Це так близько від Харкова, але разом це так далеко від Харкова. Це така, приблизно, різниця, як між вишнею і яблунею, при чому до Полтави, кучерява вишня дуже лицює без найменшого спротиву. Потяг вирушив з Харкова, здається, швидшим, ніж звичайно, темпом і їхав хвилястою рівниною в напрямку південного сходу — переважно полями, іноді лугами, іноді селами. Минають такі станції, як Люботин, як Водяна, як Іскрівка... Я, як звичайно, без перерви стирчу у вікні, гарна погода, світить сонце, повіває західній вітер. На деяких станціях потяг коротко зупиняється... Інколи хтось висідає, або хтось всідає. На одній зупинці до потягу втиснулася жінка селянського вигляду, боса, загоріла у пом’ятому одязі. Вона, мабуть, не мала дозволу їзди, а можливо навіть не мала білету, бо як тільки потяг десь зупинився, вона негайно вибігала на перон, але як тільки він рушав, вона миттю на ходу стрибала на східці і їхала далі. Це було для неї не дуже безпечно, але кондуктори, що були українського походження, якось не дуже звертали на це увагу... Але один військовий капраль, що стояв у вікні біля мене, не міг на це спокійно дивитися. — Чому їй це дозволяють? — сердився він. То ж вона може зірватися... Я мушу піти й заявити дижурному, бурчав він невдоволено. — А яке це ваше діло? — запитав я капраля. — Вона напевно не має дозволу,
— обурювався капраль. — А що вам це шкодить, — суперечив я... — Вона може зірватися, — бурчав далі капраль. — То ви краще допоможіть їй дістати краще місце. Вона напевно не ризикує життям з примхи, — казав на це я.
Цей наш короткий діялог з капралем викликав зацікавлення тією жінкою інших вояків, які почали розмову на цю тему. Одні були за те, щоб її на найближчій зупинці не допустити до потягу, але були й такі, які цьому суперечили. А між ними знайшовся і такий, також капраль, який вийшов на коридор і по часі привів ту жінку до ’нашого переділу.
— Вона може зайняти моє місце, — сказав я тому капралеві. Все одно я волію дивитися у вікно...
І таким чином жінка та дістала місце між вояками, вона не почувалася добре, її вигляд був розгублений, її загоріле з глибокими зморшками обличчя було сумне і зніяковіле. А до того, вона не могла розуміти ніодного слова з тих розмов, що вона чула біля себе. І вона тримала на колінах невеликий клунок, загорнутий в якусь ряднину... — Куди ви їдете? — запитав я її. Почувши зрозумілу мову, вона дуже зраділа і одразу відповіла... — О! Знаєте... До Ромен... Там є лагер пленних... Я довідалась, що там є мій син... Вони там голодують... Хочу йому одзезти хоч трохи хліба... — Що вона каже, що вона каже? — питали мене вояки. Я переказав їм мову жінки і порушив питання, як їй помогти до тих Ромен доїхати. Головне до Ромадану, де вона мусить пересідати. А тому, що я мав висідати в Полтаві, я просив їх взяти цю справу в свої руки. Капраль, що стояв біля мене, почав перечити, що вона не має на їзду дозволу, але інший капраль його заговорив. — Нічого нам, — казав він, — не станеться, якщо та жінка проїде цим потягом. А при цьому один з вояків покопався у своєму харчовому мішку, роздобув звідти шматок хліба і шматок ковбаси і подав те жінці. Та засоромлено глянула на вояка і вагалася, що їй робити. — Візьміть, візьміть, — кивнув я їй головою. Вона обережно взяла хліб і сказала: — Спасибі вам!
І так ми їхали. І досить повільно. До Полтави дотягли-
ся аж о годині четвертій. Висідаючи, я сказав жінці не вихо-
дити з потягу, сидіти на місці аж до Ромадану. А там вона
має пересісти на Ромни. "
На станції було рухливо, хтось висідав, хтось всідав, військові і цивільні. У мене виникла проблема, як дістатися до міста. Це було кілька кільометрів віддалення і ніякого транспорту крім власних ніг. На щастя, я помітив одно тягарове авто, біля якого орудувало двох вояків у мадярських уніформах. Я підійшов до них і запитав по німецьки, чи не їдуть вони часом до Полтави. Так. Вони їдуть. Чи не змогли б вони і мене туди підзезти? Дуже охоче. Ось вони зараз вирушають.
І таким чином, фактично, до Полтави привезли мене ма-дяри. Сидячи з ними дуже щільно в одній кабінці, я пригадав собі останню з ними зустріч. Це було у березні 1939-го року, коли то я, втікаючи з Хусту, потрапив до їх ув’язнення в Тячеві на Закарпатті під час нашої відомої карпато-укра-їнської епопеї. Тоді ці люди в їх іржаво-захисних уніформах були до нас вороже наставлені, бо ми хотіли занести нашу Україну гень аж до їх Тиси, але тепер у цій кабінці, на території Полтави, вони мали зовсім інший, і вигляд, і настрій, і наставлення. Ані шпетки ворожости, і, здавалось, хотіли дуже сказати, що вони тут лиш п’яте колесо при возі і ніяких претенсій до тієї Полтави не мають. їх поведінку прозраджу-вала скромність, обережність, невтральність.
І так, стрибаючи по вибоях давно не ремонтованої дороги, ми дуже скоро в’їхали до гордої метрополії української національної істотности і коли мене спитали мої приятелі, де мають мене висадити, я сказав: — Ось тут! — Це значило, на першій ліпшій вулиці. Мені здавалось, що я знав Полтаву краще, ніж своє рідне село, я мав з Полтави багато друзів, розкиданих по всій Европі, я читав про Полтаву, я декля-мував про Полтаву, я співав про Полтаву. Полтавський борщ, полтавські вареники, а особливо полтавські галушки належали до квінт-есениій української кулінарії, а полтавська мова була основою мови моєї нації. Одначе тоді, коли я висів з того мадярського авта, серед якоїсь вулиці, я виглядав там досить недопасовано і навіть розгублено. Я мав одну тільки адресу, на яку міг звернутися, це адреса професора Григорія Ващенка, який був також редактором полтавської газети "Голос Полтавщини". І це все. Ніяких ніде готелів, ніяких знаних мені організацій і ніяких знайомих людей. Отже, треба знайти Ващенка, але це вже був час вечері, а тому найкраще буде, коли я наперед знайду якесь місце повечеряти, а тоді вже будемо продовжувати наші розшуки далі. І мені таке місце пощастило знайти. Хтось мені підказав, що найкраще зайти до міської їдальні, не пригадую вже на якій вулиці, для урядовців і працівників міста і я негайно цим скористався. І добре зробив. їдальня була велика і містилася вона у якійсь старій будові, зовсім не ресторанного вигляду.
І була переповнена людьми, зайнятими вечерою. А коли я
знайшов когось з її управителів та розказав, хто я такий і
чого мені треба, мене прийняли дуже гостинно, знайшли од-
разу мені місце при столику, подали начинені полтавські ка-
бачки, я був порядно виголоджений і вони мені смакували, а
до того я мав двох цікавих у сорочках з вишитим комірцем
приятелів, які робили мені товариство і з якими ми розмовля-
ли на всілякі цікаві теми. Я помітив, що більшість чоловіків
у цій їдальні були одягнуті у сорочки, з вишиваним коміром,
це виглядало щось, як своєрідна уніформа і мені сказали,
що навіть такі достойники влади, як Постишев і Хрущов но-
сили ці сорочки, щоб показати свою приналежність до укра-
їнства. Мені ця вишивана демонстрація патріотизму вигляда-
ла не переконливо, я волів би, щоб ті люди, замість вишива-
них комірців та говорили краще своєю гарною полтавською
мовою, замість того московського волапюка, яким вони між
собою порозумівалися. *•
З цієї також їдальні мене направили до Ващенка. Професор Ващенко був людиною вже старшого віку, належав до українських діячів з перед революції, "грішив трохи", як він казав, письменством і помістив кілька оповідань у різних випадкових альманахах, а тепер ось перебував у Полтаві, виглядав ще міцно, мав сиве бурхливе волосся і жив зі своєю дочкою і малим внуком у старому одноповерховому будиночку з дуже старими, вилинялими, плюшовими меблями, що складалося з трьох кімнат і кухні.
Наші розмови з Ващенком почалися від першої нашої зустрічі в його хаті і продовжувалися до кінця мого там перебування, як тільки я мав для цього вільний час. Говорилось про все: про німців і їх поведінку в Україні, про нашу пресу під окупацією, про роки його молодости, коли він "грішив’ літературою і писав оповідання з любовною тематикою... І взагалі, він був завзятим, інспіруючим розмовником. Він належав до скептиків, до невдоволених, до революціонерів, але разом з тим до людей, які більше знали, ніж могли. Що я йому одначе не брав за зле, бо такі люди, хоча і не визначалися великими талантами логіки, але вміли надати розмові гострішого присмаку і жвавішого темпу на зразок героїв чехівських п’єс, які любили ставити тему руба і висловлювати її вибухами гістерики.
Але тоді в Полтаві мене не так цікавив Ващенко, як сама Полтава... Якій я віддав весь мій час, але якої я, на жаль, не знайшов такою, якою хотів бачити, але яку підніс мені час і умови. Утвердившись у Ващенка, я зараз на другий день зрання пішов шукати Полтаву, на цей раз не з книг і пісень, а на її старих, занедбаних вулицях. Мені хотілось знайти там когось з тих 28-ми письменників, про які писав мені Вайс, але з тих кількох прізвищ, що я міг тут дістати, ні одно з них нічого мені не казало. Виявилось, що я був дуже мало, а то й зовсім не обзнайомлений з літературними справами цього гордого міста. З історії літератури ми добре знали Котляревського, ми не добре знали Мирного, догадувались, що звідсіль десь походить Остап Вишня і це, мабуть, усе. Поминаючи Гоголя, якого ми вагаємось зачислити цілком до літератури нашої мови.
(Продовження на наступній сторінці)