Марко тихо йде принишклими полями, придивляючись до праці тепер єдиного, не скошеного війною вітряка: між його розгонистими пораненими крилами раз по раз виростають пухнасті, місяцем вибілені хмарини і, здається, перемелюються на муку. Еге, коли б це стільки борошна витрусив мучник, то Марко не сушив би голови, чим пособити людям. А то за мішок якогось зерна, що продимилось війною, то старцем оббиваєш пороги усіх установ, то хитруєш і викручуєшся, немов циган на ярмарку. Але війна і цього навчить. Хоча, яка ж війна, будь ти тричі й навіки проклята! Скрутили ж, звернули голову їй, костомасі, а вона ще скрізь дає про себе знати: не відходить од життя, як ворон од крові. Вже не можучи вбити чи попелом розвіяти людину, коли вона трудиться, вривається з вбивствами у її сни. Тепер і добрих снів стало обмаль, як і хліба.
Марко в задумі погладив житні колоски, і вони осипали на його руку свій тихий трепет і оту добру наважнілу росу, з якої буде в'язатись зерно. І саме в цю хвилю від далекого, невидимого за вербами містксі сумовитим зітханням прибилася дівоча пісня. Чи вона вся, чи її основа була зіткана з невидимих сліз, бо осипались вони на душу, як роса на землю. Здавалося, це була навіть не пісня, а сама жіноча скорбота, яка всюди шукала і ніде не могла знайти своєї долі.
Шкода, мамцю, шкода Вишневого цвіту,
Що розвіяв вітер
По всім білім світу.
Про який же вишневий, цвіт співають дівчата: чи про той, що в свою пору опадає з білих дерев, чи про тих хлопців, яких без пори, без часу по всіх світах розвіяла війна і неволя?
Від приторку цієї пісні біля Маркового серця ворухнувся болючий хододок, отой, на якому набухають нелегкі спомини. Сьогодні після пересварки з Киселем ці спомини вже вдруге збивали чоловіка на далекі, затуманені часом стежини. Відчуваючи це, Марко чомусь глянув на долоню: на ній поблискували цятки вологи і зворушливо лежали дві перші крихітки житнього цвіту, дві крихітки отієї надії і таємниці, що тримає на ногах чи валить з ніг селянський рід.
І одразу ж по житньому текучому мареві, де переливались тіні колосків, справжня і місячна роса, до нього крізь дівочу пісню і далекі роки долинув напівзабутий спів його дружини, коли вона ще не була його дружиною і він навіть гадки не мав залицятись до неї. Не вродою, не розкішшю брів і не станом, а піснею заворожила й приворожила його. На її голос він, уже немолодий парубок, поспішав з прокуреної сільради і підходив до того тину, з-за якого жовточубі соняшники, немов парубота, перехилялися прямо на вулицю, не боячись, що чиясь злодійкувата рука скрутить їм голови. І хоч як нечутно він скрадався до дівочої пісні, Олена відразу ж відчувала його ходу і насторожено замовкала, наче очеретянка у плавнях.
Тоді він уже звичним кроком підходив до неї, здоровкався й починав прохати:
— Ну, заспівай, Оленко.
А вона, тереблячи дрібними потрісканими пальцями краї дешевенької, самими серпами замальованої хустини, відповідала одно:
— Не хо...
— І чого ж ти не хочеш?
— Чого? Бо при людях не можна.
— А при худобі можна?
— А при худобі можна.
— Дурне говориш.
— Зате розумне слухаю. ,
— Може б, ти, дівко, не соромилась мене?
— А чого б мені соромитися, хоча ви й начальство. — І її химерні, ледь-ледь припухлі уста або зітхали, або лише одними серединками сходилися докупи, і тоді обличчя дівчини дивовижно осявала не одна, а дві посмішки, які так веселили його, що він починав радісно гигикати:
— І звідки у тебе взялися аж дві посмішки?
Олена, не сердячись, тільки поводячи одним плечем, розважливо говорила йому:
— Треба щось і мені мати до пари. Ану, ще трохи погигикайте. От мій хазяїн каже, що ви дуже сурйозні, і в сільраді, і на людях. І хто б міг подумати? —і знов поводила плечем, на якому ворушився вишитий хміль.
Отак він і зустрічався вечорами з Оленкою, йдучи на її голос, як на принадний вогник, отак і стояв під соняшниками, які нахиляли над ними свої золоті пахучі решета. А якоїсь зоряної вечорини дівчина, не дивлячись на нього, а в землю, тихо сказала:
— Марку, що ви думаєте про мене?
— Що я думаю про тебе? — скоса глянув на тендітну постать наймички, дивуючись, як у цьому пташиному, легкокрилому тілі міг оселитися такий незвичайний голос: стрепенеться він у селі, а його чують і косар у лузі, і орач у полі, і лісоруб у лісі. Навіть єхидний і скупий, мов дідько, Мелантій Горобець не раз говорив хазяїнам-господарям, що він своїй наймичці власноручно дає олії, щоб голос не засох, бо голос, конєшно, — це делікатна штука і дається навіть не всякому попу. — Думаю, Оленко, що ти соловей, та й більш нічого.
— Справді? — збентежено підвела очі, над якими сполохано билися вії.
— Справді. Славне принесеш милому придане: такого приданого на ярмарку не купиш.
— А більш у мене нічого й нема, — з вдячністю поглянула на нього. — І вам, Марку, добре, коли ви слухаєте мене?
— Як у раю, хоча його теперечки нема ні на землі, ні на небі. Восени я тебе безпремінно аж у саму Вінницю на якісь курси пошлю. І ти станеш співачкою, в жакетці шерстяній будеш ходити, а потім зі мною й здоровкатись перестанеш.
— Отаке вигадаєте, — доторкнулась рукою до соняшника, і він струсонув на неї пару перестиглих пелюсток. — Нікуди я не поїду з села.
— То чому, дівко?
— Не поїду, та й годі.
— Гадаєці, там гірше буде, ніж у Горобця?
— Гірше навряд чи де знайдеться.
— Тоді чому їхати не хочеш?
— Чому? — запнулась вона і приклала долоню до серця, немов боячись, щоб воно не випурхнуло з грудей. — А хіба ви, Марку, ніяк не бачите, що я... люблю вас? — зненацька випалила, густо зашарілась і одразу ж поблідла, немов русалка.
Він здивовано і вражено глянув на оце похилене молодюсеньке дівча, над головою якого похитувався розпатланий соняшник, посміхнувся, крутнув головою:
— Ой брешеш, малечо. Кепкуєш з мене.
— Їй-бо. Хіба ж цим жартують? — правдиво, з острахом і мукою глянула на нього, і її голос забринів, мов трепет болючої пісні.
Він тоді ще більше здивувався, не знаючи, що й подумати про це дівча, яке ще й дівування не знало і ніколи не виходило вечорами на гулі.
— І коли ж це на тебе найшло?
— Одразу, Марку. Як грім серед неба, — і подивилась на небо, наче звідти й зараз із зоряним пилом сіялось в її серце кохання.
"Чи це насмішка, чи й справді оця малеча вже щось у любові петрає? То коли ж вона встигла? І де ця любов взялася: чи не в лузі за чужою худобою, чи не в полі за важкими снопами? Сам дідько цих дівчат розбере". Він крекнув і багатозначно поліз рукою до потилиці.
— М"да... Буває... І коли ж цей грім обізвався?
Олена стрепенулася, випро.сталась і так подивилася своїми очищами на нього, що він одразу побачив її розкриту, як свіжа рана, підкошену коханням душу.
— Пам'ятаєте, як вперше з вами в сільраді зустрілась? Тоді так віяло-хугувало, що й світу не було видно.
— Ну, пам'ятаю, — сказав, ніяк не можучи пригадати, коли ж вона його бачила в сільраді: хіба ж там мало різних людей товклося і в погожі дні, й у завірюхи?
— Я тоді принесла на люди свої сльози: хазяїн ні за що ні про що побив. А подивилася на вас, — одразу про все забула: і про свої сльози, і про того махомета: такі тоді у вас очі були!.. Ну, в саме серце дивилися.
— Справді? — подобрішав і лише тепер помітив, що її коси так блищали проти місяця, немов були виплетені з щирого сонячного проміння.
— Справді, Марку, — зітхнула дівчина.
— А чого ж ти про свого махомета нічого тоді не сказала? Я дав би йому такого духу... —одразу розсердився на Горобця і махнув кулаком.
Оленка боляче примружила повіки.
— Тоді я забулась, що й на світі живу.
— Буває... А ти ж знаєш, малечо, наскільки я старший за тебе? —запитав, розуміючи, що дівчині не до жартів.
— Ну то й що? —просто відповіла вона. — Старший, то й розумніший.
— І що мені тепер з тобою робити? — вголос, як іноді в сільраді, подумав, насправді не знаючи, як йому бути: чи вистоювати біля цього милогубого, з двома посмішками дівчиська, чи скоріше чкурнути додому, бо в голови сільради немало різного-всякого клопоту. Попрощаєшся одразу — так, гляди, розколихають її сльози, мов роса билинку. Ну, а стояти біля неї — теж нечесно виходить.
Косуючи на вулицю, він одійшов з дівчиною в затінок, сів на призьбі, вона теж вмостилася на самий краєчок призьби, збентежена й тиха, ладна от-от струсити з вій свої перші сльози кохання.
Вона чекала його слова, немов присуду, і каралася, що виказала свою таємницю, бо ж хіба можна дівчині першій таке сказати?! Хіба ж не знає вона, що в селі так заведено: сиди, грибе, поки хтось здибе. А от вона не змогла стримати свого серця і за це може каятися усе життя.
— Які у тебе гарні коси. І важкі, — не знаючи, що сказати, зважив на руці її коси, що мінились на місяці, мов пшеничний колос, і пахли невивітреним духом перестиглого поля та цвітом лаванди. Він знав, що і очі в неї були сині, мов цвіт лаванди. — Дуже гарні в тебе коси.
(Продовження на наступній сторінці)