Але обличчя отця Хрисантія потверділо:
— Ідіть од мене... Сьогодні нічого не скажу вам...
— А 'завтра? — не відступав Поцілуйко.
— Я не знаю, чи доживу до завтра.
— Доживете! — пообіцяв Поцілуйко і багатозначно поглянув на попа. — Тоді, якщо ви такі делікатні, прощаюся з вами до завтрашнього дня. На добраніч. — Він знову зігнувся у три погибелі й вийшов із оселі.
Коли за ним зачинилися двері, отець Хрисантій з невимовним сумом пошепки сказав те, що співалось тільки в страсний четвер: "Нечестивий же Іуда не восхоті розуміти", — і знову почав руками віддирати від серця хижу птицю остраху.
XXXV
На одній половині небосхилу важчали і розросталися прекрасні по розмаху, величі й формі фіалкові хмари. Ось вони перегнулись через зеніт, відслоїлись од неба, розкривши частину його глибини і прихопивши з нього мармурово-білий вінець. Тепер і хмари, і небо над ними, і земля під ними, і останній жовто-імлистий просвіток з одного краю обрію, і перша блискавка з другого — все це скидалося на незавершені полотна геніїв про створення світу.
Григорій Стратонович захоплено вбирає в очі, в душу ці полотна і посміхається від насолоди. Посміхається і Марко Безсмертний, бо просторо, велично й гарно навколо. І, до того ж, травневий дощ провисає прямо над його полями — на радість, на хліб.
— Ідуть два напівголодні чудаки і чогось радіють, — покосився Григорій Стратонович на Марка і засміявся.
— А чому б і не радіти? — кидає веселе лукавство у зморшках під очима і підківку вусів. — Оранку закінчуєм, усе сходить і росте, як Дунай, дощі йдуть, наче по замовленню, у людей побільшало радості, і, знову ж, лісу дістали. А от чого тобі радіти — не знаю.
— Чого? — Григорій Стратонович підвів голову догори. — Небо ж яке! Божественне!
— Божественне.
— Гримить на зелене дерево?
— На зелене, на врожай.
— І щкола росте, і записка потроху пишуться, і до всього цього я сьогодні вже дав пояснення кореспондентові обласної газети.
— Про що? — одразу скривився Марко. — Те саме крутиться?
— Той самий відьомський клубок. Нова анонімка пришила мені картярство в партизанському загоні.
— Ну, а підстави були для доносу?
— Були. Поцілуйки завжди так роблять, щоб до зернини правди докинути жменю болота... В загоні, дійсно, зимовими вечорами хлопці грали і в дурня, і в очко — грошей було досить і радянських, і німецьких. Ми з комісаром почали боротися проти очка. Дехто покинув грати, а найзавзятіші картярі стали критися від нас. Раз увечері я наскочив на їхню теплу компанію. Вони саме банк метали і так захопилися,, що й не помітили, коли я сів біля самого банку. Переполошились, посхоплювались хлопці з місць, а я до них:
— Сідайте!
Сіли вони, одводять очі і від мене, і від банку, де лежить ціла купа грошей.
— Хто метає банк? — питаюся.
— Та... Ми більше не будемо... От побачите, товаришу командир.
—А чого зарікатися? — змовницьки подивився на них. — Дайте і мені карти.
— Товаришу командир, побачите, не будемо... — крутяться хлопці, мов на гаряче посідали.
Насилу я умовив їх зіграти зі мною і зразу ж зірвав банк.
— От цього не чекав од вас, — здивувався Марко.
— Та я й сам не сподівався, — безжурно відповів Григорій Стратонович. — Словом, за цей вечір я обіграв усіх своїх картограїв, напакував мішок грошей і заніс комісару. А коли до нас прибув літак з Великої землі, ми гроші передали в Державний банк. Добре, що в мене розписочка збереглася, а то тягали б тепер, іцо присвоїв собі отой бісів банк.
— Коли вже ми позбудемося цього терміття, що отруює життя? — обурився Марко.
— Цього, напевне, ніхто не скаже. Пливуть різні доноси, анонімки в усякі місця, і кожен дає їм хід, думаючи, що стає на захист правди. Отак і сходяться правда і кривда. Людина терпить, мучиться, а донощикові що? Не вигоріло в одному місці — строчить у друге. За доноси у нас не карають, донощик почуває себе майже недоторканною особою — персоною грата.
Саме вдарив грім.
— І на їхні голови прийде грім! — сказав Марко. — Це страшна, але тимчасова короста.
— І я так думаю.
З гінної дороги до них охляп під'їхав Дем'ян Самойленко, бригадир першої бригади, грізноокий чолов'яга з такими темними рум'янцями, що восени бувають на листі груш. Списаний по чистій танкіст, який палив, прасував і таранив ворога і сам горів, мов смолоскип, він уже до віку пронесе грозу в своїх великих артистичних очах. І навіть тепер, коли у них відображалася людина, над нею теж палахкотіли відблиски далеких боїв і пожеж.
Дем'ян зскакує з коня і строго віддає честь цурпалком руки.
— Марку Трохимовичу, уже й просо в землі! Тепер, можна сказати, вискочили на сухе: оранку під ярові закінчили!
— Спасибі, Дем'яне, — поклав обидві руки на плече бригадирові.
— Аж не віриться, — радісно зітхнув бригадир. — Що далі робити?
— Тракторами підіймати пар, глибина оранки, — двадцять сім — двадцять вісім сантиметрів.
— Для чого так глибоко?
— Сам подумай: минулий і цей рік щедрі на дощі, то треба чекати, що наступний принесе посуху. У нас воно майже завжди крутиться так: на два вологі роки третій припадає сухий. Отже, зарання треба готуватись до битви з ним, не прогадаємо.
— Будуть трактористи бунтуватись.
— А ми з ними по-доброму повинні поговорити й домовитись. Коні ж сьогодні пустити на пашу, а завтра — орати людям городи.
— Оце діло! — Самойленко схвально кивнув головою. — Скільки за оранку брати? Сусіди платять по чотири карбованці за сотку.
— Впустимо карбованця. Старим і сиротам орати безкоштовно.
— А коли хто не виконує норми?
— Тим поки що не орати.
— А Безбородькові?
— Безбородькові? Хай він спробує доносами орати. Ще раз загриміло, все довкола притихло, і враз травневий дощ широко пустив над землею сизувато-синю сітку.
Самойленко вискочив на коня і поїхав до своєї бригади, а Безсмертний і Задніпровський спустились до ставу, над яким завзято витанцьовував дощ.
— Скільки за ці дні прибуло води, — здивувався Григорій Стратонович.
Вони перейшли греблю, притулились до розложистої, з вибитим серцем верби. Оглядаючись довкола, Марко побачив, як над самою водою пролетіли два кулички-травники, в дзьобах вони тримали сухі стеблини трави. Ось пташенята припали до води і через хвильку з жалібним попискуванням відлетіли вбік.
Чи не цих пташенят він зустрів на снігу, коли повертався додому? Травники, які вже були у весняному одязі, поблискуючи білими дзеркальцями на крилах, знову з стеблинами опустились до води і знов у тривозі подались на луг. Чому так непокоїлись вони?
Марко, скрадаючись, обережно пішов понад берегом. І те, що він побачив, схвилювало і вразило його. Прямо на траві лежало вимощене з сіна невисоке гніздечко, а в ньому хрестиком тулились чотири світло-охристих крашанки. Вода вже добиралась до них, і дрібні пташата марно старалися стеблинами сіна підняти вгору, захистити од хвилі своє нетривке кубелечко, своїх майбутніх дітей. Ще хлюпне вода раз-вдруге і забере з собою і гніздо, і крашанки.
Ось травнички побачили нового ворога — людину, випустили з дзьобів стеблини і затужили безпомічною пташиною тугою. Марко для чогось кишнув на них, витягнув ніж, не торкаючись гнізда, вирізав навколо нього землю, вийняв її і переніс на вище місце, куди не дійде вода. Тут, між купинами осоки, він і примостив гніздо, не знаючи, повернуться до нього пташата чи ні.
Мокрий, оброшений, він занепокоєно пішов до верби, з якої грім вибивав останнє борошно зітлілої серцевини.
Біля неї посміхався до нього, вчитель, який бачив усю пригоду з птахами і їхнім гніздечком.
— Добре, Марку Трохимовичу, що ви є на світі, — міцно стиснув у обіймах чоловіка.
— Диваки ми з вами обоє, — ніяково сказав Марко. — Найшли чим турбуватись! А все-таки приємно було б, якби пташата не покинули гнізда.
Вони навпочіпки сіли під вербою, придивляючись до того місця, куди Марко переніс кубелечко. І ось над ним, попискуючи, з'явились пташата, покружляли, помаяли білими дзеркальцями і впали донизу, знову злетіли і знову опустились.
А над усім широким світом, над заштрихованими лісами, над першою прозеленню полів, над повеселілими луговинами, над пригнутими вербами, над принишклим птаством, над вінчиками цвіту і над двома простими і добрими людьми димів надійний дощ.
XXXVI
Край прогнутого вечорового неба, врізаючись у зорову імлу, і досі трудиться старий нагорблений вітряк; в обрисах його є упертість заповзятої роботящої людини, і життя його теж схоже на життя людини. І дарма, що вітряк має камінну душу, але яким вона береться теплом, коли меле тобі, чоловіче, на хліб. А якщо холоне людська кров од безхліб'я, то крижаніє і душа вітряка. І стоїть він тоді на бєлебні, мов хрест, поставлений на упокій усього села.
(Продовження на наступній сторінці)