— Ні,— серйозно заперечив Кармелюк,— і я, і ти,—ляхи тебе бачили,— можемо викликати підозру; нам треба розділитися. Ти підеш з Андрієм, а я виведу Яся на дорогу до Жаб’ячого і тоді зверну сам убік лісом. Ви підете також пущами до Чортової греблі, туди ніхто не заблукає, а Дмитро й хлопці повинні бути вже там.
— Іване, я пересклію душею! — благальним голосом промовила Уляна.
— Не бійся, більше не попадуся: загорілося серце помсти-тися дияволові!
— Коли ж тебе ждать, батьку? — спитав Андрій.
— До трьох днів ждіть без усякої боязні, а там вернуся, бог дасть...
— Три дні... Ой боженьку!
— Кажу на всякий випадок, Уляно,— може, доведеться добрий гак накинути. Ну, а тепер у дорогу...
Всі попрощалися й розійшлися в різні боки.
Кармелюк швидко йшов лісом, пробираючись ледве помітними стежками й галявинами, поглядаючи на зорі.
Час від часу він брав хлопця на плечі, бо ноги сердешного хлопчика вже відмовлялися служити. Зупинявся Кармелюк на зовсім короткий час; нарешті, годин через дві ходу, вці вийшов на вузьку дорогу й, пробираючись лісовою гущиною, пішов уздовж неї.
Незабаром наблизились вони до самого узлісся.
Кармелюк зворушливо попрощався з сином, насипав йому цілу пригорщ золота, кілька ’ разів розказав хлопцеві, як тепер він має вибратися на дорогу, пообіцяв навідатися до них і взяти їх до себе, ще раз обняв і подався в дорогу.
Прощання з сином знову перенесло його в щасливу пору його життя.
Захоплений своїми думками, він машинально переходив з одної стежки на другу... Аж нараз звуки, що почулися недалеко, примусили його прочуматися й нашорошитися. То були звуки людських голосів.
Кармелюк завмер... Що це, невже він збився з дороги й попав просто в зуби ляхам?.. Не було сумніву, що то були поляки... Звуки мови, які долинули, виразно свідчили про це.
Але де ж він, .у якій частині лісу? Кармелюк оглянувся. Починало світати, і в цьому непевному освітленні важко було орієнтуватися.
Але чи ті це були ляхи, чи інші — однаково, зустріч з ними загрожувала фатальною розв’язкою... Роздумувати не було коли, треба було рятуватися. Голоси чулися ліворуч, а тому Кармелюк подався праворуч з усією швидкістю, яка тільки була можлива в лісових хащах. Але, пробігши хвилин десять, він із жахом зупинився... Першу мить йому здалося, що слух починає обманювати його, але за секунду він переконався, що й праворуч чути перегукування голосів; голоси обзивалися й за його спиною...
Напевно, ляхи розтяглися півколом — або вони намірялися обходити ліс, або виходили з нього...
Скаженою злістю закипів Кармелюк.
"Як? Щоб, вирвавшись з такої смертельної небезпеки, попасти, як дурний хлопчисько, до рук ляхам, на потіху Демосфенові! Ні! Нізащо! Краще повіситися десь у хащах на дереві, щоб не вдалося проклятому ворогові святкувати перемогу!"
Кармелюк чуйно прислухався, — зостався тільки один вільний напрямок.
Не розмірковуючи довго, він кинувся вперед...
Треба виграти відстань, бо, судячи з тріску гілок, ляхи їхали верхи, а тоді тільки вирватися в цього проклятого кільця,—ліс несходимий, стежки й пущі знайомі,—не знайде ніхто.
Кармелюк припустив ще ходу. Захоплений однією тільки думкою випередити ворогів, він ие помітив, що ліс поступово почав рідіти; нараз голосний крик мало по вирвався з його грудей, і Кармелюк похитнувся на місці: перед ним ступнів за двадцять розстилався степ. Він спинився па узліссі... В синюватому освітленні світанку виступала вся картина місцевості, і Кармелюк з жахом упевнився, що заблудився в лісі й тепер стояв па тому боці, де недалечко була Уляиииа корчма.
Узлісся тут тяглося у вигляді зігнутої підкови, а просто від неї йшли поля вижатих хлібів, рівні, мов розстелена скатертина,— тут ие було де сховатися... Податися уздовж узлісся й шаснути в глибину лісу також не було можливості, бо по краях широкої підкови Кармелюк помітив кількох людей, щоправда, піших, але, в усякому разі, озброєних, а постріли їхні могли за одну мить скликати всю банду. Повертатися ж назад було безглуздо: переслідувачі наближалися...
Ех, якби він був на коні, тоді б і погоня не була страшна! Та коня не було, а найгірше було те, що просто перед Кармелюком, ступнів за півтораста від узлісся, стояла карета, в яку був запряжений четверик прекрасних коней.
Кармелюк глянув на карету, і нараз очі його спалахнули, одчайдушна думка загорілася в ньому.
В першу мить вона з’явилася як запитання, але вже через секунду набрала характеру остаточної ухвали: кинутися до карети, вискочити на козла, скинути фурмана, хльоснути по конях та тільки його й бачили. У всякому разі, він матиме верст півтори попереду, а одскакавши далі, одрізати посторонки, скочити на коня,— і тоді хіба що вітер піймає його... Та чи порожня була карета, чи зайнята? І хто міг сидіти в ній?.. Кармелюк пригадав, що Явтух згадував про якусь даму, котра під’їхала до корчми з трьома паничами. Добре, коли вона там сама, а якщо оточена своїми нащадками або там поклали пораненого Янчевського?..
Тисячі найнесподіваніших випадковостей могли зустріти його там. Але, в усякому разі, то була єдина можливість утекти від неминучої погоні.
— Ех, хай буде, що буде! — тихо мовив до себе Кармелюк і, зберігаючи цілковитий спокій, вийшов з лісу. Треба було приспати підозру вартових, що стояли на віддалі, приспати бодай на п’ять хвилин. І тому, хоч кожна жилка його здригалася від бажання пуститися щодуху, Кармелюк пішов поважно й упевнено.
Але не пройшов він і тридцяти ступнів, як почув здаля окрик:
— Хто йде?
— Я,—спокійно відповів Кармелюк.
— Хто "я"?
Кармелюк збентежився: назвати якесь прізвище було небезпечно, а тому він вирішив відповісти невиразно:
— Свій!
— Почекай! — гукнув уже настійливіше голос, і най^ ближча постать кинулася навперейми Кармелюкові.
Швидким поглядом Кармелюк зміряв відстань, яка відділяла його від карети, і трохи прискорив ходу.
— Стій! Стрілятиму! — закричав вартовий і вхопив рушницю.
Кармелюк зрозумів, що тепер уже виграш залежить тільки від швидкості ніг, і прожогом кинувся до карети.
Пролунав постріл; куля пролетіла мимо, але сусідні сторожі сполошилися й кинулися слідом за вартовим, який переслідував Кармелюка. Фурман, котрий мирно дрімав на козлах карети, прочумався, глянув убік і схопив віжки.
"Зірвалося!" —промайнуло вогненною ниткою в голові Кармелюка.
Аж нараз дверці карети відчинилися й звідти показалася чарівна біла ручка.
— Пане Читецький,— покликав Кармелюка жіночий голос,— але проше пренцей! Тутай!
На мить Кармелюк остовпів.
Чи до нього були сказані ці слова? Як видно, до нього, бо й переслідувачі на хвильку зупинилися. Але що ж це? Не впізнала жінка, яка кличе його... Чи...
— Але чому ж пан бариться? Прошу скоріше! — знову настійно і нетерпляче обізвався жіночий голос.
І раптом Кармелюкові здалося, що той голос йому знайомий.
А що, коли це пастка?!
Проте в три скоки він був уже коло карети; чарівна ручка підхопила його, дверці карети зачинилися.
— Гайда додому! — почувся • окрик, і не встиг Кармелюк оглянутися, як коні підхопили й карета м’яко загойдалася на своїх ресорах, стрілою полетівши від лісу.
LIV
В першу мить Кармелюк зрозумів тільки, що він врятований від неминучої небезпеки,. і це радісне усвідомлення розлилося по його тілу теплою хвилею.
Але ж кому він завдячує своїм порятунком?
Кармелюк тільки тепер озирнувся. Поруч нього сиділа, відкинувшись на спинку карети, Розалія і з лукавою усмішкою поглядала на Кармелюка.
— Пані маршалкова?! — вкрай здивовано скрикнув він.
— Пан розбійник не сподівався мене зустріти?!
— Як же міг я й подумати!
— А я приїхала сюди навмисне.
— Подивитися, як зацькують ненависного гайдамаку?!
— Одначе, пан дуже невдячний...— промовила Розалія, усміхаючись.— Мені здається, що я допомогла панові виплутатися з трохи незручного становища?
— Тисячу разів прошу ясну пані простити мене, дурного гайдамаку! — палко скрикнув Кармелюк.— Пані врятувала мене від певної смерті, і я не знаю, як дякувати й папі, й щасливому випадкові, який наштовхнув мене на їїмосць.
— Якоюсь мірою цьому сприяв, звичайно, й випадок, але частково й моя добра воля, бо я приїхала сюди навмисне, щоб так чи інакше допомогти панові.
— Боже святий! — скрикнув Кармелюк.— Я вухам своїм не вірю та й чим же я заслужив такої ласки?
— Пан урятував мені життя, і я не хотіла залишатися в боргу перед паном. Хоч пан повівся зі мною й не зовсім шляхетно,— Розалія потупила очі,— написавши моєму чоловікові листа, але...
— У ясної пані істинно шляхетна душа,—із щирим хвилюванням відповів Кармелюк,— а я...
— Одважиий лицар,— перебила його Розалія,—котрий своєю нечуваною одвагою заслужив у мене прощення.
— Ясновельможна пані карає мене гірше за всіх катів своєю великодушністю й благородством. Віднині я вічний раб твій, ясна пані, і якщо господь мені допоможе, я заслужу прощення в їїмосці!
Кармелюк нахилився до тонкої ручки красуні й з почуттям глибокої пошани притулився до неї губами.
(Продовження на наступній сторінці)