Всі одразу вхопилися за пропозицію рудого. Уляйа почала відмовлятися, вдаючи, що боїться... цілувала руки панові, просила зглянутися над нею й не посилати її в страшне кубло, але при першій погрозі Рудковського скорилася своїй долі й поповзла поміж очеретами. Забравшись на острів і впевнившись у тому, що товариші вже встигли сховатися, Уляна повернулася назад і сказала Рудковському, що гайдамаків на острові вже немає, але що там — чого, чого тільки не накидано! Жовті й білі гроші* одяг панський і зброя... Це повідомлення, а особливо його друга частина, зразу піднесло настрій переслідувачів. Уже давно серед народу ходили легенди про незчисленні скарби, котрі Кармелюк приховує в різних місцях; уява заграла в пожадливих серцях.
— Та ти часом не брешеш? — нерішуче перепитав хлопця Рудковський.
— От щоб я додому не вернувся, коли неправда, щоб я сходу сонця не діждався, щоб я...— почала була божитися Уляна, але Рудковський перебив її.
— А чи добре ти обдивився все кругом?
— Скрізь облазив, обдивився й лози, й очерет.
— Ну, то веди. Панове—обернувся він,—зведіть курки й по одному за мною.
На острові зустріло поляків невеличке розчарування: грошей виявилось небагато (їх навмисне розсипав Кармелюк для принади), але зате скрізь валялася зброя й одяг Янчевського, котрий зараз же й упізнав Рудковський. Це доводило, що в сховищі справді був притулок Кармелюка, а що розбійник залишив його не більше, як годину тому,, доводила купа незгаслого жару з розкиданою навкруги неї картоплею. Оглянувши все, Рудковський нерішуче спинився посеред печери.
— Але куди ж дівся той шельма? — промовив він уголос.— Втекти не міг. Може, він засів десь по дорозі, щоб перейняти нас.
— Ні, ні,— втрутилась Уляна,— якщо їх тут немає, то я знаю, куди вони сховалися. Ніхто не догадається, а я знаю...
Через те, що слова хлопчика вже один раз цілком виправдалися, то й Рудковський і гайдуки поставилися тепер до нього з цілковитою довірою. *
— А як же ти знаєш? — все-таки спитав пан. ' ч
— Я в цьому лісі бував не раз,— то по ягоди, то по гриби,—заторохтіла Уляна,—і тут на болоті, ніхто не знає, ніхто ніколи й не догадається, хоч увесь ліс перенишпорити й перерити, є камінь величе-е-зний, а під тим каменем діра — печера, я там колись три пригорщі білих грошей знайшов. Вони туди пішли... їй-богу, туди!
— Може статися,— заговорили гайдуки,— хлопчик моторний.
— А де ж той камінь? — спитав Рудковський.
— Тут, край болота... Болотом пройти, то ніхто й не побачить і не почує... А з діри тієї тільки один вихід... Усіх їх можна перестріляти.
Принадлива перспектива накрити Кармелюка й перестріляти всю його ватагу знову заполонила уяву Рудковського, тим більше, що з слів хлопчика видно було, що цей напад не загрожував їм ніякою небезпекою.
— Гляди ж,— промовив він уже прихильно,—* доведеш, то одержиш іще таляр, а ні...
— Всіх перестріляємо, як бога кохам! — скрикнула Уляна, потираючи руки, і очі її блиснули щирою радістю.
— Ну, а куди ж іти?
— Та отак, навпростець, болотом,— відповіла Уляна.-— Тільки треба пороздягатися й попідкачувати холотпі, бо як де,— то доведеться по пояс брести.
— Ну, а ти що ж, у свитині полізеш? — обізвався рудий, обережно скидаючи свої, як видно, нові чоботи і ставлячи їх збоку.
Всі, навіть і сам Рудковський, послухали Уляниної поради й, поскидавши свитки, пояси й чоботи, а дехто й капелюхи, склали все це в очереті на березі...
Почалася нова мандрівка. Уляна сама добре не знала дороги через болото і тому не раз провалювалася по пояс. Після доброї півгодини щонайтяжчого переходу Уляна звернула в густо зарослий очерет і, пробравшись крізь ту гущавину, обережно виткнула голову і ту ж мить злякано шаснула назад.
— Ну, що? — тихо спитав її Рудковський.
— Ой пане, вони там! — шепнула Уляна з удаваним страхом.— Рушниці видно.
Від слів хлопчика знову повіяло па всіх холодом жаху... Однак Рудковський переборов себе й, трохи розхиливши очерет, припав очима до утвореної щілини; перед ним постала така картина: сажнів за сто від них, край трясовини, підіймалася велика безформна брила граніту й ніби врізувалася рогом у болото; з тилу вона здавалася суцільним сірим каменем, але від болота, і саме з того пункту, звідки спостерігав Рудковський, можна було виразно бачити кінці рушничних цівок, направлених, як видно, з печери на бо* лото; витикався ще підбитий цвяхами чобіт, що висунувся якось необережно з зеленої стіни; і видно було зігнуту, спм-ну чоловіка в синій чумарці, який, видно, притаївся на порозі печери...
Рудковський випустив з рук очерет і мимохіть посунувся назад...
Не було сумніву розбійники були там; їх відділяло тільки сто сажнів!.. Але вже один побіжний погляд одразу переконав Рудковського в тому, що їх там було не три, а набагато більше: самих цівок він нарахував п’ять, а хто знав, скільки гайдамаків притаїлося в глибині печери?..
Становище Кармелюка було якнайвигідніше: з трьох боків його захищала гранітна стіна, а єдиний невеликий отвір захищало п’ять, а може, й цілий десяток рушниць, і тому що брести до печери треба було болотом, то ясно було, що, раніше ніж загін Рудковського встигне наблизитися до неї хоч на п’ятдесят сажнів, Кармелюк перестріляє їх усіх до одного. Це всіх дуже збентежило.
— Не сидіти ж нам тут доти, доки зійдуться нагоничі? — похмуро промовив рудий велетень.
_ і виходити звідціля страшно; якась дрібничка може викрити нас! — зауважив другий.
— Залишається одне,— прошепотів Рудковський,— послати хлопця, щоб покликав нам підмогу. Тоді й слава зостанеться нам, і ми уникнемо видимої небезпеки.
XLVII
Пропозиція пана Рудковського трохи заспокоїла вояків. Уляна ж ледве могла приховати сзою радість при такому несподіваному повороті справи.
— Тільки пустити його самого,— додав Рудковський,— то, либонь, чкурне з лісу, а ми зостанемося тут сидіти до ночі.
— Побий мене бог, паночку, якщо я зараз же не побіжу до пана...— Уляна мало не сказала: "пана Янчевського", але зам’ялася й пробурмотіла скоромовкою: — та от до того, котрий там... тут...
— Та він не знає, до кого й податися,— зауважив рудий.— Знову ж таки, йому й не повірять...
— Правда,— погодився Рудковський.— Нехай хтось із наших піде з ним. Та ось ти, Філіціане! — кивнув він рудому.— Гляди ж, нас тут зостанеться тільки десятеро, в ліпшому разі — по два на гайдамаку. Жени сюди побільше нагоничів з нашого боку, та тільки тихше, щоб не злякати..; Скоріше, розумієш?
— За хвилину,— відповів велетень, вельми задоволений з того, що може так чи інакше відкараскатися від страшної атаки.
Тихо, майже нечутно побрела назад Уляна з своїм супутником. Серце в грудях Уляни стрибало й калатало від захвату. "Врятовані... і він врятований!! Зпову свобода, радість, воля!" — шуміло в голові. Вона докладала неймовірних зусиль, щоб приховати свою радість і зберегти удаваний страх... Цього разу подорож минула гаразд, і хвилин через двадцять вони доправилися до зарослого очеретом берега, де позалишали свій одяг. Уляні знову довелося зірватися разів зо два й упасти долілиць.
Дійшовши до берега, Уляна накинула на себе першу, яка трапилася, свитку, підперезалася зеленим поясом і намірилася уже йти, але, оглянувшись, побачила, що супутник її й не думає одягатися, а роздратовано нишпорить в очереті руками.
— Пане, пане! Та чому ж пан не одягається? — обізвалася до нього тихо Уляна.
— Як же одягатися, коли нема у віщо? — сердито буркнув рудий.
■*— Як нема у віщо? Та осьо ж скільки одежі!
— Скільки одежі! Буду я надівати чуже лахміття! Мого одягу немає!
При цих словах гайдука серце Уляни завмерло, вона поблідла, руки й ноги похололи...
— Чоботи нові, каптан, шаровари з тонкого сукна,— сердито бубонів рудий, нишпорячи всюди.— Все тут поклав, тут, своїми руками, і от — нема нічого... Це ж не голка! Ніхто ж узяти не міг... Сто тридцять чортів, у каптані ще й п’ять талярів було... Добра мені облава!
І ніби не покладаючись на свою пам’ять, він підійшов до загальної купи й заходився перекидали речі.
— Не моє, не моє! — приказував він за кожною одежи-^ ною.— І чоботи не мої, і це не моє...
Уляна стояла ні жива, ні мертва, не знаючи на що зважитися, що робити? Тікати було безглуздо, ударити ножем ризиковано та й незручно.
Рудий ухопив тим часом останню одежину й, пошпуривши її па землю, закричав, обернувши до Уляни червоне від люті обличчя:
— Немає! Кажи ж, який дідько міг тут захопити мій одяг?!
Одчай повернув Уляні розум.
То чого ж пан так на мене гнівається? Чим же я винен? — промовила вона плаксивим голосом.— Я ж поперед усіх ішов... Може, хто з панських товаришів захопив речі й переховав їх у інше місце, в кущі... Не всі ж лізли разом у воду!..
Хлопцеве пояснення видалося рудому вельми ймовірним, тим більше, що він поліз у воду чи не перший.
— Може бути,— пробурчав він сердито.— Та далеко ж не
занесли... десь тут запхнули...— І він подався був до кущів обнишпорити всі зарості, але хлопець рішуче став проти цього наміру. f
(Продовження на наступній сторінці)