ні гвинтиком, ні шурупом, ні гайкою, навіть цілою шестірнею, бо в мене є хоч і стара, а своя душа. Хай не все в ній до ладу деякі оратори підігнали, сконтрогаїли, але ж це таки душа. Я і з президії подався, коли мене якось один представник почав гвинтиком величати, де тільки й гвинтило його? Надокучив я тобі контрреволюцією?
— Хтось збоку й справді подумав би, що ви елемент, — засміявся Марко, заходячи в стайню.
Погомонівши з дідом Євменом, Марко поїхав до Василя Тримайводи, віддав йому печатку й наказав завтра ж розшукати скоростиглий горох, а потім подався додому.
Тут він бережно почав упаковувати глиняні коники діда Євмена.
— Ти, Марку, на якийсь торг збираєшся з ними? — здивувалася мати.
— На великий торг, — серйозно відповів Марко.
— Та що ти вигадуєш?
— Хочу їх, мамо, показати в місті тямущим людям. Здається мені, що дід Євмен — талант.
— Коли послухати, сину, тебе, то багато є талантів по наших селах, — недовірливо похитала головою мати.
— Більше, ніж нам здається, — впевнено відповів Марко, любуючись коником, який, коли "скочить — Дунай перескочить".
— Хіба ж не красень?
— Глина та полива — оце й уся краса, — з недовірою поглянула на виріб старого.
XXXVII
В передмісті, недалеко від битого шляху, за муром і колючим дротом стоїть оця сіра, двоповерхова будова, будова людського падіння і підлості, нерозв'язаних пристрастей і неописаних трагедій, страждань і каяття.
Марко стоїть біля кованих однооких дверей, немов перед потойбічним світом. І тільки самотній недорозвинутий соняшник, який невідомо як виріс біля в'язниці, нагадує, що не лише тіні покалічених душ скупчились біля камінного муру.
(Продовження на наступній сторінці)