Вже темна ніч повисла над лісом, коли Кармелюк під’їхав до вузької ущелини, яку тепер зайняла Уляна. То було дно якоїсь звивистої гірської річки, закидане великими брилами каміння й стовбурами вивернутих з корінням дерев, що попадали з високих круч. Мабуть, ним текла вода тільки під час злив, тепер же дно було вкрите купами нанесеного піску й каміння. Вже здаля Кармелюк помітив у цій вузькій щілині, що звивалася в глибину, світлу точку — то палало вогнище. Побіля вогнища лежали на киреях Оиисько, Андрій, Дмитро і ще два ватажки. Уляна стояла далеко попереду; її чуйне вухо давно вже вловило тупіт кінських копит. Вся вона, освітлена червонуватим світлом вогнища, тріпотлива, спрагла, вирізьблювалась на темному тлі ночі як уособлення тривоги й чекання.
Кармелюк пробирався по дну ущелини ходою, злізши з коня. Кругом було темно, як у могилі, тільки далекий мерехтливий червоний вогник показував напрям. Каміння, * скелі, стовбури розбитих дерев раз у раз перетинали піщане річище.
Мовчки просувався Кармелюк, заполонений своїми думками. Тільки фиркання коня порушувало похмуру тишу уще-
ЛИНКі
— Хто йде? — почувся оклик, і з-за уламка скелі, що виступала на середину річища, підвівся озброєний з голови до ніг розбійник.
— Свій,— відповів Кармелюк,— вовк з лісу.
— Отаман! — голосно крикнув Гололобий, кидаючись до свого любого ватажка.
Голосний крик його пролунав угору по ущелині, і у відповідь на нього почувся такий же радісний жіночий крик: "Отаман, отаман!" І Уляна, мов стріла, помчала вперед, перескакуючи через каміння й колоди.
— Ти, ти?! Янку, Іване!! Живий, здоровий!? Чому не їхав? Чому запізнився?! Змучилась, ждучи! — засипала вона Кармелюка запитаннями й поцілунками, повиснувши йому на шиї.
— Та довелося заїхати...—Кармелюк назвав навмання одне з далёких сіл,— і переднювати в паламаря, бо пани розсипали кругом погоню.
— Господи! Так і чула моя душа! — скрикнула Уляна.— Змучилась же я, серце геть перетліло!..— І вона знову кинулася до Кармелюка й, обнявши його за шию, гаряче пригорнулася до його грудой.
З деяким зусиллям відповів Кармелюк на її поцілунок і непомітно постарався визволитися з її міцних обіймів. Цей бурхливий вияв любові в присутності сторонньої людини справив на нього неприємне враження: тут було багато пристрасті й вогню, та не було тієї знадливої жіночості, котра так чарувала його в Олесі.
— Ну, Гололобий, бери коня, а ти, Уляно, веди мене до вогника,— промерз і зголоднів я дуже,— звернувся він до Уляни, щоб не дати їй помітити настрою, який охопив його.
— Зараз, зараз, соколе мій! Все є! Все готове! — радо скрикнула Уляна й кинулася вперед.
Люди з ватаги, які лежали коло вогню, почули голос Кармелюка й кинулись йому назустріч. Після міцних обіймів і всіляких проклять, що означали найвищий ступінь радості, всі порозсідалися навколо вогнища. Уляна поставила на розстеленому на землі килимі всілякі закуски й напої, які приніс із собою Дмитро, і сама сіла коло Кармелібка.
Кармелюк оглянувся кругом; засмаглі, грубі обличчя товаришів, які сяяли радістю, бачивши свого отамана, повернули йому знову веселий настрій.
— Ну, панове-товариші,— промовив він, наливаючи манерку, яку йому підставив Дмитро,— зібралися ми знову всі цілі й неушкоджені на злість ненависникам нашим. З пазурів смерті вийшли,— отож доля ще за нас, отож пісня
наша ще ие доспівана, а довго ще гримітиме по рідній стороні на страх нашим ворогам, на радість нашим братам! Нехай же ця церша чарка буде на здоров’я, а ворогам нашим на безголов’я!
Тост отамана зустріли гучними схвальними вигуками, всі потяглися до нього цокнутися — хто погариком, хто срібною чаркою, а хто й просто пляшкою. Веселий гомін розлігся над вогнищем.
— Стривайте, панове,— нараз промовив Кармелюк стурбовано,— чого це я не бачу поміж нами дядька Явтуха?
При цьому імені всі похмуро потупились.
— Умер? Піймали?
Уляна й— Андрій зітхнули.
— Та що ж, пане отамане,— відповів Андрій,— мабуть, йому, сердешному, по солодко довелося... Мабуть, спіймали ляхи.
— Коли ж, яким чином?
— Та тоді ж, як накрили й нас. Ти ж, пане отамане, послав його до корчми розвідати, як то пані з паничами до нас завітала? Ну, він і пішов, а назад уже не повернувся, напевно, попав просто в руки панам.
— Так, так, так! — скрщшув Кармелюк, ударивши себе по чолі.— Господи, а я ж то згарячу й забув про йього.
— А хоч би й не забув,— перебила Уляна,— що ж би ми могли вдіяти? Тільки б себе занапастили, а йому нічим би не допомогли: ляхів же було вдесятеро більше.
Ніхто не заперечив отаманші; всі сиділи, понуривши голови, й похмуро дивилися в землю. ,
Незвичне зітхання вирвалося з оброслих мохом грудей солдата.
— А жаль Явтуха, дуже жаль: вірний був фланговий та й ротний би з нього вийшов добрий!
Солдат замовк.
Важке мовчання насунуло на співрозмовників; темрява, стовпившись в ущелині, оточеній лісовими нетрищами, гармонувала з настроєм розбійників.
— Ех, та що там і казати,— гірко мовив солдат і щосили вдарив шапкою об землю,— таке вже наше життя! Як видно, всім нам один кінець: теліпатися між небомЛ землею!
— Ні, братове,— сказав Кармелюк,— так не можна! Тим ' тільки ми й держимося на землі, що стоїмо один за одного, як брат за брата. Не можна залишати товариша в біді, чого б це нам не коштувало: вони ж тепер на нього самого всю свою диявольську злу помсту обрушать. Треба врятувати його!
.— Та як? Де шукает його? — спалахнула Уляна.— Якщо ж вони вже його перепровадили в кам’янецьку тюрму, то ми звідти не вирвемо його!
— Не біда,— сказав Кармелюк,— Довідаємося тільки, куди ляхи його запроторили, а це зовсім не важко: без хлопів пани ні з чим не "впораються, а хлопи нам розкажуть усе, аби тільки він був живий, а тоді нехай я не буду розбійник Кармелюк, якщо не буде Явтух знову коло вогника з нами чарку кружляти.
Впевнене вирішення отамана знову повернуло всім бадьорий настрій. Всі з азартом узялися до їжі й питва, перекидаючись веселими жартами й дотепами.
— Ну, Дмитре,— звернувся нарешті Кармелюк до солдата, вгамувавши перший голод,— ти, мабуть, про 'Нас уже все знаєш, розказуй, як сам справився, чому запізнився? Ех, якби ви прибули якраз на ту пору, нагріли б ми ляхів добре!
— Еге ж, розбили б ущент! Ну та всього ж не вгадаєш. Хто б сказав, що той сліпий на одне око — шпигун панський? Правда, отаманша його одразу незлюбила, а який же, шельма, був старанний! Куди но пошли — перший! Ну, вже я перервусь, а піймаю його, собаку,— очі солдата злісно блиснули,— одиишу йому так, що й друге око йому рогом вилізе... Я йому на три темпи! А запізнився я тому, що занесло мене далеко,— провадив він, одразу міняючи тон.— Іде, отамане, діло на лад! Пройшов яі на Волинь, доходив до самого Крем’янця, ну й, коротко кажучи, підогріли панів і орендаторів добре...
При цій мові солдата, сповненій самовдоволення й вихваляння, серце Кармелюкові болісно защеміло.
— Ну, для цього, брате, не варто було й ходити! — промовив він иевдоволено.
'— Що ти, отамане, та хіба ми тільки палили? Ми й добич привезли чималу! Самих чистих грошей двадцять тисяч злотих, ось що!..
— Ех, діти, діти,— з гірким докором промовив Кармелюк,— годі вже нам жартувати: палите ви й грабуєте без пуття, кривдите винного й невинного. Забираєте інколи й міщанський скоті
— Що ж, батьку, може, й трапилося коли,— відповів солдат,— та від цього ж не вбережешся. Е, та що про це казати! Про ноги не думають, коли голова в петлі!
— Та й міщани бувають такі жмикрути, що не кращі за панів-ляхів! — гаряче втрутилась Уляна.—Всього ж і не берем, на їхній вік вистачить!
— Все це не те,-не те! — провадив Кармелюк, не відповідаючи на слова Уляни.— Є в нас спільний ворог, страшний ворог, його треба передусім здихатися! Чи чули ви, друзі мої, що тільки витворяє Янчевський з своєю мерзенною комісією! Натовпами висилає до Сибіру неповинних селян. Катує не тільки чоловіків, а й жінок, і дітей,
— Смерть звірюці. Янчевському! — крикнула Уляна.
На саму згадку про цього переслідувача, який мало не вчинив над ними найжахливішої розправи, вся кров шугнула їй у голову, очі загорілися дикою злістю.
— Смерть Янчевському і комісарам! —■ крикнули всі розбійники, потрясаючи шаблями.
Луна підхопила той вибух страшної злості й понесла його глухим рокотом угору по ущелині.
Якусь хвгілииу Кармелюк сидів мовчки, похиливши голову, але осі" вій підвів очі. Він бачив обличчя од важних розбійників, які палали гнівом і жадобою ігомсти.
— Смерть не смерть,— промовив вій,— а дії тієї підступної комісії треба припинити. Ми напишемо скаргу в Петербург, викладемо в ній усе наше горе, будемо просити милості й будемо благати, щоб судили нас, як хочуть, аби тільки прислали для суду над нами суддів-єдиновірців, а не наших же переслідувачів панів-ляхів... Ну, а поки наша скарга дійде, нам* треба зібратися, з’єднатися всім ватагам і накрити всіх суддів-комісарів.
(Продовження на наступній сторінці)