— Дитя моє дороге,— промовив вій, ніжно проводячи рукою по засмаглій, м;аленькій руці дівчини,—та хіба ж я міг не приїхати — подякувати тобі за турботу про того, кого день і ніч цькують, мов лютого звіра, пани? Не було коли вирватися. Все із смертю в довгої лози граємося! Лютує кирпата, що не може піймати. Ось і тепер приїхав я сюди, бо серце змучилося й схотілося почути хоч одне ласкаве, тихе слово, та й то собака Янчевський ледве-ледве не затримав мене назавжди.
— Як так?
— А просто. Знайшовся серед моїх орлят зрадник, продав мене Янчевському, ну той і підкрався до моєї печери, коли я зостався сам з двома-трьома товаришами. Пробували взяти приступом,— їх там з півсотні було,—не змогли, так задумали задушити димом!
І Кармелюк розповів Олесі коротко, як йому пощастило ошукати Янчевського і врятуватися з своїми товаришами від неминучої смерті...
— Ех, і дорого б я дав,— скрикнув він наприкінці,-^— щоб подивитися, як осатанів диявол, коли побачив, що пташки знову вилетіли з його рук. Та як вилетіли!!
Проте Олеся не поділяла хвацького захвату отамана: обличчя її було бліде, кутики уст нервово здригалися.
— Пан ще може сміятися,— прошепотіла вона, не зводячи з Кармелюка сповнених страхом очей,— та це ж гірше смерті... Ой боже ж мій!
— А що ж робити, панно? Коло такого діла ходимо! Та й смерть не страшна тому, хто не раз їй у вічі заглядав. Е, та чого ми стоїмо посеред світлиці, а панпа й не просить мене .сідати! — усміхнувся Кармелюк.
— Прошу пана пробачити мені! — схаменулась Олеся й, одсунувши від столу оббиті домашніми килимками дзиглики, попросила Кармелюка сісти проти неї.
Кармелюк сів на дзиглику. ^
— Та цур їм, тим страхам! — мовив він.— Чого засмутилася, панночко,— казав він, ласкаво дивлячись на бліде личко дівчини,— розкажи краще, як жила-поживала? Правду сказати, думав, що вже немає тебе дома, що вийшла заміж.
При цих словах Кармелюка Олеся почервоніла, на очах її блиснули сльози.
— Я заміж не піду! — відповіла вона одривчасто.
— Панна розгнівалася? —■ здивувався Кармелюк.
— Ні, за віщо! Та що казати про мене! Нехай краще пан розкаже, де він був, що робив за цей час! Господи, які страшні звістки доходили...
— Де я був, що робив? — Кармелюк глибоко зітхнув: запитання Олесі розворушило в його уяві картини мину-* лого, і гірке почуття знялося в грудях.—Що я рюбив?— перепитав він і придушив тяжке зітхання.— А от дзвонив кайданами з рік, за шию залізним нашийником до стовпа приковували. Потім відправляли в полк. Почув, що хочуть нагаями зашмагати, загородив собі ножа,— та даремно: вилежався. Пощастило втекти на волю. Ну, от тепер і на волі, а ні волі, ні долі не видно! — Він Зітхнув і схилив голову на руку.— Була в мене сім’я, панно... Жінка вмерла; зосталося тепер два сини, гинуть, як дикі вовченята, і не можу нічим їм допомогти!..
Привези їх до пас, я догляну їх! — промовила Олеся з поривом чистого співчуття.
~ Спасибі тобі, панно, за добре бажання, та вони ж кріпаки; заплатив би я за них удесятеро проти панської ціни, так пан же їх навмисне не продасть! Е, та що про сім’ю. Товчуся отак по світу без користі, шукаю кілка міцного, щоб проткнути свою голову.
— Навіщо ти говориш так? — з болем спитала Олеся.— Невже ж ти облишив тепер усе, до чого раніше прагнув? Ні, ні, я не вірю тобі! Я ж зі гаю, я чую, я бачу, що ти робиш!
— Забув? Ні, панно, я не забув нічого!—зітхнувши, відповів Кармелюк.— Та боюся, що проллю тільки багато крові, розпущу ріки сліз і сам у них утоплюся!
Кармелюк ще раз глибоко зітхнув і оглянувся навколо.
LV
Надворі ще було видно, але в хаті вже помітно посутеніло. У невеликі вікна, заставлені вазонами, проходило мало світла; зеленувате напівсвітло, перемішане з сяйвом лампади, надавало ще більшого затишку цій убогій світлиці. Натерта оліфою темна підлога блищала; від одних дверей до других були простелені по ній вузенькі домашньої роботи килимці. Такими ж килимками були застелені й широкі липові лави з спинками, що стояли попід стінами, і твердий дерев’яний диван. На покуті стояв великий дерев’яний кіот, в якому були розміщені потемнілі образи, лежали священні книги й горіла велика лампада; вишивані рушники й вінки прикрашали образи. Під образами стояв стіл, накритий грубою домашньої роботи скатертиною; над диваном висіла бандура, а над дверима — старовинний малюнок з зображенням козака Мамая48. На підвіконнях лежали рядами червонощокі яблука; із-за сволока, що тягся через усю стелю, стирчали пучечки всіляких сушених трав. Пахло яблуками й кипарисом.
Все в цій світлиці було просте, навіть убоге. Але разом з тим у всьому тут відчувалося стільки спокою й непомітного щастя, що на душу всякого, хто прибув сюди, мимоволі злітав тихий мир, і хотілося відпочити тут від бурхливих хвиль житейського моря, котре било прибоєм десь далеко від стін цього тихого житла, забути про все та й зостатися тут назавжди.
Тиша й мир цього скромного притулку накотилися Кармелюкові на серце ніжною хвилею, і гіркота, що була знялася в ньому, поступилася місцем перед сумирною зажурою.
Після багатьох років поневіряння по ярах, лісах і цечерах, після смертельного ризику, нападів, битв і сповнених страху втеч,—• ця тиха пристань, це мирне життя видались йому чимсь недосяжно прекрасним.
Кармелюк мав славу, гроші, силу...
А тут? Тут були тільки тиша й спокій, теплий захисток і впевненість у завтрашнім дні. І тут тільки блукач відчув, що брак цих мізерних благ, котрих ми й не помічаємо^ в повсякденному житті, прокладає глибоку й тяжку борозну в житті людини.
Але тут, у цьому мирному притулку, було ще щось цінніше й дорожче. Тут було щастя. Воно дивилося з очей цієї чудової дівчини і з кожного куточка цього осілого від часу будиночка.
А чи знав щастя Кармелюк?
В уяві Кармелюка, збудженій запитанням Олесі, постало все його життя за останні роки: в’язниця... лікарня... втеча... нічні напади... облоги, облави... Ні, щастя він давно вже не знав. Палка любов Уляни? То було не те! У тому пристрасному захопленні не було того, що дає серцю мир і повноту. І з нею він був такий же самотній, як з поплічникам^ друзями. Ех, зостатися б тут, коло цієї чудової дівчини, забути про все, спочити. Але ні, ні, що може бути спільного між ним і цією дитиною?.. Її життя — гармонія, мир і любов, а його життя — лісова печера, та гострий ніж, та темна ніч, та буря людська. Кармелюк глибоко зітхнув.
— Так, панно, тяжко! — промовив він, немов продовжуючи свою думку.— Та хто вже вийшов на цю дорогу, мусить іти нею твердо й сміливо, хоч би його серце розірвалося й на шматки в грудях! Він повинен узяти все на свої плечі й сам за все відповісти.
Олеся спалахнула, рвонулась була до гостя і зараз же ніяково потупилась; їй хотілося крикнути йому, що вона рада була б кинутися за ним у вогонь і в воду, що вона щаслива була б, коли б могла розділити повноту його життя, але дівоча боязкість стримала її.
— Тяжко, пане, кволому, ні на що непридатному! — сказала вона тихо.—А лицареві не повинно бути тяжко...
— Спасибі, панно, на доброму слові! — з почуттям відповів Кармелюк.— Ех, коли б усі так думали, як ти, легше було б дихати! — Кармелюк тріпнув головою, підвівся з місця, підійшов до стіни і зняв бандуру.
Пан-грає? — здивувалася Олеся.
— Люблю. Грав колись добре, а тепер усе ніколи.
Кармелюк повернувся на місце, обережно здмухнув порох
з бандури й доторкнувся пальцями до струн.
Пролунав тихий, ніжний дзвін. Він прозвучав якось дивно, самотньо в тиші, яка запанувала в хаті...
Але ось досвідчена рука пробігла по струнах, і полилися звуки, журливі й глибокі, й злилися з зеленуватими сутінками світлиці, наповнивши її тишу.
Кармелюк нахилив голову; схвильована душа його шукала виходу. Він заспівав тихо й задумливо одну з своїх дум, котрі далеко розійшлися по Поділлю й Волині, сповнюючи серця слухачів глибокою тугою:
Зовуть мене розбійником49,
Кажуть г—розбиваю.
Ще ж нікого не забив я,
Бо сам душу маю!
Олеся здригнулась і мимохіть підсунулася ближче. То співала сама душа розбійника, самотня й зажурена; вона виливала свої потаємні думи й нерозвіяний смуток.
Кармелюк співав про тяжке своє життя, про самотність і прагнення, яких не розуміли друзі, він співав про те, що рве його душу й не дає йому спокою,— про гірку долю бідняків.
; Вбогі люди, темні люди50,
Скрізь вас, бідні, бачу,
Як згадаю вашу муку,
То тяжко заплачу!
. Закінчив Кармелюк і схилився над бандурою.
Звуки завмерли й попливли у потонулі в сутінках кутки світлиці. Ще мить вони, здавалося, тріпотіли там. Та ось згасли й ці звуки. Стривожена тиша знову насунулася кругом. Чути було тільки, як шепотів під вікнами вітрець у густому листі дерев. .
Кармелюк мовчав. Мовчала й Олеся, не одриваючи погляду від похилої голови отамана. Дві сльози випали в неї з очей і скотилися на груди. Все серце її здригалося від безмежного співчуття до Кармелюка, такого самотнього й нещасного. Але вона боялася порушити хоч єдиним словом тишу, яка запанувала в кімнаті...
— Е, що ж це я?! Своєю піснею засмутив тебе зовсім! — очутився Кармелюк і, тріпнувши чуприною, одіклав набік бандуру.— Цур йому, тому смуткові!
(Продовження на наступній сторінці)