— Якби я могла хоч чим-небудь допомогти тобі, пане! — промовила тихо Олеся.— Хоч чим-небудь! Але що я можу, бідна, дурна дівчина?
— Ти що можеш? Ти можеш душу мою заспокоїти й воскресити в ній бадьорість і віру! — Кармелюк узяв руку Олесі.— Дозволі" мені тільки приїжджати до тебе— інколи, щоб почути твоє щире, правдиве слово.
— Господи! — скрикнула Олеся, засяявши від щастя.— Та я ждатиму пана, виглядатиму його день і ніч!
Отаманова рука, яка держала; руку дівчини, злегка здригнула, але він угамував хвилювання, що знялося в грудях, і підніс руку дівчини до уст.
— Спасибі, дівчино люба, за ласку до старого гайдамаки, але як мене прийме твій панотець? Чи не вижене він мене?
— Ніколи! — палко заперечила Олеся.— Як міг пан таке подумати? Батечко шанує пана як єдиного нашого заступника.
— Спасибі й чесному отцеві,— Кармелюк нахилив голову,— але шанувати одне, а приймати розбійника під своєю стріхою — інше. Ну що, коли Янчевський довідається, де я, та й кинеться з усією своєю челяддю сюди?
— Ми оборонимо тебе, сховаємо, не видамо.
— Я то й сам з ним поміряюсь, а що він з вами зробить?
— Більше смерті не завдасть нічого. А якщо ти сам приймаєш нечувані муки, невже ж ти гадаєш, що ми не зможемо вмерти за тебе?
При цих словах дівоча сором’язливість злетіла з обличчя Олесі; панна зашарілася уся й подивилася на Кармелюка палаючими від захвату й піднесення очима.
Серце Кармелюка здригнулося.
— Панно, ангеле мій небесний, не вартий я такої ласки! —lt; зітхнув він мимоволі.
— Ти не вартий? Хіба не ти покинув усе — сім’ю, дім свій — і кинувся на смертну путь лише для того, щоб урятуй вати нас і наших людей від поляків?.. 1 нам не шанувати тебе? І нам не молитися за тебе день і ніч? І нам шкодувати життя віддати за тебе?!
Ця палка тирада була такою цілковитою протилежністю тому, про що товкла так настирливо й щоденно Уляна, що в уяві Кармелюка мимохіть постав образ полум’яної красуні, і вся вона з своїми вогненними ласками, звірячою одва-гою й вузькими інтересами проти цієї чистої дівчини,, натхненною високими задумами, видалась йому особливо неприємною й осоружною...
В цей час у дворі почувся скрип воріт, які хтось одчиняв,— гуркочучи, заїхала бричка.
— Панотець з паніматкою! — сказала Олеся й, схопившись з місця, вискочила в сіни.
Кармелюк устав і, хвилюючись, пройшовся по кімнаті. Він сам не міг дорозумітися, чому він так схвилювався.
їхав він сюди змучений, похмурий, озлоблений, а тепер серце його часто билося; незрозуміла легкість почувалася в усьому тілі; пережиті муки й сумніви одлетіли кудись далеко, а душа наче росла в грудях, розпускала крила, і все здавалося можливим, досяжним і близьким. Хотілося знову і жити, й боротися, й слухати мову цієї прекрасної дівчини, яка вливає силу й бадьорість в його втомлену душу.
Сінешні двері одчинилися, почулася хода людей. За хвилину з’явився в світлиці отець Михайло в своїй найкращій зеленій рясі, за ним здоровенний попович Хоздодат, одягнутий з усією строкатістю, приступній його уяві, і вже за ними ввійшла Олеся.
Кармелюк здаля вклонився батюшці й підійшов під благословення.
— Вечір добрий, панотче,— промовив він, схиляючи голову,— може, йогомосць і не сподівався зустріти в себе такого гостя?
™.Що не сподівався, то не сподівався,—сіє правда,— відповів отець Михайло, благословляючи схиленого над його рукою отамана.— А що радий від душі нагоді, яка завела тебе сюди, то сіє також паки й паки правда. Дай же обняти й почоломкати тебе!
І отець Михайло прийняв Кармелюка в свої обійми.
Спасибі, панотче, за ласкаве слово,—відповів той, зворушений такою сердечністю священика.
Хоздодат уже давно показував шумним вдиханням повітря й надуванням губів якесь явне нетерпіння й, поспішивши скористатися паузою, розкотисто відкашлявся.
—— Дозволь і мені, відважний проводирю,— почав він урочисто, висуваючись з-за спини отця Михайла,—привітати тебе, аки Саула, іже філістимлян переміг, аки Фемістоклю-; са, іже погнав полчища персіян!..31
Тут Хоздодат трохи затиувся: запас його історичних знань вичерпався. Кармелюк тим часом з подивом дивився на величезну постать, яка, рокочучи, стояла перед ним. Хоч у сутінках важко було одразу розгледіти риси обличчя^ але фізіономія поповича, обрамлена цілою купою чорного кучерявого волосся, видалась йому знайомою.
— Сусід, син отця Семена, з Кальної Деражні,— пояснив отець Михайло,— людина певна і, як казали в старовину40 віри гідна.
— Хвиловоп, Хоздодат Дерляиський,— відрекомендувався попович і гучно пристукнув каблуком.
— А, пап філософ! — озвався з веселою усмішкою Кармелюк.— Топер-то я згадав тебе: ти ж був у нас у лісі?
— Воістину так. Атш Дапиїл, був укинутий у лев’ячий рів, але з милості твоєї, преславний отамане, вирятуваний звідти на радість чесних батька й матері, аки Іона з чрева китового 52.
— Ха-ха-ха! Та й загинаєш же ти, пане хвилозопе, повченому.
— Премудрість! — возгласив, Хоздодат і навіть підніс пальця д’горі.
— Однак, пане хвилозопе, щось ти довгенько премудрість свою долаєш... Гадаю, що вже й набридло,—усміхнувся Кармелюк.
— Терплю, підступів ворожих ради! — Хоздодат голосно зітхнув,— Але нічого,— говорив він далі напутливо,— тол-цитє — і отверзеться вам. Коріння вчення гірке, та плоди його солодкі.
— Так-то воно так,—з добродушною усмішкою зауважив отець Михайло,— та погано, якщо плоди сії вистигають лише на той час, коли в того, хто. має вкушати їх, і зуби повип^дають.
— Мню сам сіє,— погодився Хоздодат,-— та що маю діяти з родителями, коли іґрагне старець уздріти мене в рясі? Але вопрошаю вас, людіє, що ряса? Vanitas vanitatum et omnia vanitas *. Чи не в рубищах ходили отці церкви, чи не нагий був хвилозоп Демосфен, та і великі царіє світу* що приходили до нього навчатися мудрості битія!
— Ха-ха-ха! От куди загнув хвилозоп! Однак бачу, що язик у тебе не даром у роті висить,— засміявся Кармелюк і приязно вдарив по плечі вгодованого стоїка,— але, якщо мене не зраджує пам’ять, філософ сей у бочці шив і живився тільки хлібом і водою, а ти, мосцьпане, і випити, й закусити мастак.
— Воістину! — зовсім пожвавівши, відповів Хоздодат.— Але хіба сіє заважає доброчесності й премудрості? Сказав любомудр: "Ніщо природне не ганебне!" — процитував по-латині попович,— і поєлику глад і спрага природні потреби плоті нашої суть, то паки реку вам, отці і братіс, що все сіє, яко яствіє і цитіє і інше во благовремепії совершаемое, на славу сотворителя плоті нашої служать.
Не тільки Кармелюк, а й отець Михайло не міг утриматися від гучного сміху при цьому несподіваному висновку Хоздодата.
— Та хай тобі всячина! — весело мовив отець Михайло й злегенька штовхнув філософа в потилицю.— Його, пане, гіе переговориш! А прошу лишень до столу. Спожити во благо-временії, що бог послав. А ось і допомога!
В кімнату ввійшла Палажка з двома засвіченими лойовими свічками, а за нею матушка Меланін з повного мискою пирогів.
— Прошу покірно, що бог послан, що бог послав,— заговорила вона, вклоняючись іще з порога.—Олесю, біжи, голубко, бери в баби, що там ще є.
Олеся з радістю кинулася виконувати доручення матері. Незабаром на столі з’явилися й пироги, й веризуб, і тараня, й ікра, котру чумаки привозили з Дону, і стільниковий мед, і горілка та наливки. Матушка й Олеся майже не присідали, то підносячи гостям, то прибираючи тарілки.
— Пригощайтеся, пригощайтеся, гості дорогі! — весь час
примовляла матушка, вклоняючись, і щохвилини просячи пробачення за своє невміння та недбайливість і убогість. Отець Михайло допомагав пригощати дорогого гостя, а філософ Хоздодат поважно підтримував товариство. Бесіда зразу ж торкнулася Кармелюка. Отаман розповів співрозмовникам про свою останню зустріч з Янчевським. І матушка, й отець Михайло, а особливо Хоздодат переривали кілька разів його розповідь голосними вигуками; Олеся, стоячи в глибині кімнати в тіні, тільки потай витирала сльози, що набігали на очі. .
Всі пожвавіли й підбадьорилися; навіть тиха матушка Меланін час від часу вкидала, в розмову й своє слово. Тільки Олеся мовчала.
Уже геть-геть за північ розійшлися гості й хазяї на сцо-чинок, • '
LVI
Кармелюк довго не міг заснути; Хоздодат, якого поклали поруч нього, зараз же захропів, а Кармелюк, незважаючи на свою велику фізичну втому, ніяк не міг поринути в срн. Як тільки він сплющував очі, перед ним випливало з темряви миле бліде личко, обрамлене пишним світло-русявим волоссям, а над вухом чувся її голос і лилася мова дівчини — проста, задушевна, сповнена бадьорості й любові.
(Продовження на наступній сторінці)