— Гм! — крекнув солдат.— Це було б добре: накрити всіх зразу, мов купу мух долонею! Але ж вони збираються в місті, а не в селі, отже — па них з одною ротою не підеш, а треба збирати весь корпус. А де ми таку силу людей зберемо? Немає в нас такого табору; наші ж становища всі — ущелини, та печери, та ліси.
— Та хоч би й знайшли місце, чим ми прохарчуємо всіх? Де хліба наберемо? — перебила Дмитра Уляна.
— Ще з провіантом можна було б і владнати,—провадив Дмитро,—послати на фуражировку — і квит, а тільки ж такої дивізії в мішку не сховаєш: зараз піде гомін, і поки ми їх накриємо, вони викличуть військо, ну, а з російськими військами нам не мірятися... їй-богу, пане отамане, краще діяти врозсип. Навіщо нам стільки людей під одною командою? Ротних вистачить на всіх та й добутку буде на кожного брата вволю. Хіба ми не знаємо, кого Янчевський закликав у свою судову койісію? Хіба ми не знаємо, де проживають ці несправедливі судді? Хіба не падають перед Карме-: люком усі замки, всі засуви? А, хай вовк мене з’їсть, поки ще наїде слідство, одіб’ємо в панів охоту записуватися в судді, чорт їх забери!
Промова солдата була резонна, це відчули всі; в Уляни вона викликала шалений захват.
— Так, так! — заговорила вона з гарячковою швидкістю.—— Вони нахвалялися, що задушать нас димом, як вовків. Добре ж, ми їм і покажемо, що ми — вовки, страшні, люті вовки! Ми накриватимем їх усюди: в лісі, на великій дорозі, в їхніх палацах, в їхніх опочивальнях, під час бенкетів, під час сну!! Нехай од страху перестануть вірити брат братові, а чоловік — дружині, нехай не знають спокою ні вдень' ні вночі, щоб шматок хліба їм не йшов у горло, щоб ковток води застрявав у роті! Хай женеться за ними скрізь по д’ятах жах і душить їх холодними руками за горло, як душив нас у печері їхній страшний дим! А!.. Ми будемо з’являтися до них зненацька у страшну нічну годину, будемо слухати, як вони кликатимуть на допомогу, як крики їхні завмиратимуть у пустих покоях, будемо бачити, як вони плазуватимуть перед нами й проситимуть ридаючи: "Життя! Життя!.." Як кричала я в печері, коли нічим було дихнути. А!.. Ми пригадаємо їм усе по слову, щоб від самого тільки жаху очі їм і голо ї гал и в л обі й розу м скалам утився в голові!..
Од хвилювання й швидкої мови Уляна .йог густо почервоніла. Вона задихалася, слова виривалися в неї з лиховісним шипінням, спотворені злістю очі блискали, мов очі дикої кішки, що намірилася кинутись на свою добич. Вона була страшна в цю хвилину.
Кармелюк глянув на неї, і неприємне почуття знялося в його грудях. Він сам горів бажанням помститися на Янчев-ському й знищити його комісію, але вигляд цієї розлюченої жінки, яка дихала дикою жадобою крові, справив на нього відразливе враження.
Проте Дмитрові і його товаришам і мова, й образ Уляни, як видно, сподобалися.
— Молодець, отаманшо! — хвацько вигукнув солдат.— Диявол, а не жінка! Люблю таких!
Цим похвальним епітетом Дмитро слушно охарактеризував те враження, яке справила Уляна. І мимохіть при цьому вигукові солдата в уяві Кармелюка постав тихий образ Олесі, з очима, повними сліз, звернутими на нього. Він знову придушив непрохане зітхання й промовив, не дивлячись на Уляну.
— Так, братове, в$ша правда: не до серця мені така робота, але так буде безпечніше й певніше. Тільки не треба продавати без потреби крові; але вже проклятого Янчевського ми покараємо так, що й чортам занудить,
Схвальні вигуки розбійників укрили його слова.
— А тепер,— казав далі Кармелюк,— пора й на спочинок: ранок вечора мудріший, завтра обміркуємо, що і як починати.
Час був пізній, а тому всі задоволено прийняли пропозицію отамана, тим більше, що й сита вечеря, й добре питво також хилили до сну. Онисько й інші старші пішли до загону, що розмістився обабіч ущелини,, понад кручами, а Дмитро й Андрій розташувалися тут же коло вогнища.
Кармелюк зостався також коло вогню.
Уляна підійшла до нього й доторкнулася до його плеча.
— Іване, голубе мій, чого сидиш? Ти ж утомився,— промовила вона ніжно,— іди, я постелила тобі там,— вона показала в глибину ущелини,— спочинь, засни!
— Спасибі, серце! — відповів Кармелюк.— Але не турбуйся про мене, іди лягай, а я краще зостануся цього разу тут.
— Чому?
— З цього боку відкритий вихід, Гололобий може заснути та й ошукати його не важко.
— Пусте, він не засне та й Андрій з Дмитром тут. Кругом по лісі розставлена сторожа. Іди, голубе мій! — зашепотіла вона, обіймаючи його за шию.— Спочинеш, заспокоїшся, приголублю тебе, пригорйу до серця та й умру коло тебе! Так же змучилася без тебе, так стужилася за тобою, соколе мій, орле мій, раю мій!
Улянині руки гаряче стисли шию Кармелюка, а жарке дихання її війнуло йому в обличчя. Вона припала до нього й пригорнулася до його грудей, все шепочучи слова, сповнені любові й пристрасті.
Але цей спалах пристрасті красуні отаманші викликав у Кармелюка тільки прикре, неприємне почуття.
— Ти наче мала дитина, Уляно,— промовив він, намагаючись приховати свій справжній настрій.— Спочити завжди встигну, а тепер треба пильнувати, як ніколи! Як я їхав сюди, мені здалося, що хтось слідкує за мною. Невже ж ти хочеш, щоб ми знову попалися?
За той час, коли Кармелюк говорив, Улянині руки ослабли і впали з плечей. .
— Заради балачки з сином і на видимого ворога не вважав, а заради мене невидимого боїшся? — промовила вона глухо, ще стримуючи закипіле в грудях хвилювання.
— Я сиріт своїх, може, років три не бачив. Що ж ти хочеш, щоб я й дітей своїх не любив?
— Я хочу, щоб ти мене любив.
— А 7лба я що? — Кармелюк затнувся,— в нього не вистачило духу докінчити фразу.
— Якщо любиш, то виконай мою волю, Андрій може тебе замінити.
— Ех, Уляно, та що з тобою стало? 'з досадою промовив Кармелюк.— Наче не розумієш нічого. Тут Янчевський може' накрити, а ти чіпляєшся з дурницями!
Уляна спалахнула й миттю випросталася.
— Чіпляюся?! — перепитала вона злобно.— Ні, я не чіпляюся ні до кого, а тільки,— спазма стисла їй горло,— і жартувати з собою не дозволю нікому! — докінчила вона переривчастим лиховісним шепотом.
— Ну, пробач, я не те хотів сказати...— Кармелюк узяв " був Уляну за руку, але вона різко вирвала свою і відійшла
вбік. ■ .
Першої миті Кармелюк хотів був устати й піти за нею; йому було жаль, що він вільно чи невільно скривдив Уляну, в душі його навіть заворушились докори сумління, але це тривало недовго; зараз же в свідомості випливло невиразне почуття задоволення з того, що ця неминуча сцена закінчилася так швидко й так добро. Він хотів розібратися в нових враженнях, які насунули на нього,—і осі, він зостався сам.
LX
Віддих полегшення вирвався з грудей Кармелюка; він простяг ноги, сперся ліктем на землю, схилив голову на руку й зосередив задумливий поґляд на жаринах, що дотлівали в попелі.
Думки його ту ж мить полетіли до вбогого будиночка в Деражні, до світлиці, наповненої зеленуватими сутінками, до чудової дівчини, сповненої чистих помислів і задушевної любові...
Щаслива усмішка випливла на його обличчі й застигла навколо очей і в куточках рота. Вій так далеко занісся у своїх спогадах, що перестав чути й бачити все навколо себе...
— Про що це ти думаєш, отамане? — нараз почув віл недалеко від себе чийсь сухий голос, який видався йому зовсім не знайомим...
Він здригнувся, оглянувся й . зустрівся з поглядом двох очей, що горіли ревнощами й гнівом, і пильно дивилися на нього.
То була Уляна. Вона стояла тут же недалечко на великому камені з рушницею в руці й не одривала од нього очей.
Щось1 моторошне почулося Кармелюкові В цьому ГОЛОСІ, в цій позі розбійниці.
Він пересмикнув плечима й відповів неохоче:
— Так, ні про що. А що ж ти не лягаєш спати?
— Стережу табір од Янчевського... Він же може 'накрити нас? — не приховуючи іронії, промовила Уляна.
— Ну, добре; то якщо ти стала на варту, то я можу й спочити,— голос Кармелюка прозвучав незворушно; отаман закутався в кирею з головою, й хвидини через дві до слуху Уляни долетіло його спокійне хропіння.
Уляна зосталася сама. Пекучі сльози страшної образи виступили в неї на очах. Вона сперлася руками на рушницю, втупила очі в нічну^ темряву й застигла в болісній лиховісній думі.
Вона тепер не мала сумніву, що Кармелюк нарочито заїжджав кудись, і заїжджав не до сім’ї, а до жінки, до якоїсь нової коханки. П’ять днів не бачив, а як зустрів? Чи обняв він її, чи поцілував її хоч раз од душі? Остався тут стерегти табір!
Уляна з їдкою усмішкою оглянулася на постать отамана, який спокійно спав коло вогнища.
(Продовження на наступній сторінці)