— От тільки коси; рубай скоріш, Іване,— стріпнула вона головою, і по плечах її розсипалися чорні, як смола, хвилясті й довгі пасма.
— Поклади голову на пеньок! — скомандував Кармелюк.
Уляна нахилила голову й зібрала всі коси в густий
жмут; Кармелюк махнув кинджалом, і вмить довгі коси відокремилися від Уляниної голови. Вона схопилася на ноги й труснула головою; чорні кучері безладно розсипалися круг
її обличчя; тепер вона ще дужче скидалася на ......юго
шибеника.
— Ну, все,— промовила вона, насунувши на лоб порвану дідову шапку.— Прощайте.
—* Чекай-но,— на хвилину спинив її Кармелюк, міцно притиснувши до грудей, і промовив одривчасто: — Пам’ятай і стережись!
— Не бійся. Якщо вивернусь, то й себе і вас урятую, а якщо ускочу, то живою в руки не дамся!
— Орлице моя! — знову обняв її отаман.— Слухай же уважно, як і чим їх одурити; ми без тебе теж їм приготуємо пастку й добудемо одяг нагоничів.— І він почав квапливо й тихо викладати їй свій план, а потім вакінчив: — Коли пощастить, то зразу ж біжи в Гайдамацький ліс, а наш знак — крик пугача.
— Будь спокійний, усе виконаю... Ну, прощай! — Уляна похапцем обняла Кармелюка, взяла собі на плечі в’язку сушняку, яку вже приготував Михайло, і зиикЛа в лісовій гущавині.
Ліс уже справді був оточений з усіх боків суцільним кільцем нагоничів; за нагоничами стояв другий, рідший цеп, з надвірних команд і двірської челяді та мисливців, озброєних рушницями й пістолями; серед них, недалеко один від одного, стояли озброєні з ніг до голови шляхтичі, а за цим цепом, на деякій відстані від узлісся, розставлені були верхові стражники, щоб ловити Кармелюка, коли б йому, проти всяких сподіванок, пощастило прорватися крізь цеп.
Як і гадав Кармелюк, Янчевський з добірними воїнами зайняв найнебезпечніше місце — вузький прохід поміж двома лісами. Пан же маршалок зупинився на узліссі, що прилягало до степу, куди, як би не міркувати, Кармелюк не кидався б.
Навкруги ридвана марщалкового товпилося чимало вершників; коней з ридвана не випрягали, щоб мати можливість при найменшому замішанні пуститись навтікача; та, незважаючи на всі ці запобіжні заходи, пан маршалок умирав від страху. Розалія не схотіла сидіти в ним у кареті й стала на узліссі поряд з паном Рудковським... Вона, власне, не усвідомлювала того, що робилося з її серцем, але вона відчувала незвичайне хвилювання, не схоже, між іншим, на те, яке могла б викликати небезпека. В зеленому мисливському костюмі, з кинджалом і пістолем за поясом, у великому капелюсі, від якого спускалося на плечі пір’я, Розалія була знадливо ефектна, і юний пан Рудковський просто танув у присутності красуні, не знаючи, чим догодити їй і як виявити перед нею свої лицарські доблесті.
— Ну що, пане, піймаємо нашого розбійника чи він нас піймає? — звернулася Розалія до свого кавалера.
— Ха-ха! — відповів, самовдоволено усміхаючись, Рудков-ський, хвацько підкручуючи свої вусики.— Коли б він був справді чаклуном і зумів би перекинутися на зайця, то й тоді, пшепрашам, пані, шельмі не пощастило б вислизнути з наших рук!
— Але чого ж ми стоїмо й нічого ие робимо?.. Горю від нетерпіння...
— Я поділяю почуття папі... Облава — це потіха холодних вдач... Зійтися з ворогом у полі, кинутися за ним навздогін, ринутися, па одчай душі, в бурю небезпек...
— Але коли ж почнеться та облава? — Розалія перебила патетичну промову кавалера.
— А ось зараз дадуть сигнал і тоді почнемо заглиблюватися в ліс, поступово стягаючи кільце, оглядаючи при цьому по дорозі кожну нірку, кожне дерево.
— Ах, як усе це повільно й нудно,— зітхнула Розалія, кусаючи з досади свої знадливі губки.— І справді, в цьому нічого немає шляхетного..-. Сімсот на трьох-чоти-рьох! Фе!
— О ясновельможна папі,— почервонів до вух Рудковський,— коли б ие обов’язок підкорятися провідникові нашої облави,— я ту ж мить кинувся б у гущавину лісу і або вивів би зв’язаного збойщо до панських ніжок, або сам би там зостався.
— Невже? — усміхнулась Розалія й недовірливо глянула на почервоніле обличчя зарозумілого юнака.— І пан не побоявся б зустрітися з Кармелюком?
— Єстем, пані, уродзоний шляхтич польський,— гордо відповів Рудковський,— і нічим не заслужив від пишної пані такої образи.
— О пане ласкавий,—усміхнулася Розалія,—в тому немає ніякої образи,— на жаль, треба признатися, що наші шляхтичі, найславетніші, бояться Кармелюка, наче виходця з того світу.
— Пшепрашам, пані, не всі шляхтичі схожі на пана Хойнацького!
— Гой! А молода шляхта зважиться піти на Кармелюка сам на сам?
— Якщо тільки того побажає богиня, красуня, крулева наша, то я сам забуду й обов’язок, і покору,— палко заговорив Рудковський, але Розалія перебила з поблажливою усмішкою палкі звіряння юнака й промовила милостиво:
— Крулева цього не зажадає, бо знає, який Кармелюк одважний і сильний — то лев, і вона не захоче ризикнути так нерозважно життям молодого сміливця.
— Присягаюся святим патроном гаряче скрикнув Рудковський,— сьогодні пані переконається в тому, що молодість — не завада для одваги і що підлий хлоп сильний тільки хлопською хитрістю; але одвага благородного шляхтича йому незнайома!
— Не знаю,— задумливо протягла Розалія.— Нинішній день покаже, чи правда на боці мого молодого лицаря.
Безмірно потішений привітними словами красуні, Рудков-ський припав до її ручки гарячим поцілунком, затвердим наміром будь-що відзначитися сьогодні й звернути на себе увагу богині.
Ніжну сцену нараз перервав несподіваний гамір:
— Стійте! Держи! Лови! Не пускай! — закричали нагоничі, і слідом за цим почулися якісь жалісливі схлипування й викрики:
— На бога! Не буду!! Ой господи!
В одну мить Рудковський одірвався од ручки красуні й кинувся, мов лев, до натовпу нагоничів, що когось обступили. Він побачив, здивувавшись, невеликого хлопчика — брудного, обшарпаного, але разом з тим дуже гарненького. До смуглявого обличчя Уляни й короткого хвилястого волосся якнайкраще л:ичив чоловічий одяг. І тепер ніхто б не міг запідозрити, що цей замазюка хлопчик — жінка. Побачивши молодого пана, хлопчик од жаху впав йому до ніг.
— Хто єстесь?! — грізно накинувся на нього Рудковський.
— Хлопець... із... села... села...— затнулась Уляна і нараз зміркувала, що не знає й одного села з цієї близької місцевості. Серце її одразу впало, і холодний піт побіг гадючкою по спині... Та, на щастя, сам молодий пан вивів її із скрути.
— Із села, з села! — перебив він її.— Сам бачу, що не з міста! Та що ти тут робив? Як з’явився?!
— Ой паночку ласкавий, простіть, більше не буду! Мати хвора... в гарячці конає... солома вся вийшла... ні на чому й окропу зогріти... Я подумав: боже милостивий! Від того ж панові кривди не буде, якщо я сухих гіллячок зберу, щоб матусі...
— Що??? — закричав Рудковський, наступаючи на нібито хлопчика.— Як ти смів тут красти панське дерево?
— Не дерево, не дерево, паночку, саме ломаччя, ось хоч і подивіться: самі гіллячки та патички,
— Мовчи, щеня! — грізно перебив Уляну Рудковський.— Пустити вас у ліс, то ви й дуби з корінням повириваєте... І все те піде за гіллячки та патички... Ану, хлопці,— гукнув він нагоничам,— усипте йому з двадцять лоз, щоб знав, як красти панський ліс!
— На бога, пане, помилуйте! — скрикнула Уляна з непідробним жахом і кинулася в ноги Рудковсіжому, намацуючи в той же час за рукавом кинджал.
"Покінчу одразу з ним і з собою!" — мигнуло їй у голові. Але думка, що труп її викриє обман і що кумирові її на долю випадуть тортури й смерть, примусила її знову благати панича.
— Ой господи!.. Ой боже! Рятуйте, помилуйте... Поми-и-луйте! Я все... все,— зойкала вона не своїм голосом, впиваючись у ноги Рудковського; але страх нібито хлопця ще більше додав запалу молодому героєві.
— Не хочеться? — зареготав він.— От і слічно: вдруге не крастимеш. Всипте ж!
Гайдуки кинулись і вхопили хлопця за плечі.
— Пустіть... згляньтеся... помилуйте! — забилась Уляна, як божевільна, в руках гайдуків, але велетні держали її міцно і що менше за свого начальника схильні були до милосердя.
"Що ж це? Ганьба... загибель?!" — як блискавка, мигнуло в голові Уляни, і вона шалено рвонулася з рук катів; але ті цупко держали свою жертву, мов у залізних лещатах.
— Не втечеш, шибенику! — реготали зловтішно мучителі, скручуючи назад хлопцеві ліву руку, що на якусь мить була звільнилася.—Не^ втечеш! Бач, як звивається, наче вуж... Ану, стягай з нього свитку, щоб не заважала...
— Пропала! — зарепетувала в пориві одчаю Уляна, зраджуючи себе ще більше; та поляки під час боротьби не звернули уваги на її обмовку...— "Тепер не дадуть і покінчити з собою..." — Нетямлячись од страху, вона стала кусати гайдукам руки, щоб при цьому маневрі звільнити собі хоч на мить праву руку й устромити собі в серце кинджал...
— Ах ти, щеня! Кусатися? — заричав укушений гайдук.— Ламай йому руки... За горло души... Зривай усе...
(Продовження на наступній сторінці)