Невже ж він розлюбив її і знайшов іншу? Невже ж вона допустить це й віддасть його іншій? Ні!! Ні!! Нізащо! — мало не скрикнула Уляна від припливу палючих ревнощів.— Зостатися самій на все життя, мов билинці, серед цієї холодної, темної ночі. Не бачити його, не бути разом з ним і знати, що він іншу цілує, іншу обнімає, до іншої летить і думками, і серцем, і душею!? Ні, не буде ж цього! — блиснула Уляна очима і з силою вдарила прикладом рушниці об камінь.—Хіба вона не чарівниця? Хіба вона не роздавала всім, хто приходив до неї, і приворот і одворот? Невже твона не зуміє привернути до себе знову свого сокола ясного, орла свого прекрасного? Ох! — простогнала Уляна."— Либонь, приворот утратив уже свою силу! Вивітрилися чари, вивітрилися, розвіялись... Ох!! Але є ж такі знахарки... знайду! — На очі її випливла сльоза, але ту ж мить горда отаманша змахнула її, й очі загорілися сухим вогнем.-— Але ж у неї самої є в руках одворот, вірний, певний! Тільки б довідатися, хто вона, ненависна розрадниця? Хто? Хто? А тоді...
Уляна прикусила нижню губу й спрямувала палаючий погляд у глибоку темряву ночі.
Навколо було темно, мертво й тихо... Важкі хмари затягали небо, де-не-де серед них ще мерехтіли кволі, бліді аорі. Праворуч і ліворуч обабіч ущелини підіймалися стрімчасті високі кручі; ліс темнів на них чорною, непрозорою стіною.
Догоряючи, вогнище осявало Уляну червоним світлом, і її постать різко виділялася в чорній глибині ущелини. Тепер вона справді скидалася на страшну чарівницю. Губи її були міцно стиснуті, очі, блискаючи лиховісним вогнем, впивалися в глибину ночі... А страшна думка, немов чорна гадюка, поволі підповзала до неї й обвивалася круг її тіла і впивалася отруйним жалом в її горде, мстиве серце...
Від літинського судді Розалія повернулася до свого маєтку в супроводі Агати й Алоїза Пігловського. То була одна з найвеселіших мандрівок: Алоїз усю дорогу безперервно залицявся до обох дам, які були більше ніж будь-коли чарівні й жваві; жарти й дотепи так і злітали з уст співрозмовників. Рудковський же поїхав по Зеленського: він повинен був привезти його до пані маршалкової на допит,— це й була та ухвала, до якої прийшла союзна рада дам і їхніх секретарів.
Пан маршалок зустрів свою дружину у великій тривозі, та коли він побачив її в такому настрої, то всі хмари розвіялися з його чола.
— Але, ангело мій Розюию! Що сталося з тобою? — скрикнув вігі у захваті, підходячи до ручки своєї чарівної дружини, котра впурхнула, мов пташка, в залу, сміхотлива, жвава, весела.— Ти чарівніша, ніж будь-коли, ти просто сяєш, як сонце!
— Ха-ха-ха!— засміялася Розалія, проте, задоволеним і веселим сміхом.— Здається, чоловік після восьми років подружнього життя збирається говорити мені компліменти?! Справді, це дуже мило і втішно! — І вона милостиво поцілувала чоловіка в чоло.
— Але, крулево моя,— заговорив, захлинаючись від захвату, пан маршалок,— присягаюся, я не переставав це робити день у день протягом усіх цих восьми років, котрі видалися мені за вісім днів. Сьогодні ж слова в мене вихопилися мимохіть, бо, присягаюся святим патроном, ти сталл ще в сто крат прекраснішою, ніж була коли:небудь.
—— Але цього замало, пане маршалку,— підскочив до чоловіка Пігловський.— Наша чарівлива пані виявилася ще й генієм! Пані придумала, як урятувати вітчизну від найжах-ливішого ворога — Кармелюка.
— Що, що таке? — скрикнув маршалок, від жаху відступаючи назад при самому тільки імені страшного розбійника.
— Те, що наша пані, наша Жанна д’Арк, придумала, як піймати ненависне страховище, й, запросивши для сприяння нашу чарівну пані Агату, мене, недостойного підніжка панського, й пана Рудковського, вирішила свій план здійснити.
— На бога, Розюню! Та невже ж ти надумала боротися з тим... з тим... 0 матко свєнта... Єзус-пан... Моя печінка уне витримає...— Пан маршалок ухопився обома руками за бік і провадив, перериваючи свої слова голосними зітханнями: — Ні хвилини спокою... ні години сну... а пан консілаж 46 ще й радить: "Ніяких турбацій!" Єзус-пан... Та невже ж ти, Розюню, підеш походом на того проклятого дябла? Ох, ті облави, облоги — все це нічого не дає. Але це пахне кров’ю! — нараз патетично скрикнув пан маршалок, здіймаючи руКи д?горі.— Шляхетською кров’ю, панове!
Побачивши смертельний жах свого чоловіка, Розалія, рогочучи, впала в найближче крісло, але Агата поспішила заспокоїти маршалка:
— Заспокойтеся, заспокойтеся ж, пане маршалку! Немає на увазі ні облав, ні битв, пі засідок,— і все ж таки гайдамаку буде спіймано.
— Саме так — жодної краплі крові ні з нашого, ні навіть з їхнього боку,— підхопив слова Агати Пігловський,— і гайдамаку буде піймано! І створенням цього хитромудрого плану ми завдячуємо хитрості жіночій, котра — на жаль! — завжди проникливіша за мудрість чоловічу.
— В такому разі... о! В такому разі,— промовив маршалок, полегшено переродячи дух і витираючи хусткою лоба,— цілую ручки чарівних крулев наших і сподіваюся, що вони й мене утаємничать у свій нлаи?!
— О ні! — скрикнула Розалія, схоплюючись із крісла.— І так наш секретар сказав уже занадто багато, а треба пам’ятати, що в наших будинках і стіни мають вуха!
— Скоряюся! — Пан маршалок церемонно вклонився.— І віддаю себе в цілковите розпорядження наших прекрасних володарок і вірю в успіх.
Після кількох незначних фраз Розалія запропонувала Агаті піти в приготовану їй кімнату переодягтися перед обідом, а сама попростувала в свій будуар.
— Ну, що нового? — звернулась вона, не одриваючись від дзеркала, до Феліцити, котра стояла за її спиною й прибирала їй волосся.— Розповідай!
— Нічого, моя пані дорога,— ось тільки прийшла одна хлопка до їїмосці.
— Хлопка?!
— Так, тобто вона вже не хлопка, бо пан Хойнацький дав їй визвольного листа, але тому що вона походить від підлих хлопів, то, я гадаю, зостанеться підлою хлопкою і до кінця своїх днів.
— Хто ж це така?
— А Фрося, покоївка, якщо вельможна пані пригадує. Вона раніше була в Пігловського, а потім її купила небіжка пані Хойнацька, і після смерті пані вона зосталася господинею в пана Хойнацького. Звичайно, люди чого тільки не говорили з цього приводу, але, хай охоронить мене свята панна, осквернити певнішого злим помислом...
Панна Феліцита побожно підвела очі до стелі, сподіваючись, що пані зараз же зніме з неї цю тяжку обітцицю, але Розалія сьогодні не була схильна вислухувати плітки.
— Чого ж їй треба від мене? — нетерпляче спитала вона.
Феліцита придушила зітхання,— вона вже приготувала
довгу оповідь про пригоди Фросі, і нараз пані так різко її перебиває.
— Хто її знає, чого вона хоче від папі... Цього вона не казала мені, вона тільки проситг" дозволу їй побачити папі. Хоча, звичайно, якщо всі люди говорять кругом то ж саме, то не можна думати, що всі брешуть. Та й пан Хоішацький теж, якби чого доброго хотів...— панпа Феліцита образливо надула губи,— то міг би знайти собі особу шляхетну, котра, може, з доброти своєї і дружиною йому стати погодилася б, а не зв’язуватися б з хлопкою, про яку стільки говорять, що коли б тільки захотів слухати, то не переслухав би всього й за цілу ніч! — спробувала вона ще раз повернутися до принадливої теми, але й цього разу їй не пощастило почухати язичка.
— Ну що ж, коли войа так хоче мене бачити, то приведи її,— звеліла Розалія,— та тільки скоріше.
Розчарована Феліцита вийшла з кімнати, а Розалія сперлася ліктями на туалет і задумалася; вона так глибоко поринула в думки, що навіть не помічала свого прекрасного личка, що дивилося на неї з дзеркала. Тисячі найрізноманітніших планів роїлися в її голові, і серед них перше місце займала думка про те, як би їй побачитися з 'Кармелюком. Останнього разу, коли вона бачилася з ним у кареті, він сказав їй, що з’явиться на перший її поклик, але як передати цей поклик? Куди? Яким чином? Через кого?
Щодо цього вона була цілком безпорадна. їй нікому було звіритися, не було від кого сподіватися поради. Навіть довіритись Агаті було б цілковите безглуздя. Розалія розуміла це, тим менш розсудливо було б довіритися якомусгgt;
хлопові, а ця дурна Феліцита в таких випадках не могла бути нічим корисна.
Доводилося діяти самій, але це дорівнювалося цілковитому неуспіхові, а тим часом вона вся горіла бажанням побачити героя-розбійника.
Роздуми Розалії перервав легенький скрип дверей.
Вона швидко обернулася. В кімнату ввійшла Феліцита, а за нею Фрося. На ній була гранатова шовкова сукня, серпдаковий фартушок, прикрашений прошвами й мереживом і такий же біленький чепчик, що кокетливо вимостивсь аж на самій маківці її фризованої голівки. Хоч їй було років двадцять сім і сліди весело проведеного життя вже позначилися на її обличчі, та, завдяки прегарному личку, зграбній фігурці, невеликому зросту, кокетливому одягу та ледь помітному гримові, вона здавалася набагато молодшою і взагалі була подібна до кокетливої, спритної й лукавої субретки иомпадурівських часів 54.
Увійшовши в кімнату, Фрося підбігла до Розалії, припала до неї й поцілувала коліно красуні.
— Встань! — лагідно промовила Розалія.— Ти хотіла мене бачити? В чому річ?
Фрося вже встигла випнути нижню губку, вийняти з кишені хусточку й надати своєму личку найсумовитішого виразу.
(Продовження на наступній сторінці)