— Е, пане! Що москалі? Ще потуратимуть бидлові... Ои я чув, що від генерал-губернатора йдуть якісь розпорядження про нагляд за нами, щоб не зловживали поміщицькою владою... Кажуть, що й од пана Цезаря є такого роду указ...
— Святий Себастіяне, храни нас! — зітхнув суддя й, підсовуючи Янчевському крісло, додав турботливо: Сюди,
сюди прошу... тут зручніше... чи не звелить пан подати #під поранену ногу стільчика?
— Не турбуйтеся, пане, я не пестунчик, а солдат... Так от, бачите, на москаля нам особливо покладатися не можна — це primo, a secundo —нам не можна сидіти, склавши руки та ждати коло моря погоди... не можна! От і мені теж лягти й панькатися з ногою не можна, а я рухаюся... невтомно, як собака-шукач за хутряним звіром... і зараз винюхав, важливу звістку: Кармелюк має притулок у Деражні в тамтешнього схизматського попа!..
— Що ви? — від подиву аж підвівся суддя.— Чи можливо ж, щоб служитель вівтаря переховував у себе душогубів, розбійників?
. Я привіз із собою свідка, котрий підтвердить мої слова... Гей, пане Зеленський, іди сюди!
Почулася з третьої кімнати важка хода, і за хвилину ввійшов до кабінету невідомий суб’єкт, одягнутий по-міщансь~ .дому, кремезний, незграбний і сліпий на одне око. Низько вклонившись, він поцілував судді коліно.
— Ну, розкажи, вацпане, де ти зустрів Кармелюка? Треба додати панові,— звернувся Янчевський до судді,— що він добре знає гайдамаку: служив у його банді... з мого наказу служив... це вірний слуга з загонової шляхти... То розкажи ще й панові судді свої показання.
— По облозі печери, ясновельможне панство,— почав Зе~ ленський,— після викурювання гайдамаків я невідступно був спершу за печерою на варті, а потім коло вогнища... От і пан Читецький підтвердить це... ми з ним стояли лікоть при лікті...
— Читецький, здається, був коло корчми...— зауважив
Янчевський.. ' •
— Пшепрашам ясновельможного папа,— весь час зі мною...
— Дивно,— підозріливо гляну в на сліпого Яичовський,— ну, кажи далі...
— Так ми простояли з ним цілий день і майже цілу ніч... а коли довідалися, що Кармелюк вискочив з рук і що його зараз не переслідуватимуть, то в мене у душі похололо... Думаю: не дай, боже, попаде мене, так замордує, як пса... А Читецький і каже: "Іди до мене в Кальну Деражню". А він там і живе. Я зрадів, що хоч жива душа зі мною буде і пішов з тою думкою, що перечекаю перший час у Деражні, а потім з’явлюся до послуг йогомосці... Ой пане найсвєнт-ший, матко боека!..
LVIII
Ну, ну, що далі? — заквапив сліпого, згоряючи від нетерплячки, суддя.
— То ми, ясновельможний пане, й пішли... Ідемо й оглядаємося на всі боки: чи не сховався за пеньком гайдамака?.. Далебі! Такий страх, що й не сказати: десь листок упаде, а здається, що хтось навшпиньках крадеться, трісне десь гілочка, а здається, що вже ціла банда женеться..,
— Ха-ха! Хоробрі лицарі! — зневажливо вкинув суддя.
■— А що ж, ясновельможний пане, видима смерть страшна! — почухав п’ятірнею свою кучму оповідач.— Ну, вдень ще сяк-так, сонце світить"... хоч і ліс, а все ж таки видно кругом та й усяка нечиста сила при світлі ховається... А от як настав вечір та з кожного куща знялася темрява й дерева почорніли й стали якимись страшидлами... лісовиками... ну, тоді і я, і товариш відчули, як чуб почав підіймати наші шапки... Хоч і близько була Деражня, а вночі йти не зважились і підночували під гнилою колодою., а тільки-но поблідло на сході, то ми й рушили в дорогу. Виявилося, що ми лежали всього за півгін (сажнів за двісті) від узлісся, а за узліссям зараз же й Деражня, і став... Пораділи ми і майже бігом подалися в село, а як ступили на першу вулицю, то й на душі проясніло, пішли вже спокійно, ходою і почали міркувати про те, де б чогось попоїсти... Бо черево нам так підвело, що здавалося^ наче кишки геть поскручувались і приросли до спини...
Янчевський увесь час не слухав сліпого: якась невиразна підозра запала в його душу й починала розростатися, набираючи повторних форм, здіймаючи бурю в грудях.
"Якщо сліпий не бреше, то Читецький, виходить, не міг проводжати Розалію? Але чому ж вона назвала Читецького? Виходить, вона бреше? Чи не впізнала й когось іншого прийняла за нього? — крутилися вихорем думки в його голові і не приводили ні до якого висновку...— Або не впізнала, або ляпнула перше прізвище, яке спало на думку, маючи намір приховати справжнього провідника. Але хто б він міг бути? Хіба що цей хвалько безвусий — Рудковський? Але я йому заборонив .після облави й свого носа показувати... а втім, вій же міг іютайки з’явитися туди!.."
— О сто перунів! — скрикнув Янчевський і, щоб приховати своє збентеження, додав Зеленському: — Та ти не про кишки розповідай, а про діло...
— Пшепрашам ясновельможного пана...— злякано стрепенувся сліпий.— Я до того й мову веду, що коли ми підходили до попівської садиби, то думали: чи не зайти до батюшки попросити шматок хліба,— так було ще рано, тільки сіріло... От дивлюся я через лісу й думаю собі: а —хоч би наймит або наймичка, на наше щастя, прокинулися! Коли зирк: одчиняються двері в попівському'будинбчку із них виходить якийсь чоловік... Я зрадів, мало ие кинувся до нього, та спинив мене за руку товариш: "Стій! — каже.— Навряд чи це наймит, чого б йому ночувати в горниці?" —т "А до наймички ходить",— шепнув я. "Хіба?" — засміявся в руку пан .Читецький. А чоловік вийшов і подався просто до стайні,— виходить, просто до нас, бо ми стояли за лісою коло стайні... Підходить він ближче, придивляюся я... Ой власткі свєнти! Кармелюк! Я так і присів... заходився читати відхідні пацєжі 45, а він ближче... ближче... Кармелюк, справжній Кармелкж. Товариш мій теж як подивився, так і впав колодою й поповз за стайню...
— А може, тобі, вацпане, здалося? Від страху ж і кіт левом здатися може,— висловив сумнів суддя.
— Ой, де там, ясновельможний пане! Я Карме люка як свої п’ять пальців знаю і того шельму, як і ясновельможного пана, хоч би і вночі то пізнаю, нехай би й як одвертав пику... Він, він! Ще в стайні як заговорив до свого коня, то голос його наче за печінку мене вхопив.
— А що ж він заговорив? — допитувався суддя.
— "Кошо,— каже,— мій милий! Пора в дорогу... Пора до нетрів і ярів! Побув годинку людиною... Заглянув у мирний куточок, а тепер знову до звірів, знову під цькування того сатани... Ех, доля!" їй-богу, такі слова казав... Врізалися вони мені розпеченим залізом...
— Оце важливо,— зауважив суддя й нахмурився.— Це, либонь, може служити незаперечним доказом того, що в попа був Кармелюк... Ну, а далі куди він дівся?
— Осідлав коня, вивів за ворота, перехрестився й гайда за село в ліс... Ми з товаришем зайшли тільки на годину в Кальну Деражшо й зараз же майже бігом носи і їй или до йогомосці пана презуса передати цю звістку...
— А ти справді пам’ятаєш,— заговорив Янчевський, похмуро й пильно видивившись на сліпого,— що не розлучався й на хвилину з Читецьким? Гляди, це дуже важливо... пригадай ось з того моменту, як ми обложили печеру.
, — Ясновельможний пане, на рани пана Єзуса, я кажу правду! — гаряче запевнив сліпий.— Нічого я не забув, та до смерті, здається, не забуду, як забухкали з тієї пекельної дірки самопали і як почали наші падати... Я стояв поряд з Читецьким і бачив, як він побілів, наче крейда, і затрясся... Ну, коли ясновельможний довудца крикнув, щоб берегти тил печери, то ми з Читецьким кинулися за печеру, і коли почули, що збойці вже подохли, то перші з ним повернулися до вогнйща і були вже вкупі до ночі, а потім пішли до Деражні...
— І ні на хвилину не розлучалися, не виходили на узлісся, не бачили екіпажа пані маршалкової?
— Присягаюся!
— Ну, гаразд... Іди!
Коли шляхтич пішов, то суддя спитав Янчевського:
— Чому той Читецький так цікавить пана?
Янчевський почервонів і закашлявся, а потім уже* передихнувши і з зусиллям подолавши ніяковість, відповів:
Я підозріваю змову з розбійником...
Невже шляхта може допомагати хлопові?
Бідняки всі, не виключаючи й шляхти, за нього! — роздратувався Янчевський.— Але що пан суддя гадає тепер чинити? Адже незаперечно, що Кармелюка переховує піп, що розбійник почуває симпатію до того куточка... і потім ще зауважте — майже всі попи симпатизують гайдамаці. Я давно хотів притягти до відповідальності й цих бородатих схизматів, та не було факту... а тепер... тепер... треба відразу заарештувати деражнянського попа — і край!
На бога, пане! ^ злякався суддя так, що бурякове його обличчя пожовкло.— Не роби такого гвалту: по-перше, ми не маямо на те ніякого права, ми можемо тільки донести благочинному й архісресві, а по-друге, в нас немає ніяких доказів злочинної діяльності попа...
Як ніяких? — підвівся з крісла Янчевський і зараз же сів, ухопившись руками за поранену ногу.
(Продовження на наступній сторінці)