— Не вдасться вам, дияволи! Не вдасться, чортові сини!— ричала Уляна, мов несамовита фурія, хапаючи рушницю за рушницею.
— Вогонь! Вогонь! — хрипко кричав Кармелюк.
Постріли ие вщухали, але більшість куль даремно різала
повітря, а вогняний ланцюг усе стискувався й стискувався, наближаючись до відтулини печери.
Ланцюг уже зімкнувся на відстані в півтора аршина. Жар дмухнув в обличчя обложених, які ще не кидали рушниць.
— Заливай,— скомандував Кармелюк.
Уляна й Андрій вхопили відра, що стояли поблизу, й, розмахнувшись, вилили з них воду. Найближчий палаючий хмиз зашипів і погас. Стовпи гарячої білої пари здійнялися в повітря.
Але то була тільки хвилинна відстрочка.
Ще й ще раз пощастило. обложеним вилити воду й погасити найближчий край вогнища. Але ось із-за вогнів здійнялася величезна купа хмизу й свіжих гілляк з листям і впала майже коло самого входу в печеру.
— Скільки води зосталося? — коротко спитав Кармелюк.
— Два глечики,— відповіла Уляна.
— Годі! — глухо промовив Кармелюк.— Більше не лий.
Всі замовкли й опустили рушниці.
Вогняні язички застрибали в хмизі.
Стовп їдкого чорного диму розстелився над вогнищем і поволі поповз у печеру.
Всі мимохіть попримружували очі. Ясь закашлявся.
Знадвору почулося голосне гоготання обложників і гучний крик Янчевського.
— А що, закурили, козаченьки, люльки?!
Розстелившись попід склепінням печери, дим почав поволі
опускатися вниз, обволікаючи сірою пеленою обложених.
Нестерпна різь відчувалася в очах. Сльози повиступали в них мимохіть. В горлі почало дерти... здушило в грудях.
Уляна мимохіть обернулася назад, намагаючись піймати струмінь свіжого повітря. В скронях і в вухах їй зашуміло, застукало, голова пішла обертом... нестерпна нудота підко-
тилась аж до Іamp;рла... Зелені й червоні кола попливли перед очима. ’
А тим часом вогонь розгорявся, полум’я охоплювало свіжі гілляки, і разом з тим дим ставав усе їдкіший і густіший. Ось полум’я загойдалося над самим вершечком вогнища, і чорні клуби диму масою повалили в печеру.
— Не можу! Не можу! — з жахом скрикнула Уляна, схоплюючись з місця.
— Несіть зброю, воду! За мною! — сказав Кармелюк і, вхопивши за руку Яся, навпомацки пішов у глибину печери.
За ним пішли Уляна й Андрій.
За кілька ступнів од виходу печера утворювала досить широке закруглення; в цьому коліні Кармелюк ховав завжди гроші, зброю й інші припаси. Тепер він повів туди своїх товаришів.
Сподіванка його справдилася. Закруглення це відокремлювалося від самої печери вузькою склепінчастою втулииою, а тому дим ще не зайшов туди.
Уляна глибоко передихнула й знеможено впала на землю.
— Хто впав? — спитав Кармелюк.
— Отаманша,— відповів Андрій.
— Запали скіпку!.. Ти чуєш мене, Уляно? — Кармелюк намацав у темряві глечик з водою й намочив їй голову.
— Чую,— глухим голосом, обізвалась Уляна.— Ох, душить... Голова йде обертом... Серце завмирає!..
— Потерпи, зараз буде легше!— підбадьорив її Кармелюк.
Андрій викресав вогню, знайшов тріску, запалив її і
ввіткнув у стіну.
Червонуватий вогонь освітлив низьке підземелля, в котрому накидано було в безладді купи одягу й зброї, мішки з хлібом та всякими припасами, пляшки з винами, торбинки з грішми.
Кармелюк підвів Уляну, ще раз примочив їй голову, влив кілька ковтків води в рот J посадив у глибу печери, прихиливши до земляної стіни. .
Уляна важко дихала. Повітря тут було ще досить чисте, хоч здалеку йшов дух горілого, але дим сюди ще не проходив; однак не було сумніву, що за якусь чверть години, найбільше за двадцять хвилин дим заповнить і це сховище й поволі задушить під страшною пеленою людей, які тут поховалися.
— Іване,— хрипло промовила Уляна,— випусти... кра-* ще одразу смерть.
— Куди ж? Кругом вогонь.
•— То вбий сам.
— Почекай... встигнемо вмерти, живі не дамося в руки. Ясю, сину мій, ие бійся нічого! — Кармелюк гаряче притулив до себе тремтячого хлопчика.
Всі похмуро замовкли.
Червонувате світло скіпки освітлювало чотири людські постаті, які притислися одне до одного в глибині печери, вп’явшись очима в клуби диму в проході. Поволі тяглися хвилини. Ніщо не порушувало мертвої, підземної тиші... Кожний з прцречеии,х на страшну смерть слухав важкі удари свого серця.
Але ось два тонкі струмені диму відокремились від загальної маси, боязко ковзнули в печеру й попливли попід склепінням її, розтягаючись, розширюючись і вкриваючи її тонкою сизою пеленою. За ними впливли ще дві хвилі, і через хвилину під низьким склепінням підземелля вже заклубо-чився важкий сірий дим.
Світло потьмяніло, замерехтіло, розплившись плямою в хиткій масі буро-сірого туману.
— Повзе! Повзе вже сюди! — закричала, мов божевільна, Уляна, зриваючись з місця.
Всі повставали й відчули коло себе холодний подих смерті.
— Душить, давить!—хрипіла Уляна, зриваючи з себе очіпок і керсетку.— Убий, убий одразу!
— Уляно, чекай, лягай на землю. Дим клубочиться вгорі, а внизу ще повітря чисте! — спробував був утримати її Кармелюк.
Але Уляна вже цілком утратила можливість розуміти людську мову. Очі її розширилися, зіниці витяглись, мов у скаженої кішки. Жах спотворив усе обличчя її й відібрав у нього людський образ.
— Не можу, не хочу ждати смерті! — в нестямі кричала вона, розриваючи комір сорочки.— Убийте зразу! Ох, повзе сюди! Він задушить нас... Ой! — верескиула вона нелюдським голосом і, затуливши обличчя руками, вчепірилася пальцями в волосся.
Кармелюк силоміць уклав її на землю, Уляна забилася в судорожному риДанні. Всі посідали.
Тим часом дим справді наповнював тісне підземелля. Він страшною товстою масою висів уже на аршин над землею... Кармелюк відчув, що починає задихатися...
— Що ж, попрощаємося, батьку! — тихо промовив Андрій, підводячись з місця.
г— Що? Смерть? — закричала не своїм голосом Уляна.—
Я не хочу вмирати! Порятуйте, допоможіть! Пустіть мене!.* Він душить нас!..
— Ні, ні, тіточко,— несподівано промовив Ясь, доторка-ючись до плеча Уляни,— його тягне далі... туди.
— Що ти кажеш? — скрикнув Кармелюк, до болю стискуючи хлопчикову руку.
— Я кажу, тату, що дим тягне туди! — Ясь махнув уперед рукою.
Очі Кармелюка блиснули від шаленого захвату.
— Друзі! — скрикнув він не своїм голосом.— Ясь правду каже, дим тягне вперед: отже, там є вихід.
Здогад Кармелюка мав цілковиту підставу: якби дим не мав якогось виходу попереду, то, звичайно, за цей час він би заповнив уже всю печеру й задушив би їх своєю страшною пеленою; тим часом, при тьмяному світлі скіпки легко можна було впевнитися, що головні маси диму пливли в глиб земляного коридору, сюди ж, у цю печеру, попадали тільки окремі пасма, що відокремились від загальної течії.
Дим тягло, в тому не було сумніву. Отже, вихід був.
Але що то був за вихід?
Чи була то вузька щілина, чи отвір, достатній для того, щоб пролізти людині? Нарешті, куди виходив той отвір? Цього Кармелюк не міг знати. Він ніколи не розвідував печери й зовсім не знав, чи далеко тягнеться вона, а чи кінчається тут же, за кілька ступнів.
Але так чи інакше, в усякому разі, це несподіване відкриття давало надію на порятунок. Мов кволий відблиск маяка перед екіпажем корабля, що тоне, так спалахнула надія перед ув’язненими. Всі підбадьорилися. Навіть Уляна перестала кричати й уп’ялася в обличчя Кармелюка безумними, жадаючими порятунку очима.
— Запалюйте скіпки! Беріть пістолі, ножі! — скомандував Кармелюк.— Андрію, бери воду та скалок у запас.
За одну хвилину наказ його був виконаний.
Всі озброїлись і взяли в руки довгі запалені скалки.
— За мною! — одривчасто промовив Кармелюк і, піднявши над головою палаючу скалку, сміливо ввійшов у наповнений димом коридор.
За ним подалися всі.
Тьмяно замерехтіли червоні вогники в густому сірому диму, що поволі коливався в вузькому підземному просторі.
їдкий дим одразу здушив усім горло, забило дух.
— Не дихати ротом, нахилятися вниз! — коротко сказав Кармелюк.— Андрію, держи Уля^у!
Сам він узяв за руку Яся й рушив уперед.
Земляний коридор круто підіймався вгору; він був досить широкий, так що два чоловіки могли в ньому вільно рухатися поряд. В кількох місцях Кармелюк навіть намацав рештки дерев’яних підпірок. Це доводило, що печера й продовження її були ділом рук людських, отже, можна було сподіватися, що вихід для диму не був випадковою тріщиною в камені. Та чим далі підіймалися нещасні, тим нижчий ставав коридор; видно було, що земля вверху осипалася й забила прохід.
"А що, коли далі він завалився зовсім і являс собою таку дірку, в яку пролізе тільки звір?"
Ця думка стисла серце Кармелюкові немов холодними лещатами. Працювати, копати в цій масі диму не було ніякої можливості! І так з кожним кроком дихати ставало важче, серце билося так швидко, що, здавалося, ще. один удар — і воно розірветься в грудях. Нестерпно стукало в скронях.
(Продовження на наступній сторінці)