Нараз Кармелюк випустив Яся з обіймів і скочив на ноги, вхопивши рушницю: від лісу, куди пішли Уляна й Андрій, почувся тріск гілляк, які хтось ламав, і за хвилину на галявину вискочила Уляна, за нею Андрій.
Обличчя в Уляни було бліде, очі горіли...
— Не слухав мене,— крикнула вона,— тепер загинули: Янчевський з,панами оточує нас!
LI
— За мною, сюди! — скрикнув Кармелюк і, схопивши Ясь-ка за руку, вибіг із печери й кинувся до вузеньких, ледве помітних сходів, що висічені були в камені на той бік яру.
— Пусти мене попереду, батьку! — випередив Андрій і почав дертися вгору, але тільки голова його виткнулася з яру, як він прожогом кинувся назад і своїм швидким рухом мало не скинув у глибину Кармелюка з Яськом і Уляну, які йшли за цим.
— Назад! Обложили... Ціляться...
Слідом за цими уривчастими словами пролунав залп з кількох рушниць. Кулі пролетіли над головами, але не зачепили нікого. За одну мить усі позбігалися на дно яру.
— Біжім,—крикнула Уляна,—по дну яру! Спробуємо прорватися!
. То була безумна пропозиція, але єдино ще можлива: хоч по боках яру нагорі стояли вже ляхи, та вузька ущелина ще була вільна, і можна було сподіватися, що коли бігти дуже швидко і спритно, то можна уникнути куль і прослизнути в сутінках вечора в глибину лісу. Але зважитись на це могли тільки иайдосвідченіші ж одчайдушні люди.
Ясько ні в якому разі не міг бути таким.
Кармелюк мигцем глянув на сина, що держався за його руку, і серце його стислося від невимовного болю: невже ж ця дорога дитина, допіру тільки знайдена, має загинути на його очах?
Уляна зрозуміла погляд Кармелюка.
— Через одного не повинні загинути троє,— промовила вона хрипко.— Останеться тут, загине однаково.
— Держись, Ясю, за мою шию,— швидко шепнув Кармелюк, вхопив сина за ліву руку, а правою вирвав з-за пояса пістоль.
— Схаменися! Що ти думаєш! — Уляна схопила Кармелюка за руку.— Загинеш сам і його не врятуєш!
— Біжім! — обірвав її Кармелюк, і в тоні, яким було це слово сказане, відчулася непохитна рішучість.— Праворуч, урозсип, за мною!,.
Але в цей час праворуч і ліворуч з дна ущелини, яке закруглялося в обидва боки, почулося голосне перегукування, вгорі, з обох боків яру, обізвалося у відповідь дуже багато голосів, серед яких чуйне вухо Кармелюка одразу впізнало гучний голос Янчевського*
Обличчя отамана побіліло від злості.
— Пізно,— прошепотів він, спускаючи сина з рук.— Перехитрив, собака, вдруге.
— Що ж робити? Куди тікати? Він же переловить і задушить нас живцем! — скрикнула від страху Уляна.
'— Живцем! Нізащо! Поки ніж стирчить у мене за поясом, не піймає сатана Кармелюка живого! Але,— Кармелюк стис синову руку, — на це ще буде час. А тепер — обложив він нас, то нехай же спробує взяти приступом. Завадаюйте, братове, печеру камінням! Уляно, черпай воду! Припасу всякого в нас доволі. Явтух з орлятами на волі! Вони визволять нас.
Ці кілька слів, сказані впевненим, владним голосом отамана, одразу повернули всім упевненість і енергію.
— Я не боюсь, батьку, я стрілятиму разом з вами,— промовив Ясь, стискаючи батькову руку.
— І нікого, й нічого нам боятися, сипу! — очі Кармелюка блиснули завзяттям і одвагою.— За роботу, дітки, мерщій!..
Вмить навколо печери закипіла гарячкова праця. Отаманова впевненість пробігла електричним струмом по нервах обложених: здавалося, сила й спритність їхні подвоїлися. Кармелюк, Андрій і Ясь заходилися носити велике каміння, розкидане навкруги печери, й завалювати ним вузький вхід у печеру, а Уляна, вхопивши відро, бігом кинулась до струмка. Хвилин за десять вузький вхід у печеру був уже наполовину закладений кам’яними брилами і весь посуд, що трапився в печері, був наповнений водою. Вже ляхи, позлазивши з коней, показалися в глибині ущелини, коли Уляна востаннє проскочила з відром води в печеру.
Кармелюк обдивився навкруги. Печера була надійним укріпленням: єдиний можливий для атаки пункт був наполовину закиданий камінням, згори ж над входом спускалася, немов склепіння, велика ціла кам’яна брила, під котрою й проходила печера. Сама печера була досить велика, в ній вільно могло розміститися чоловік п’ятнадцять.
Через те що кам’яна брила спускалася під кутом, вхід до неї був низький і вузький, всередині ж вона одразу розширювалася й була така висока, що Кармелюк міг у ній стояти на весь свій зріст. Укріплення, яке нашвидкуруч побудував Кармелюк, давало обложеним великі переваги перед супротивником. Між камінним навісом і стіною накиданого каміння залишався вільний простір не більше як на пів-аршина: отож обложені могли вільно цілитись у ворога, зостаючись самі за надійним прикриттям. Припасів бойових, їжі й води було в печері досить, і обложені могли сміливо витримати облогу й протягом цілого тижня, якщо тільки... Кармелюк відчув, як холодна змія поповзла навколо його грудей ї згорнулася клубком коло серця: якщо тільки Янчевський не придумав якоїсь диявольської штуки.
Останньою думкою він не поділився з товаришами, щоб не відібрати в них певності й надії.
— Набивайте рушниці й пістолі! — скомандував він бадьорим і молодецьким тоном.— Висидимо ми тут і цілий тиждень, а через день, найбільше через два, повернеться Дмитро з хлопцями. От тоді, братове, провчимо пайків!
Всі заходилися заряджати рушниці й пістолі, які були в печері. За десять хвилин всі рушниці були вже заряджені й приставлені до кам’яної огради.
— Батьку, а ляхів скільки набралося! — тихо шепнув Ясь, виглянувши через каміння.
— Нічого, синку, нічого! Нехай тільки підходять ближче. Частування в нас вистачить на всіх. А як ударить на них ще з тилу Дмитро з орлами, отоді натішимось! — Кармелюк блиснув очима й потер руки.— Тільки .цур, панове, зарядів дарма не витрачати. Бити влучно! Ти, синку, ставай коло мене, отак...
— Я, батьку, вмію стріляти! — гордовито сказав Ясь.
— Умієш? От і гаразд, козарлюго. Дивися ж цілься добре. Стріляти по койаиді, цілити в ноги! Тобі, Уляно, з Ясем по дві рушниці, а нам по три. То за роботу ж, панове! Голів вище каміння не підіймати. Напоготові!
Всі зайняли свої місця й поприпадали коло кам’яної стіни. Десять рушничних цівок вистромилися з печери й націлилися на панів, які гуртом зібралися на протилежнім боці ущелини. їх було душ двадцять, і багато ще спускалося з стрімких круч.
— Все панки, та ще й зелені,— прошипів Кармелюк, роздивляючись у щілину панів, які зібралися.— Ех, дав би я вам хльосту, якби ще хоч п’ять орлів було в гнізді! Ну, та й так потанцюєте ви тут доброго краков’яка!
Нараз обличчя його спалахнуло, рука судорожно стисла курок.
— Янчевський там! — скрикнула Уляна.
— Бачу, бачу,— переривчастим шепотом відповів Кармелюк і, зігнувшись, припав щокою до приклада.— Ех, не донесе, шельма! — вирвалось у нього з досадою.— Ну, хай буде, що буде!
Знявся над входом до печери синій димок, гримнув постріл і прокотився поміж горами. І в той же час серед обложників почулися голосні, тривожні крики.
— Не вгадав! Підвищив! — скрикнув Кармелюк, коли ди-" мок, знявшись, розвіявся, і в нестямі гримнув рушницею об звмлю.
Справді, куля Кармелюкова тільки опекла голову Янчев-ському і пробила йому шапку, не завдавши ніякої шкоди. Янчевський стояв посеред свого загону й держав у руці прострелену шапку.
— То ти ще, підле бидло, й зуби вискалюєш! — крикнув він, обертаючись до печери й трясучи простреленою шапкою, і в той же час відступився за найближче дерево.— Ану лишень, панове, сипніть їм залізного горошку!
Ті, що стояли попереду, поставали на коліна, знялася смужечка синього диму, затріщали, забухкали постріли. Луна підхопила й покотила ущелиною сухий шум.
Та панський залп не завдав ніякої шкоди обложеним: більша частина куль, ие долетівши до печери, розрила землю, решта ж ударилась об кам’яну брилу, яка прикривала вхід, і повідскакувала назад.
— Ей ви, дурні,— гукнув голосно Андрій,— тільки очі запорошили! Ану лишень, братове, поскидаємо з них шапки, нехай уклоняться низенько панові отаманові!
Кармелюк подав знак. Почувся сухий тріск, і гримнуло одразу чотири постріли, за ними ще чотири й потім два... Крики, стогони й прокляття залунали на тому боці.
— Шість штук упало, батьку! —голосно крикнув Андрій.
— І мій беркицьнув! Поцілила просто в серце! Ану лишень ще одному! — Уляна схопилася на поги. Обличчя її палало, очі горіли, рухи були швидкі, поривчасті. Забуваючи про небезпеку, вона заходилася стоячи заряджати рушницю.
— Уляно, присядь! Стріляти залпом! — скомандував Кармелюк, але в цей час на протилежному боці бахнув постріл, і куля з гострим виском влетіла в печеру.
Уляна похитнулася.
— Що, поранена?! — крикнули разом Кармелюк і Андрій.
— Пусте;,— відповіла Уляна, зціплюючи зуби,— подряпало ліве плече.— А от же тобі, собако! — крикнула вона, падаючи на одне коліно й, прицілившись, спустила курок.
Почувся страшний крик.
— Помстилась!! Помстилась!! — закричала в якійсь шаленій сп’янілості Уляна й дико заплескала в долоні.
(Продовження на наступній сторінці)