— Ну, а мати ж,—розпитував далі Кармелщк,—невже?...
— Померли.
— Нещасна! — з глибоким горем вирвалось у Кармелюка. Він витер сльозу й, перехрестившись, прошепотів: "Царство небесне, вічний супокій!"
Запала тяжка жовчанка.
Уляна скоса поглядала на Кармелюка й, дарма що хлопчикове повідомлення дало їй полегшення, отаманове горе немов завдало їй особистої образи. Недобре почуття закипіло в її душі й, клекочучи, підіймалося їй до горла.
— Як же? Коли? — проронив після довгої паузи Кармелюк.
Хлопчик почав розповідати про смерть нещасливої Марини, про те, як після арешту Кармелюка Янчевський і Пігловський звеліли її жорстоко побити і як по тому мати не зводилася з постелі. Як потім пан одібрав у них і конячину, й коропу, зосталася тільки пара волів,— мабуть, забув про них дозорець. Тільки тими волами й жили вони: наймалися до людей... Як потім ще раз приходив дозорець, хотів бити матір та гнати її на панщину, а як побачив, що вона вже ледве дише,— плюнув і пішов з хати. То вона все кашляла, кашляла кров’ю, а черев півроку й померла: благословила їх перед смертю й просила, щоб не забували за батька на часточку подавати.
— Голубка моя тиха... безталанна!..— прошепотів з болісною тугою Кармелюк і з такою силою стиснув пальці, що чути було, як вони хруснули.— Це я занапастив тебе, я!.. А хто винен? Хто винен у всьому? Ох, господи милосердний! — Він затулив обличчя руками й похилив голову.
Ясь збентежено дивився на мовчазне батькове горе; губи його почали здригатися, а очі йому заволокли сльози. Батька він завжди уявляв собі як нещасного вигнанця, і ось тепер цей нещасний плаче. Плаче за бідолашною матір’ю, котрої вже немає, котра не вернеться вже ніколи.
Сльози котилися по брудній щоці хлопця.
— Тату! — промовив він несміливо, боязко доторкаючись до шиї Кармелюка.
Кармелюк стрепенувся й витер рукавом очі.
— Жалієш, мене, сину? — промовив * він з надзвичайною ніжністю, притягаючи до себе хлопчика.— Ой тяжко, сину! А може, й краще, що господь забрав її до себе. Намучилася тут доволі...— Він глибоко зітхнув.— Ну а як же ви живете?
— Тітка Мотря перейшли до нас, вони в хаті трудяться, а я роблю в полі,— додав не без гордощів Ясь.
— Сам хазяйнуєш? Ох, гірка доля! Та не буде того більше! Ні! Одпишу я так панам на їхніх власних спинах, що аж пекло затрясеться!.. Та про це потім... потім,— додав Кармелюк, притискуючи до серця руку.— Ти йшов так здалеку... втомився... зголоднів, синку мій! — Він притяг до своїх грудей хлопчика й гукнув, не обертаючись: — Уляно, давай лишень нам їсти!
То було перше слово, кинуте до Уляни.
— Ні, татку, нехай уже краще тіточка поворожить мені про воли.
— Будуть у тебе воли, синку, все буде,— і гроші, й одяг, і худібка! Якщо я за всіх свою голову несу, то принаймні хоч ви нестатків не зазнаєте. Давай їсти, Уляно!
— Попоїсти завжди встигнемо,— понуро відповіла красуня,— а подумай про те, що треба йти скоріше звідси.
— А це ще що? Чому? — Кармелюк обернувся до Уляни, й на обличчі його виразно відбилася досада.
— Хлопець каже, що йому дорогу показав сліпий на одне око, виходить,— Лука, другого сліпого немае в нас.
Ну, то що ж з цього?
— Забув ти, чи що, про все, отамане? — По обличчі Уляни ковзнула недобра посмішка.— Про сховище ж наше знали тільки Андрій та Дмитро, та два-три найвірніші чоловіки.— Виходить, сліпий уже дізнався!
— А навіщо ж вони виляпали йому?
—— Не такі люди, щоб виляпати, та ще сліпому: його всі добрі люди обминали.
— Ну, завела своєї! Давай краще їсти, дитина зголодніла.
— Отамане, не жартуй, це ж усе недарма,— казала Уляна все з більшим обуренням.— Чому сліпий тут опинився? Він же пішов з хлопцями добувати фуражу. Чого ж він тинявся по лісі?
— Та, може, вже й усі повернулися, пішли ж іще позавчора,— безтурботно відповів Кармелюк,— а може, то ще зовсім і не наш сліпий: чутка про твоє ворожбитство далеко йде. Ну не каркай же ти вороном, а приготуй нам краще попоїсти, бачиш, хлопчик зовсім охляв.
Останню фразу Уляна залишила без уваги.
— Отамане, іншим часом ти не так би говорив,— провадила вона.— Чи не ти сам казав, що треба жити заради діла нашого, а тепер через сина свого ладен загубити і все діло, й себе? Я кажу, що треба негайно покинути печеру. Все тут, чуєш,— підкреслила вона, кидаючи недобрий погляд на хлопчика,— все тут не гаразд...
— Тату,— прошепотів Ясь, тулячись до батька й боязко поглядаючи на Уляну,— не проганяйте мене... Я нічого...
— Не бійся, сину,— заспокоїв його Кармелюк, ласкаво обняв хлопчика рукою й, звернувшись до Уляни, промовив суворо: — Я ще отаман тут і жіночих теревень слухати не буду. Давай лишень нам їсти та поклич караульних.
Уляна спалахнула.
— Там сало й хліб, у кутку,— пробурчала вона, не оглядаючись, і подалася в ліс. :
Кармелюк посадив коло себе Яся, добув усю провізію, яка тільки була в печері, й заходився годувати сина. Хлопчик пожвавішав і став сміливіший,—страшна ворожка більше його не лякала. Цю ідилію порушило повернення Уляни. За нею йшли Андрій і Явтух.
— А що, хлопці, все гаразд? — зустрів їх Кармелюк.
— Слава богу, батьку,-— відповіли вони разом.
— А Дмитро з ватагою ще ие повертався?
— Ні, батьку.
— Як же ви знаєте?
— Та ось недавно прибігав дід з корчми, казав, що ще нема нікого з наших.
— А більше він нічого не казав?
— Казав, що приїхали пани в корчму.
— Пани? Хто ж вони такі?
— Якісь нетутешні... Молоді всі і приїхали повозом, а не верхи.
— Еге ж, сказав так,— четверо, ие більше, з ними ще пані якась...
— А що, бачиш? — скрикнула Уляна, і очі її блиснули.— Хлопець казав, що в корчмі ие було нікого, а виявляється, що там сидять пани. Ей, Іване, стережися!
— Нема чого мені стерегтися,— різко відповів Кармелюк.— Мій син — не зрадник і не шпигун панський, так ти собі й запам’ятай. Та й що нам до тих паніз з панею?
— А чого вони завітали сюди?
— Видиме діло, щоб коней погодувати,— школярі якісь. Коли б уже вони знали, що то за кубло, то не звернули б просто до корчми. А щоб зовсім тебе заспокоїти, пошлемо Явтуха й Андрія розвідати, що то за пани, скільки їх і чого завітали сюди.
— На бога, не роби того, отамане! — з непідробним страхом скрикнула Уляна.— Ти розіслав усіх хлопців — кого по ділу, а кого й так... А тепер ще хочеш послати й цих двох? Прошу тебе, ходімо звідси!
— Куди? В корчму?
— Ні, в ліс.
— А в лісі ж який захист? Та й від кого? Чого це тебе налякали так чотири панки? Та я сам беру їх на себе.
— Ні, батьку, отаманша правду каже,— втрутився Андрій,— щось нечисте. Чому сліпий пішов, а ні в корчму, ні до нас не прийшов?
— Та він, може, й шукав вас у лісі. От напав на вас страх,—посміхнувся Кармелюк.—Ну, щоб заспокоїти всіх, біжіть у корчму.
— Батьку, дозволь мені зостатися тут: Явтух упорається й сам,— рішуче промовив Андрій.
— Зоставайся, коди охота.
— Отже, не підеш звідси? — ще раз спитала Уляна.
— Нема чого...
— Давно застукали в лісі?!
— Це не Кругляк, тут лісу не обійдеш.
— Нащо й обходити: досить тільки загородити нам вихід з печери.
— Що ж, по-твоєму, ляхи з неба падатимуть?
Уляна спробувала ще раз переконати Кармелюка тікати скоріше, але йому так не хотілося розлучатися з дорогим синком і переривати щасливі хвилини, що він ніяк не хотів розуміти всіх резонів, які наводила Уляна.
— Занапастити хочеш усіх нас через дурного хлопчиська,— нарешті гнівно крикнула отаманша.
— Я не держу нікого! Іди, куди хочеш! —різко відповів
їй Кармелюк. gt;
— Ні, я не піду! Якщо ти втратив розум і сам лізеш ворогові в пащу, я стану на чатах, щоб хоч сонних не захопили ляхи,— скрикнула Уляна й, схопивши рушницю, подалася за Андрієм.
На мить у душі Кармелюка ворухнулася свідомість, що Уляна, можливо, й правду каже, тцо не вадило б, мабуть, вжити серйозніших заходів перестороги, але радість зустрічі з сином була така велика, що одразу ж поглинула ці тривожні думки, тим більше, що видимої небезпеки ще не було.
Він заходився знову годувати сина, то розпитував його про минуле життя, про маленького брата, про смерть матері, то знову пестив хлопця з надзвичайною ніжністю й любов’ю.
Синова присутність переносила його до давнього, дорогого періоду його життя, коли в нього були ще свій теплий куток, люба дружина, дід, дорогі діти... коли його ще не цькували, наче вовка, а жив він господарем і сім’янином. І Кармелюк забув про все навколишнє, він тільки пестив і пригортав до себе свого сина й почував, що є і в нього рідні, дорогі істоти, котрі прив’язують його до землі. Щасливі хвилини летіли.
(Продовження на наступній сторінці)