— А ти ж звідки?
*— І я звідти...
— Куди ж ти йшов?
— Гм... покликати всіх останніх...
— Покличеш потім, а тепер візьми коня за повід і проведи мене туди, до болота.
— Що? — мимохіть скрикнув Кармелюк.
— Не чуєш, чи що? — скипіла горда красуня.— Бери, кажуть тобі, коня за повід і веди до всіх!..
Кармелюк завмер.
XLVIII
"Як, вирвавшись ~в таким смертельним ризиком із жахливої пастки, знову йти туди, просто в зуби ворогові, і саме в цю хвилину, коли, може, відкрито вже страшний обман?!" — пронеслось у голові Кармелюка. То було понад людські сили — вирватися з виру і втонути на самому березі!
— Пані ласкава... та бійтесь бога, чи можна ж вам туди їхати? — заговорив він, хвилюючись, своїм натуральним голосом.— Там ціла купа гайдамаків, а Кармелюк звір, диявол: він не милує нікого, ні жінок, ні дітей... Хоча й піймають
його пани, то він перекинеться вужем і таки вислизне з панських рук, а, зустрівшися з панею, всадить їй ножа в спину або...
— Брешеш, хлопе! — гнівно перебила Кармелюка Розалія й, блиснувши очима, додала гордо: — Я Кармелюка не боюся! Веди! Не примушуй мейе двічі давати наказ.
Кармелюк узяв коня за повід... Він навіть не усвідомлював того, що робить... Тікати було неможливо... Коли б стайничі навіть не вцілили в нього, то пострілами привернули б увагу інших, і тоді ризик упав би не тільки на нього, а й на його товаришів, які, напевне, ще не встигли заглибитися в ліс... Машинально він повів коня, маючи якусь невиразну надію, що в лісі йому пощастить одкараскатись од красуні. На щастя, пройшовши з конем кілька ступнів по узліссю, Кармелюк наткнувся на широку стежку, він на неї зараз же і звернув. Як тільки вони заглибилися в ліс ступнів на двісті,— до їхнього слуху виразно долинули гучні крики багатьох голосів...
— Що це? — спитала Розалія і трошки поблідла.
— А зв’язують розбійника,— квапливо відповів Кармелюк; йому нараз майнула надзвичайно смілива думка.— Тепер пані може їхати безпечно... Та й взагалі такій красуні боятися Кармелюка нема чого,— додав він задушевно,— та й сам Кармелюк ніколи не забуває жіночої ласки...— І, не давши красуні опам’ятатися, .Кармелюк пустив повід і тихо крикнув: "Гайда!"
Кінь понісся вскач.
Стайничі, які їхали на відстані, не чули розмови пані з мужиком, але побачивши, що вона пустила коня вскач, помчали за нею теж.
Кармелюк спинився збоку, пропустив повз себе вершників і тільки вони зникли в лісовій гущавині, пустився щодуху до Гайдамацького лісу.
Розалія якось не звернула уваги на останню фразу мужика. "Невже піймали, невже в’яжуть?" — зароїлося їй у голові, і жаль не жаль, а якесь близьке до нього почуття защеміло в серці красуні.
Вона підскакала до болота саме тої хвилини, коли Янчевський, зіскочивши з коня, кричав Рудковському:
— Як? Пан обложив уже годину тому шельму й досі не бере його?.. Та він же міг сто тисяч разів утекти, прорватися...
Рудковський уже вибрався з болота й стояв на купині проти печери. Штани йому були високо закасані, тодкі ноги, сорочку і все тіло вкривало липуче багно... Шапку він загубив десь, і збитий у ковтуни чуб стирчав якось незугарно над головою. Вигляд його взагалі був комічний і зовсім не відповідав войовничому виразові обличчя й грізно піднесеній рушниці.
— Він ие міг прорватися,— зарозуміло відповів . Рудковський,— на дорозі стояв я із жменькою сміливців...
— Котрі боялися й підступити до шельми! — злобно перебив Демосфен.
— Не боялись, а сміливо ждали підкріплення! — спалахнув Рудковський і нараз помітив Розалію, яка підскакала до берега. Обличчя його з червоного стало буряковим.— А тепер справимось і самі,— викрикнув він навмисне голосно й, переборюючи свій страх, кинувся просто через болото до печери.
— Ні, нехай пай спочине ще в очереті! — гукнув Янчевський і теж кинувся до входу печери.
За ними рушили цілим натовпом нагоничі, челядь і пани... Демосфен і Рудковський прибігли майже одночасно й разом учепилися: Рудковський у чобіт, а Демосфен у венгерку нібито Кармелюка. Суперники рвонули з усієї сили й мало не попадали навзнак.
— Шельмівство! — закричав Демосфен, підіймаючи вгору скручену жужмом венгерку.
Від струсу приставлені до кущів рушниці попадали па землю. Нагоничі вдерлися до печери.
— Там нема нікого! Обман! — закричали кругом десятки голосів.
Рудковський як стояв, так і застиг з чобот.ои у руках.
— Хлопчисько, ти погубив усю справу, ти випустив злочинця з наших рук! — накинувся на Рудковського оскаженілий від злості Янчевський.—Як ти смів устрявати в моє діло?!
— Пане! Єстем гоноровий шляхтич!.. Нас привів сюди хлопець,— ледве пробурмотів Рудковський.
— А справді! Де ж хлопчисько? Тягни йрго, сюди! — закричали кругом усі.
Нагоничі кинулись у всі боки. Хлопця не було.
— Шукайте, шукайте! Він обдурив вас і буде чекати, поки ви його піймаєте! — нетямився Демосфен, ошаленіло тупаючи ногами.— Він тепер сміється з дурнів, котрих зумів ошукати ось цією свиткою!
Янчевський пожбурив венгерку Кармелюка об землю. Від сильного вдару венгерка розгорнулася, і ще на більший подив юрби з неї вивалилися: вишита жіноча сорочка, спідниця, фартух, керсетка, намисто й одрубані Улянині коси...
Жінка! — скрикнула Розалія.— Жінка ошукала всіх!— І, задихаючись од сміху, вона впала на луку сідла.
Днів через три Кармелюк з Уляною, Андрієм і Михайлом щасливо повернулися до свого старого гнізда. Дмитро з рештою людей давно вже з тривогою чекав отамана, бо й до лісової корчми дійшли чутки про папську облаву. Коли ж вони побачили Кармелюка й почули з його уст розповідь про незвичайне врятування, то захватові їхньому ие було краю.
Цей новий доказ виняткової кмітливості й одваги отамана підніс ще вище авторитет його в очах і без того сліпо відданої ватаги, а Уляна своїм подвигом заслужила про-звисько — отаманша.
Спочивши день після пережитих хвилювань, Кармелюк приступив до поділу здобичі. Всі цінні речі, забрані в сади
бі Янчевського, були вже складені в погребах корчми, а провізія — в лісових ямах та імпровізованих засіках.
Поділивши рівно і гроші, й речі між усіма членами ватаги, Кармелюк звелів Андрієві одвезти половину всієї суми грошей селянам Янчевського і роздати їх. Це Кармслтокове розпорядження обурило й здивувало Уляпу.
— А їм же за віщо давати гроші? — звернулася вона до отамана з прикрим нерозумінням.
— А як же ти гадаєш, серце, чого ми нападали на Янчевського?
— Щоб помститись йому!
— Для цього досить було б підняти його на вірьовці... А навіщо ми захопили в нього і гроші, і все добро?
— А що ж, хіба треба було залишати його собаці? — спалахнула Уляна.— Якщо ми не братимем, то на що житимем? Сам він заробив, чи що? З селян надер...
— От саме так! — сказав напучувальио Кармелюк.— Якщо Янчевський надер грошей із своїх селян, то їхнє добро їм і повернути треба.
• — А нам же який у тім клопіт? Хіба ми їм за няньок приставлені? Вони мовчать та гнуться: "Бери, мовляв, пане, що хочеш", а ми за них будемо голови підставляти?..
Кармелюк хотів був заперечити Уляні, але його перебив Дмитро.
— Ні, мати командиршо, батько отаман правду каже: треба й селянам необгризеиу кісточку кидати, і вони нам пригодяться: перше — допомога щодо фуражировки, друге — показують дороги, третє — і некрути з них важні бувають, а на випадок біди хто виручить — селяни! Так переховають, що ну! Це вже так! Отаман правду каже!
— От бачиш, Уляно, Дмитро — старий солдат, а й то правду більше розуміє, ніж ти, а ти ж жінка, і серце в тебе повинно бути добріше...
На тому й закінчилася коротка розмова, але вона залишила глибокий слід у душі Кармелюка. А втім, розжовувати й обмірковувати висловлені одне одному думки не було коли: для Кармелюка розгорнулося широке поле діяльності: гроші, провізія й вірні люди — всього тепер у нього було багато. Чутка про повернення Кармелюка хутко розійшлася поміж селянами; вони майже щодня приходили до корчми Уляни з проханням захистити їх од панського насильства.
Крім реальної сили, яку мав Кармелюк, ім’я його було так окутане казковістю численних надприродних легенд, що одне слово "Кармелюк" нагонило смертельний жах і паралізувало будь-якого сміливця. Після кожного пограбування Кармелюк віддавав більшу частину здобичі місцевим селянам.
І щоразу Уляна не могла утриматися, щоб не сказати з цього приводу кількох несхвальних слів...
— Ех, соколе мій! І охота тобі розриватися? — зауважила вона.— Всіх же не нагодуєш і не одягнеш... Наділиш їх, а вернуться пани, знайдуть у селян награбоване і з них же по дві шкури здеруть...
— То що ж, по-твоєму, робити?— обривав її Кармелюк.— Собі все забирати?
— І собі, й тим, котрі з нами йдуть... ну зрідка й комусь допомогти...
Але Улянииі зауваження залишали в душі. Кармелюка тільки почуття досади, а на вчинки його не мали ніякого впливу.
Популярність Кармелюка зростала. Кожен ішов до нього сміливо із своїм горем і нуждою.
(Продовження на наступній сторінці)