Даремно з таким надривом Гірняк і— Крушельницький співають у "Апольо на хвилі": — Харків, Харків, де твоє обличчя?...
Хто сказав, що Харків не має обличчя? Помиляєтесь, товариші. Харків має обличчя.
Харків — це ота колективна людина, що в прекрасному напруженні схилилась край столу над кресленням.
Дивлюсь на мапу. Бачу дороги, Донбас, Дніпрельстан, бачу сивого діда Дніпро, що працюватиме на розквіт моєї країни за півмільйона коней. І похилені хатинки бачу. І жахні невилазні шляхи бачу. І золоті лани, що підвищили врожайність на тридцять п’ять відсотків, теж бачу.
Ох, ти ж, Україно, краю мій радянський!
А щодо черг і часом брутальних лінивих службовців, так і в великої людини можуть бути іноді подерті підштанки"...
А рівняючи Харків до Києва, той самий автор робить за-ключення: "Харків пролетар без роду і племені".
Але це говорилося Року Божого 1929-го, а чи вільно нам згадати і деякі інші дати? Коли то з Харковом діялись діла несотворені. Тож там 1919-го року, зовсім ад гок, на приказ Леніна, посаджено антиуряд до Української Народної Республіки, під маркою УРСР і тим самим його зґвалтовано столицею. Хай навіть радянської, соціялістичної, а все таки Української. Провокація очевидна.
Бо що таке був Харків в повному значенні слова. Столиця України Слобожанської, як декому подобається так казати. Можливо й так, але в дійсності Харків був біржою Юґа-Рассії, де кожний добрий грошороб з цілого світу міг знайти для себе ідеальне місце попасу. Його будували такі "рус-кії’ люди, як Гельферих, Мельгозе, Пільстрем, Трепке, фон Дітмар, Бельке і багато інших подібних шмітів, які командували Донбасом і Кривим Рогом, а разом з тим і життям Харкова, але тому, що він також належав до імперії Російської, тому офіційною мовою його була мова Пушкіна, а не Квітки-Основ’яненка. Із сильним акцентом неділимости типу Денікі-на і з домішкою пролетарськости типу Леніна-Троцького.
І враз сюди втелющено deus ex machina кілька маріонеток, на чолі з дегенерованим сином одного українського письменника, названо це урядом і страждання невинного, доброго "южно-русского города" почались. Бо поза Юрасем Коцюбинським у тому уряді появились деякі навернуті грішники типу Скрипника, Шумського, Волобуєва, яким заманулося з "настоящего южно-русского города" Харкова зробити українське місто і не лишень Слобожанщини, а цілої України. І вони почали його наполегливо, зо всіх боків українузати. До них негайно долучився український Парнас на чолі з Миколою Хвильовим і ці два Миколи — Скрипник і Хвильовий, плюс ще один Микола Куліш, а до того Лесь Курбас з театрами заходилися перш за все біля мови Харкова. Довольно, мовляв, дакать і какать, а треба либонь заговорити мовою столиці. До цієї думки долучилися співочі хори, скапельовані бандуристи, з’автокефалені церкви, змобілізовані гуртки самодіяльносте і навіть мобілізовані фалянги боєвої комсомоли.
Але Харків не хотів отак на гвалт українізуватися, ба, Харків навіть не думав українізуватися. Про це дуже драматично, аж до відомого гоголівського "сміху крізь сльози", свідчить герой комедії Миколи Куліша, спеціяльно для цього написаної "Мина Мазайло", який на спілку з своєю "тьо-тьою Мотьою" з Курська, не тільки не думає здавати своїх "общерусскіх" позицій, а навіть намагається позбавитись свого древнього прізвища Мазайло і змінити його на Мазє-
НІН, Щоб буЛО, ЯК ЄСЄНІН. —■■І ’ ЧГї-і.чСГЛ •. . ’ ’ ■ ’"
А ось їх алярмуючий діялог з приводу найбільшої трагедії їх імперіяльної предомінантности: "ТЬОТЯ. — Я бачу, я розумію, але що то у вас на вокзалі робиться? — Аж скрикнула тьотя, та таким голосом, що всі, навіть Мокій затривожились. Мати з переляку перепитала: — А що? ТЬОТЯ: — І ви тут сидите і не знаєте? МАЗАЙЛО: — Та що таке? ТЬОТЯ:
— Не знаєте, що там робиться? Не знаєте, що там написано?
— Ні... ТЬОТЯ: — Не бачили, не читали? Харків — написано. Тільки що під’їхала до вокзалу, дивлюсь — отакими великими літерами: Харків. Дивлюсь — не Харков, а Харків! Нащо, питаю, навіщо ви нам іспортілі город?".
Отаке то діялось з тьотьою Матьою, що її гаслом було: "По-моєму, гораздо пріятнєс бить ізнасілованой, нєжєлі ук-раїнізованой".
Три дні за рядом, переповнений Харківський Міський театр реготався з Мини Мазайла та його тьоті, представлений на позорище публіки режисером Лесем Курбасом. Але на четвертий день комедію раптом знято з постановки. Увага, увага! Можливо Микола Куліш, пишучи цю комедію, опустив з виду грізний факт, що за тією тьотьою Мотьою ховається варварська карикатура леді Макбет, а за ’ Мазайлом еманація хахлацького Гамлета. А сама комедія, це по суті трагедія однаково, як України, так і цілого комплексу Московії, бо в цьому таїться ахілесова п’ята того дивовожного феномену. А тому увага! Курська тьотя Мотя не розуміє гумору. Вона помститься засобами гідними її диявольської подоби.
І сталося. Не минуло й року, як у тому ж театрі, в якому з таким успіхом промайнула там фатальна finita la corn-media "Мина Мазайло", відогралася садистична дія новітньої історії України, так званого суду над учасниками організації Спілки Визволення України, в якому підсудними були сорок п’ять представників елітарної інтелігенції народу українського, яка скінчилася стратою тринадцятьох її членів, а решту з них було ув’язнено, або заслано на різні довготривалі терміни.
А до того було проріджено на три чверті українських діячів літератури, театру, науки, а владу YPCP розгромлено до основ. Хвильовий застрелився, Скрипник застрелився, як також застрелився Панас Любченко, той самий, що грав жалюгідну ролю обвинувача в інсценізації трагедії СВУ. Розу-мієтея, шо в тому голокості зник також безслідно і автор "Мина Мазайло" — Микола Куліш, як також її режисер Лесь Курбас. Разом з цілим його "Березолем".
Тьотя Мотя мала всі підстави торжествувати, не турбуючись ніякими виснівками майбутньої історії.
*) Хоча це може бути й не так. В "Путівнику" для Харкова, виданому 1958 року, говориться: "Значне місце в учбовій програмі шкіл Харкова
А рештки розгромленої влади YPCP, яка так "іспортіла нам город", 1934-го року вигнано з Харкова взагалі, а його самого, після драпіжних років універсальної голодівки, віддано назад на поспас найбезогляднішої русифікації, звідки вигнано всі ознаки українства, за вийнятком фатального "Харків" на вокзалі і осиротілої, бронзової фігури Шевченка з його Катериною на площі імені... Дзержинського... З тим переконанням, що її вже так забронзовано і так знечулено, що великої шкоди від неї бути не може.*)
Ось до такого Харкова, з такою свідомістю і з такими думками я їхав того серпневого дня 1942-го року. З великим напруженням й зацікавленням, як саме те місто виглядає... І вже здалека відчувалося, що це має бути щось більшого. Більше будиночків, критих бляхою, густіші оселі, більше садів. Потяг йде швидше хвилястою рівниною здовж долини, висадженої овочевими деревами. V думці я гордий цією землею, вона гарна, родюча і щедра. Ось зліва взгір’я, всипане будиночками і втикане тополями в перемішку з фабричними димарами. Це вже передмістя... Ще далі п’ятнадцять-двад-цять хвилин і саме місто.
Потяг поволі підсувається під вокзал і зупиняється. "Шарков", — вимовляють це німці. І все це тепер руїна. Справа, зліва, над головою. Уламки бетону, заліза, каміння, цегли, дерева, скла. Кусні меблів, окремі літери написів. Не так давно тут ще рвався динаміт й бушував огонь. Залишки стін все ще виглядають, мов грінки, підсмажені, а бетон сходів нагадує кістку, яку гризли собаки.
При виході з вокзалу, зліва масивний будинок гнідої бар-
ви стилю модерн з пів написом "Пошт " — а решта літер
"амт" відпало і так він стоїть. А далі вулицею відомі "Укр-харчпромторги" цілі й не торкнуті динамітом.
Передвечірні години, вулиці рухливі, на хідниках повно народу, на бруках повно машин. Враження великого, ділового середовища, нашвидко відкриті комісові крамниці торгують метко і, здається, відмінно від Києва, де темпо руху видається повільнішим. На третьому році війни, ви несподівано аж у Харкові бачите ковбасні із справжніми ковбасами, що висять по стінах, мов коралі і ви можете їх за певну в’язку совєтських (тут все ще гуляють совєтські) карбованців купити без ніяких карток. І бачите навіть сало... Ха-ха! Українське сало! І навіть зрідка масло. І повно-повнісінько пар-фум і мила "Теже", "Украинская Ночь". І лімонад, лімонад, лімонад... І навіть пиво.
Але й ціни. Це ж треба міхи карбованців, щоб за обід платити сотню цієї валюти і не дивлячись на це, вже здалека видно повні-повнісінькі ресторани веселих харків’ян і харків’янок, зайнятих поїданням вечері.
займають російська мова і російська література. Там працює понад 600 вчителів російської мови і літератури. Літи українців, як і діти інших народів, з великою любов’ю вивчають мову і літературу російського народу, геніяльні твори Олександра Пушкіна, Льва Толстого, Антона Чехова, Максима Горкого"... З цього видно, що Харкіів все ще українсько живий. І крім КІ’Б, треба цілої армії русифікаторів, щоб втримати його в формі.
А я, мандруючи широкою вулицею з наплечником, виглядаю, як одинокий турист на ціле місто, а до того ще й з фо-то-апаратом начерезпліч. І що це далебі за такий дивний тип тут появився,... Що раз-ураз зупиняється і витріщує на все очі, ніби він упав з хмари. Але й на нього також витрі-щують очі. Його також ра-ураз зупиняють харків’янки з тими самими запитами: — Нє нужно лі вам квартіри? — А він, звичайно, посміхався і дякував. "Нє нужно. Спасіба". А їх вигляд вказував, що вони не належать до тих, що сидять в ресторанах і поїдають обіди за сто карбованців. І вони торгують чим можуть і що мають. Нужда, звичайнісінька гола нужда, виганяє цих бідних людей на ці вулиці шукати життя.
(Продовження на наступній сторінці)