— Та що ти їм віриш, батьку,— з досадою казала Уляна, дуже невдоволена цими вторгненнями,— все це вони брешуть про свою бідність... Сподобалося, либонь, чужими руками жар загрібати.;. А чого самі не йдуть до нас на підмогу? Хоч дурні, та хитрі! Знайшли собі попихачів!
Але ці слова Уляна промовляла вже так просто з досади; з кожним днем ватага Кармелюкова поповнювалася новими людьми. Все, що було по селах наймолодшого й найсміливі-шого та дужого, спішило до нього.
І це бажання Кармелюкове розширити свою ватагу — вкрай не подобалось Уляні: вона мала на увазі тільки розбій та грабіж, а така велелюдність тільки ускладняла справу і не давала їй ніякої посутньої користі.
— Соколе мій,—ніжно заговорила одного разу Уляна, тулячись до могутніх грудей отамана,— чи не занадто багато набираєш ти людей?
Вони сиділи з Кармелюком біля входу до своєї печери; голова Кармелюка спочивала на колінах красуні, а очі задумливо стежили за дрібними хмарками, що пливли в глибині голубого неба. Кругом панували чудова тиша й прохолода...
— Доволі було б з нас і півсотні вірних людей, а то вже перевалило за сотню! Та хто їх ще знає і звідки вони, і що вони? Так наберемо на свою голову всяких шпигунів?
— Я приймаю тільки своїх! — відповів Кармелюк, не одво-дячи від неба очей.
— Своїх! — сказала насмішкувато Уляна.— Тільки через те й свої, що православні, ну та хіба важко на час трьома пальцями лоба перехрестити? Та й свої бувають гірші, ніж чужі,.продадуть за дукат і рідного батька... От і вчора: пащо ти прийняв того сліпого на одне око — Луку?.. Ніхто його з наших не знає, а я пригадала, що бачила його якось з паном одним,— за форейтора він їхав! Тільки тоді в нього обидва ока були цілі...
— Ну то що ж? Онисько в самого Янчевського за фурмана був, а знайди ти душу вірнішу.
— Е, що Онисько! Ониська одразу наскрізь видно, а в цього шельми дарма що одне око, а так подивляється, наче хоче всю душу просвердлити.
— От не злюбився тобі сліпий! — усміхнувся Кармелюк.— А може, тому він до нас і прийшов, що на панській службі око втратив. Важко селянам, а двірським ще важче. Я це знаю, Уляно!
— Знаєш ти багато,—нахмурилась Уляна.— Тебе через твою добрість усякий дурень ошукає! Соколе мій,— промовила вона ніжно,— прошу тебе, не бери ти цього Луки: от чує моє серце, що...
— Ні, Уляно,—перебив її Кармелюк,— мало що кому здасться! Судити про людину по тому не можна; якби хто сказав про нього щось погане, а так, по жіночих прикметах, чинити не можна!
— Та нащо він нам, хіба мало рук? їй-богу, їх уже й так занадто багато, важко й переховувати.
— А хто ж ховає під полу добуту шаблю, Уляно? — відповів Кармелюк.
Уляна не добрала змісту цієї алегоричної фрази, але відчула, що тут криється щось недобре.
— Ну, то не годувати ж їх даром? Розбити на частини й посилати на роботу! — провадила вона: — Он Шмуль казав мені, а він же все знає, що пан Бойко держить у коморі гроші й що грошей у нього тисяч десять, а золота, а срібла! Команди всього душ вісім, та чи й буде! Пошли Дмитра з хлопцями; справляться й без тебе.
— Ти знову за своє, Уляно! — досадливо промовив Кармелюк.— Не для грабежу й розбою штовхнула мене доля сюди, а щоб допомогти людям вибитися з польської неволі...
В цей час поблизу почулася хода, і з-за рогу показався Андрій.
— А що, все гаразд? — живо звернувся до нього Кармелюк.
— Слава богу, батьку,— відповів Андрій,— а от згадав я... ще днів два тому, а може, й більше... дав мені один дід якогось папірця тобі передати... а я й забув, засунув його в шапку... Може, щось і потрібне...
— Де ж він? — швидко спитав Кармелюк, підводячись із місця.— Ех, як же це ти так, Андрію! — докорив він товаришеві.— Адже даром ніхто йапірців не пересилатиме!..
— Винен, батьку! їй-богу, винен, зовсім з голови випало, ось зараз приліг на шапку, чую — шерхотить щось,— мовив Андрій, вивертаючи й виймаючи з-під підшивки в кілька разів складеного, пожмаканого й засмальцьованого листа.— Я туди,— от, і згадав...
Та Кармелюк не дослухав його виправдань. Вихопивши листа з рук, він розірвав конверта й розгорнув папір... Пробігши кілька рядків, Іван мимохіть опустив руку з листом і густо почервонів.
— Не може бути!..— скрикнув він і пожадливо заходився читати.
iXLIX
Уляна стояла поруч Кармелюка і відразу помітила хвилю-вання, яке охопило його, як тільки він прочитав перші рядт .
— Отамане, що сталося? — спитала вона стурбовано.
При цьому запитанні Уляни Кармелюк помітно зніяковів,
зім’яв листа й сховав його в кишеню.
— Нічого! — відповів він недбало.
— Наказу ніякого не буде? — спитав Андрій.
— Ні, йди!
Андрій пішов до товаришів,
— А лист же від кого? — спитала Уляна.
— Від давнього друга.
— Від давнього друга?.. Що ж він пише?..
— Та нічого цікавого...
— Чого ж ти так почервонів і скрикнув? — У голосі Уляни одверто прозвучало недовір’я.
— Та того, що зрадів. f — Чому?.. ^
В очах Уляни застрибали ревниві вогники.
— Тому, що він живий і здоровий...
— І, може, кличе до себе? Обманюєш ти мене, Іване... Скажи правду, від кого лист? — спалахнула Уляна.
— От пристала, їй-богу,— силувано усміхнувся Кармелюк.— Та кажу ж тобі: від попа одного, чи то пак,— затнув —ся він,— од солдата... мого полку... хоче до нас...
— Неправда твоя! *— скрикнула Уляна, і чорні очі її заблищали.— Обманюєш ти мене, не хочеш сказати правди!.. Слухай, Іване, ти знаєш, я ревнива, як сатана... Від самої думки про те, що ти можеш мене розлюбити, розум мені туманиться... серце розривається... Ну ось, послухай! — вона взяла Кармелюкову руку й приклала до своїх грудей, що бурхливо здіймалися.— Бачиш, кров уся кипить... Люблю тебе дужче, ніж свою душу! — скрикнула вона, обвиваючи його шию руками й гаряче тулячись до його грудей.—Не муч же мене, скажи мені: цього листа... його писала жінка?!
— Ні,— відповів Кармелюк, вже оволодівши собою.
На хвилину по обличчю Уляни розлився спокій, але потім в очах її знову спалахнув тривожний вогник.
— Ну, так дай його мені! —т— промовила вона.
— Нащо він тобі? Ти ж однаково не зможеш його прочитати.
— Все одно, дай! — настійно попросила Уляна.
— Ні, ти це облиш, Уляно! — Кармелюк нахмурився.— Лист мій, і нікому я його не віддам.
—■ Ага! Не віддаси?! — скрикнула Уляна, і очі її блиснули, як у кішки.— Виходить, не від друга лист... виходить, знайшов v собі другу, кращу...
— От посипала вже; видно, жінка завжди буде жінкою: "знайшов другу, кращу"... Ех ти,— перебив її Кармелюк і ласкаво взяв за руку.
Уляна вирвала свою руку.
— Дай листа! — промовила вона хрипко.
— Я сказав уже тобі...
— Отже, не хочеш казати правди? — прошепотіла краг суия, задихаючись, і близько прихилилась до Кармелюка.
— Як же я примушу тебе повірити!
— Ну, то я дізнаюся сама! — прошепотіла Уляна.— От дізнаюся!..
Охоплена бурхливою хвилею загального збентеження й злості, Розалія якось забула про чудну поведінку свого провідника. Її тільки страшенно тішили спритність і нечувана одвага Кармелюка, який зумів вивернутись із такого безвихідного становища й ошукати всіх панів. Та коли вона повернулася додому й зосталася сама в своїй опочивальні, перед нею нараз воскресла вся остання сцена від слова до слова, і зразу ж пані згадала чудну поведінку мужика, про котрого вона зовсім забула під впливом гамірливого дня. Чому той дурнуватий мужик сказав наостанку таку дивну фразу: "Такій красуні немає чого боятися Кармелюка, і він не забуває ніколи чарівних очей І"
Як міг дурний мужик додуматися до таких слів та й як він посмів сказати такі слова пані? І звідки він знає, чи забуває Кармелюк чарівні очі, чи ні? Розалія відкипула звислий на чоло локон і втупила розплющені очі в нічну темряву. Незрозуміле хвилювання охопило її при спогаді про чудну поведінку дурного мужика.
"Та він потім виявивсь і зовсім не таким дурним, як то мені здалося спершу,— міркувала далі Розалія.— І очі його, й постава ніби все переродилось, а потім навіщо він стьобнув коня, а сам пішов? І куди?.. Коли поверталися з облави, я уважно оглянула всі обличчя — його ие було серед нагоничів. А голос?.. Та що це?.. Вона чула, чула вже той голос!.. Матко свєнта! Та то ж був вій, сам Кармелюк!" — тихо скрикнула Розалія й, підвівшись, сіла на своєму ліжку. По всьому тілу її немов пробігла тепла хвиля; серце забилося часто. Тепер уся картина постала перед нею в новому освітленні, і всі вчинки й слова нібито дурня знайшли своє пояснення.
(Продовження на наступній сторінці)