Справді, молодий двірський козак, котрий поцілив їй у плече, тепер перевертався, голосно зойкаючи, по землі, тримаючись руками за живіт.
—■ Га! Крутишся, як муха в окропі! — вискнула в нестямі Уляна.
— Уляно, слухай команду! — грізно крикнув на неї Кармелюк.— Лягай!
Всі поприпадали до землі і вчасно, бо ту ж мить пролунав дружний залп, який обсипав кулями камінне склепіння печери, але який і цього разу не завдав обложеним ніякої шкоди.
— Ану лишень тепер разом, дітки! —— бадьоро крикнув Кармелюк.— Вогонь!
Затріщали рушниці. Цього разу зали обложених не був такий удалий, як перший: справжня темрява заважала влучно поцілити, крім того, ляхи відступили трохи далі. Проте все ж таки два чоловіки впали мертві.
Дев’ять трупів зняли справжню паніку серед молодих панів і двірської челяді, що становили загін Янчевського.
— Здавайся, дияволе! Здавайся негайно! — заричав Янчевський.— А не то закатую без усякого суду й тебе, й твоїх шибеників!’ '
— Бери ж, собако! — з шаленою злістю крикнув у відповідь Кармелюк.— Чого задкуєш? Страшно підійти?
— Собако, розпеченим залізом заткну я тобі горлянку! Панове, за мною! — крикнув у нестямі Яимопськпй і, нотря-саючи рушницею, кинувся вперед.
За ним побігли й пани, але не всі: більшість зосталася на місці. Знову затріщав залп пострілів і покотився далекою луною по дну ущелини. Кілька куль влетіло в печеру.
Серед нападників почулися голосні, схвальні вигуки. Але кулі, перелетівши через голови обложених, врізались у землю. Обложені не відповіли на залц.
— А що, не сподобалось? — нестямно закричав Янчевський.— За мною, панове, вперед! їх там тільки четверо! На приступ! Ми їх голими руками заберемо!
Підбадьорені гаданим успіхом, вояки, що відстали, приєдналися до Янчевського, і весь вагін з гучними вигуками кинувся на печеру.
Цього тільки й треба було Кармелюкові. З палаючими очима і з завмиранням серця чекали обложені наближення смертельного ворога. І як тільки ляхи наблизилися ступнів на шістдесят, над входом до печери знявся димок, почувся дружний тріск, гримнуло чотири постріли, а слідом за ними ще чотири.
З боку панів троє впало мертвих, двоє побігли назад. З голосними зойками всі кинулися врозтіч.
— Спиніться! — закричав Янчевський, намагаючись зупинити втікачів,— Не давайте йому часу зарядити рушниці!
Одна секунда і дияволи будуть у наших руках!.. За мною, вперед!
Хоч сутінки й густішали, але на мить постать його виразно окреслилась. Цією секундою й скористався Кармелюк.
Цілься! — шепнув він Андрієві й, припавши до рушниці, направив цівку на Янчевського.
Та маневр його помітили: в той же час хтось сильно шарпнув Янчевського за pyfty. Дві кулі свиснули в повітрі, але Янчевський уже встиг відскочити й обернутися.
Андрій схибив, але Кармелюкова куля все-таки долетіла і впаялася в ногу Янчевському. Демосфен дуже похитнувся, товариші підхопили його під руки й потягли в глибину.
—■ Ущипнув, батьку, здорово! — крикнули Андрій і Уляна, радісно потираючи руки.
— Пся крев!! Ти за це заплатиш мені дорого! — прохрипів Демосфен, обертаючись до печери й потрясаючи в безсилій лютості кулаками.
— Заплатив би, пане, й краще! — відповів із зухвалим сміхом Кармелюк.— Якби не ніч, то влучив би тобі в самий лоб.
— А от же я тобі посвічу! — закричав, шаленіючи від лютощів, Янчевський.— Гей, вогню сюди й хмизу! Я їх передушу всіх димом, як вовків.
Кармелюк поблід... "Ага, догадався, диявол!" — прошепотів він сам собі, але, переборюючи своє хвилювання, обернувся до товаришів, сповнений спокою й холодної одваги.
Гробове мовчання запанувало в печері, і з цього видно було, яке враження справили слова Янчевського на обложених. Обличчя їхні, вкриті попелястим мороком згустілих сутінків, були мертвотно-бліді й нерухомі.
— Чого примовкли, братове? — швидко промовив Кармелюк.— Чи злякалися панської нахвалки!
— 'Ні, батьку, чого ж боятися,— суворо відповів Андрій.— Якщо вмирати, то й умирати.
— Тільки випусти нас краще на ляхів, Іване,— перерив
частим шепотом промовила Уляна,—ух, хоч натішимося перед смертю! ' gt;
— А хто каже нам про смерть? Устигнемо вмерти й іншим* разом, а тепер утремо ще чортовим панам носи! Нехай приходять розкладати вогонь,— ласкаво просимо... почастуємо на славу! Покладемо ще не одну купу цього падла воронам на снідання!
Бадьорі слова отаманові, а головне, веселий, енергійний тон, яким вони були промовлені, одразу піднесли настрій обложених.
— Ай справді, батьку,— вигукнув Андрій,— посвітять чортові сини, так ще й видніше буде стріляти!
— Отож-то! Заряджайте ж скоріше всі рушниці та пістолі. А ти не боїшся, синку?
— Ні, тату,—* І хлопчик, долаючи дрож, гаряче притиснувся до батька. *
Пригода з Демосфеном остаточно відбила в усіх охоту брати печеру приступом, а тому пропозицію його папи зустріли з гамірливим захопленням. Це пахло справжнім полюванням. Викурювати з ями лисицю, та ще яку!
Челядь кинулася ту ж мить по лісі збирати хмиз, а пани стовпились на пригорку біля Янчевського. Рана його не була небезпечна. Куля пройшла крізь м’які частини, не зачепивши кістки; проте все ж таки ця рана позбавила Янчевського можливості рухатися, від чого він просто шаленів.
— Несіть якнайбільше хмизу, та листя сирого, та ворушіться моторніше! Підлі хами! — крикнув він розлючено.— Якби кинулись усі зразу за мною,' то вже б теліпався тут шельма над моєю головою. Там же їх тільки четверо, тільки четверо!!
— Але вони стріляють, як дияволи,— ішиеречив молодий Пігловський,— за десять хвилин уклали десяті" чоловік.
— Тому що даєте їм час стріляти,— блиснув очима Янчевський,— а якби кинулись усі зразу, то за хвилину зім’яли б цю купку бидла. У! Сто тисяч перунів! Але тепер уже пізно! Лишається тільки задушити їх там.
— І то буде найліпше! — підхопили кругом пожвавілі пани.
— І найбезпечніше!
Янчевський обернув до молодих панків своє палаюче гнівом обличчя й закричав гучним голосом до челяді:
— Ну, чого ж стали? Несіть, накидайте, підпалюйте!
За одну хвилину челядь поназносила стільки хмизу, що його цілком вистачило б підпалити ціле місто, але підійти до печери не зважувавсь ніхто.
— Панове! Невже ніхто з нас не покаже прикладу цьому боягузливому хлопству?— звернувся Янчевський до панків, які його оточували.
— За мною, панове, вперед! — крикнув молодий Пігловський, спускаючись з пригорка. За ним з голосними вигуками подалося і все панство.
Підбадьорені црисутністю своїх панів, челядники підхопили в’язки хмизу й рушили вперед.
LII
В печері було тихо й темно. Напівсвітло, яке падало у вузьку відтулину, кволо освітлювало бліді обличчя, завмер-лі, чекаючи ворога.
Панські челядники обережно —наблизились на пристойну відстань і заходилися готувати вогнище.
Кармелюк окинув швидким поглядом свій загін і спинив його на Уляні. На блідому її обличчі очі горіли, мов чорні жарини, з напіврозтулених, запечених губів виривалося переривчасте дихання, тілом перебігав нервовий дрож. Дика насолода виступала з усіх її рис. Битва підносила й розлючувала її. Було щось прекрасне й страшне в цій жінці, яка сп’яніла, побачивши кров.
Сутінки вже згускли в ущелині, але чотири пари очей вп’ялися голками у ворушкі постаті коло вогнища.
—— Вогонь! — скомандував Кармелюк.
Гримнули чотири постріли, загоготала луна й покотилася далеко по дну ущелини. За перший залпом гримнув другий. Двоє обложників упало, решта побігла з голосними криками назад.
— Чого ж тікаєте? Чого не підпалюєте? А, чортові діти! Диявольське сім’я! Припекло пальці? Припече вам ще й не так!..— в нестямі закричала Уляна, зриваючись з місця..
Андрій і Кармелюк підхопили її крик.
Шалені веселощі обложених викликали вибух гніву обложників.
Під проводом Пігловського ляхи знову кинулись уже густим натовпом до печери. Та ще й цього разу обложеним пощастило не допустити їх. Почалася судорожна боротьба. Завдяки тому, що в печері було багато заготовлено заряджених рушниць і пістолів, Кармелюк і його товариші встигли обсипати нападників безнастанним градом куль.
— Заряджай рушниці, пістолі! Вогонь! — одривчасто викрикнув Кармелюк.
Постріли гриміли з печери безнастанно, але тепер уже кулі обложених не завдавали відчутної шкоди обложникам. Ніч зайшла в ущелину й заповнювала її густим мороком. Це помітили нападники й одразу ж підбадьорилися.
З’явилися запалені смолоскипи, спалахнули вогнища, але тому, що вони були досить далеко, то дим ще ие сягав до печери, а підіймався просто вгору.
— Підсовуй ближче! Заходь ліворуч, праворуч! — кричав, не тямлячись, Янчевський.
Два гайдуки подалися в ліс і, вирубавши великі гілляки,
що розходилися розсохами, заходилися підштовхувати ними до печери палаючі вогнища. Густий дим геть закрив їхні постаті. Цей маневр сподобався іншим, і незабаром з, усіх боків до печери посунувся ланцюг вогнів, над якими валував дим.
З шаленою швидкістю заходилися заряджати рушниці обложені.
(Продовження на наступній сторінці)