Нарешті, належалося б мені ще щось сказати про мої намагання покупатися у водах Дніпра, але це моє підприємство виглядало досить печально. Мені не пощастило знайти якогось пляжу на його берегах, а прийшлося вдовольнитися побережжям з глибами граніту, які унеможливлювали доступ до його вод. А коли ми були особливо настирливими купальниками, нам прийшлося приносити певні жертви богам несприяння, наражаючи наші босі ноги на всілякі тортури поміж камінням, що нагадувало скорше горолазництво, аніж купання, щоб опісля шубовснути одразу по пояс до води з дуже не певним і підступним дном. Розуміється, що від такого купання особливо чарівного спогаду не могло лишитися, але я мав нагоду ще раз лайнутися на адресу геніяльних майстрів пролетарського соціялізму, хоча в цьому випадку вони, можливо, й не завинили, бо ж для них такі витребеньки, як вигідні пляжі, були завжди лиш буржуазними забобонами, так само, як і людські мешкання та одяги...
А воно шкода. Бо все таки воно на "світі немає другого Дніпра". І в широкому царстві петербуржських, евентуально кремлівських, падишахів, не було багато кращого місця для будівлі, скажемо, літниськ, дач, віл, курортів, як над цією ліричною рікою, але вони воліли вивозити свої капітали у чужі краї, або то знов доводити ці краєвиди до найроз-пачливішого на землі вигляду. І чи не був це єдиний Тарас з Кирилівки, який безуспішно намагався поставити тут "хату і кімнату" за життя, але домігся особливим заповітом могили на березі сієї маєстатности, яка стала ще одним доказом його геніяльности і в цьому випадку, дарувавши людям пречудову панораму для подиву на довгі віки.
Одначе, все кінчається, скінчилася також моя гостинність в Кременчуці. Раненько, десь біля сьомої години, у п’ятницю 14 серпня, я залишав це місце на Дніпрі, здається, щоб ніколи більше його не побачити. Моя дорога простягалася в нап-прямку сходу гень аж до Харкова. На двірець до потягу мене проводив Віктор Петров. Прощалися ми дуже приязно, з обіцянками співробітництва і нових зустрічей. Мені тоді ще не могло прийти на думку, що ця наша обіцянка дуже сповниться і дуже на довгі роки. Нам опісля довелося з ним бачитись, і бачитись... І в Берліні, і в Мюнхені, і в різних таборах втікачів ДіПі. І багато співробітничати, чи то в нашій письменницькій організації МУР (Мистецький Український Рух), якої він був співзасновником, а чи то в різних інших органах друкованого слова того часу. Написано було ним багато (псевдонім В. Домонтович, або Бер), а його повісті "Доктор Серафікус", "Без грунту", або оповідання "Відьма", "Курортна пригода", "Розмови Екегартові з Карлом Ґоцці", і інші, і інші, увійдуть колись до історії нашої літератури з цілком заслуженим пашпортом. Поминаючи чималу кількість есеїв, статтей, розвідок на найнесподіваніші теми.
Проживаючи постійно в Мюнхені, він одного разу, 19-го травня 1948 року, несподівано й таємничо зник з емігрантських обріїв. Ніхто не міг знати, що з ним сталося. Почалися всілякі здогади, розмови, суперечки на цю тему. Заговорила українська преса. Посипалися підозріння й обвинувачення. Що його було знищено "бандерівцями", що його викрали со-вєти, що він поповнив таємниче самогубство, що він сам утік за залізну куртину.
І щойно гень згодом, аж 1966 року ця таємниця перестала бути таємницею. Того року в деяких совєтських археологічних журналах, "Археологія" т. XX, "Совєтская Археоло-гия" ч. З появились невеличкі замітки з приводу 70-річчя Петрова. Не дивлячись на те, що Петров народився 10-го жовтня 1894 року, його ювілей 70-ліття відзначено аж два роки пізніше, а з переліку його заслуг, довідуємось, що "вся діяльність В. П. Петрова в часі війни мала патріотичне спрямовання і в двадцятилітні роковини перемоги над гітлерівською Німеччиною, за визначні заслуги для вітчизни, його нагороджено орденом Великої Вітчизняної Війни першого ступеня".
З цього виходило б, що мій кременчуцький приятель Віктор Платоновнч, який зберігав це приятельство аж до кінця свого перебування на еміграції ("Дорогому Уласу Олексієви-чу Самчукові, вітаючи з Новим Роком, з щирою приязню, — Автор. 1.2.48" — підпис на дарованій мені книзі "Доктор Серафікус"), був ніщо інше, як старанно закаптурений со-вєтський шпигун. Знаючи здібності нашого приятеля маскуватися, він міг легко вдавати "буржуазного націоналіста" і навіть водити за ніс німців... (У Берліні він належав до відомої "Віньєти" і носив німецьку уніформу). Але знаючи його, як українського письменника, можна також допускати, що він водив за ніс не лишень німців, але й москалів. І одно тільки можна сказати з певністю, що Петров, не міг би бути совєтським шпигуном, навіть коли б хотів, бо для цього тоді не було ніяких можливостей. Його зникнення з Мюнхену не відбулося без великого вагання, в остаточному він пішов на смертельний риск і напевно відбував кару і єдине, що він міг зробити на конто "визначних заслуг для вітчизни", це написати докладно й педантично звіт зо свого перебування за кордоном, додавши до того чималу дозу патріотичного героїзму, виссаного з пальця, як це звичайно там водиться, і цим збагатити відомості К.Ґ.Б. про різні їм цікаві справи, а в тому і, можливо на першому місці, відомості про українську еміграцію в діяспорі. Поповнивши цим самогубство Демонтовича і Бера на довший час. І не здобувши фактично нічого. Його діяльність, як археолога в Україні ввесь час була замовчана, а маленька нотатка про його ювілей лишень у фахових журналах, була для цього лишень доказом. Тож то совєтський орден, що їх там роздають вагонами, міг бути для такого скептика, як Петров, хіба кпинами. Коли вій зник з Мюнхену і ніхто не міг сказати, що з ним сталося, то моїм припущенням було, що він поповнив самогубство на зразок головного героя його повісти "Без грунту", який виплив човном на озеро і зник безслідно. Моє припущення не мало доказів, але й без них воно на половину було правильним. Він кудись виїхав і зник безслідно. Пізніше половина його виринула з безсліддя, але друга, та найвартні-ша, загинула на довгий час. 1969 року, майже непомітно для зовнішнього світу, В. Петров помер у Києві.
Вертаючись назад до теми, ми тоді на станції Кремен-
чук приязно розпрощалися, коли потяг відходив, він помахав
мені рукою. Я був найкращої про нього думки. Наша з ним
зустріч в Кременчуці залишилася в моїй пам’яті найкращим
спогадом. ;-
Потяг біг далі на схід. Спочатку піскові низини, інколи болотяні простори, а далі це поля і поселення. Все виглядало вражаючим. Не завжди радісним, але завжди діткливо рідним. Відчуття, що це та Україна, яку я бачу вперше, тлумило всі інші міркування. Було зворушливо переїжджати річку з назвою Псьол, бо всі ці назви, як Сула, Хорол, Ворскла, Орел пригадувалися ще з географії, а головне з пісень, з оповідань, особливо з оповідань А. Кащенка, де розповідалося про козаків та козацтво. І асоціюються вони з Україною медяно-солодкою, вишневою, чорнобривою. На щастя мій потяг посувався поволі, його колія вимагала направи і ми раз-ураз проминали гурти дівчат з лопатами, які завзятюще ко-кектували з вояками і реготалися безпричинно, мов навіжені.
Я, розуміється, сторчав у вікні безнастанно, відмахувався на дівочі залицянки, а одна з них, в приливі особливого захоплення, вказуючи на мене на ввесь голос викрикнула: — Во! Дядя с бантіком. А какой красівай! Ха-ха-ха! — реготалися вони від щирого серця. Це була реакція на мою метеликову краватку, яких тут не звикли бачити і яка видалась їм такою забавною.
Мені було також весело, хоча мовонька тих дівчат, що походили, мабуть, з міста, була зовсім не полтавська — хай їй грець, а либонь, щось як тамбовська чи хто зна яка, занесена на ці полтавські дороги чужинцями і не дивлячись на весь мій респект до чужих мов, вона видавалась мені тут не на місці і крім неприємности, не могла нічого іншого спричинити.
Не кваплячись, зовсім по чумацьки, мій потяг посувався в напрямку Полтави. Це тут подать рукою, але ми їхали години три. Даючи мені досить часу на всілякі медитації.
Бо це ж справді зачароване коло землі української, прототип її природи, зразок для географій, граматик, енциклопедій, типажу. З квінтесенцією відчувань, що його один полтавець Гоголь, якого росіяни прозвали Гоголем, розніс по всій імперії під виглядом "малоросійщини" і створив невмирущі поняття, як Миргород, Сорочинці, Диканька з великою галерією типажу в стилі Рудого Панька з його вечірницями, на яких чорти, відьми, дяки, цигани, парубки і дівчата творили особливу плянету особливого світоуявлення... З пишнотою ситої природи, барвистого побуту, чаруючого підсоння.
Десь під полудень під’їжджаємо під саму Полтаву. "Видно шляхи полтавськії і саму Полтаву", — співає про таке чорнобрива Наталка Полтавка. Скрізь чути мову німців, яка тут ніяк не пасує. Будинок станції ще царський, але водоналивна вежа побудована недавно в стилі вулія-дуплянки, яку зірвано і яка мальовничо, як збитий гриб, лежала на боку.
Але "самої Полтави" звідсіля ще годі бачити, вона там десь далі на узгір’ї і потяг затримується тут не довго. Якась чверть години затримки і він рушає далі. На Харків.
О, Харків! Що маємо сказати про Харків? На думку приходить Квітка-Основ’яненко. І Основа. І "Маруся". Гай, гай! У одній з інтермедій альманаху-місячника "Літературний ярмарок" за 1929-й рік, говориться таке: "Так, Харків — це голова. Правда, в Харкові тисячооспівана Лопань, церобко-опівські черги, ноголомні тротуари, ліниві службовці, що ніяк не хочуть українізуватися... У Харкові тьма на околицях брутальні кондуктори, контрмарочники, автоломний брук...
Так, зате в Харкові — і Будинок Промисловосте, зате в Харкові ЕСХАР, в Харкові ВУЦВК, в Харкові "Літ. Ярмарок", "Авангард", в Харкові "Березіль" ("Ми на форпостах. А ти в обозі??", в Харкові "УЖ"-"ВІЙ" — ставлення Юхи-мснка, клубний театр ім. В. Блакитного).
(Продовження на наступній сторінці)