Тут же побіч, зліва, стояли обгорілі кістяки комплексу будівель з назвою "Проектних організацій" і, користаючи з їх домінуючої висоти чотирнадцяти поверхів, я ризикнув забратися на самий їх верх, надіючись, що їх обгорілі сходи все ще витримають 86 кільограмів мого тягару і не проваляться вниз. І хоча це підприємство за такого гарячого дня вимагало певних зусиль, воно мені цілком оплатилося. Харків з цієї невтральної висоти, видавався мені гідним уваги, я був ним захоплений, до ліва, на південний схід, простягалися широко й далеко зелені парки, а до права^ як гляне око, на всі боки, лежало місто з його бронзово-поруділими кольорами, застиглими на синьому тлі вежами і рухливими прожилками вулиць з цілою зливою гарячого сонця, яке здавалось ллється з висот і відбризкує від поверхні дахів...
Так багато кругом простору, таке високе небо і така безодня думок, вражень і міркувань. За цей простір, за ці широти, за це небо там далі на схід провадилось найбільше змагання найбільших сил континенту, а в тому моя ось унікально-несподівана й непомітна присутність, ніби післана для того, щоб я міг з цієї висоти все це спостерігати.
Свідомість того, що я був сам один над цілим цим великим містом, що тільки там далеко внизу ходили маленькі люди і бігали маленькі машини, а тут біля мене було лиці сонце, та легкі подуви вітру, високе чисте небо і широкі краєвиди, свідомість цього наповняла мене почуттям виключного призначення на цій землі. Це було найвищою і найдальшою точкою мого бачення України в просторі її сходу. Одноразовою і неповторною. Яку дозволено мені тільки раз бачити і ніколи більше до неї не вернутися... Але гостро запам’ятати на все життя і, як дозволить моє приречення, передати це враження на пам’ятку поколінням майбутнього. Підо мною й переді мною простягалася арена, на якій недавно відогралася одна з найбільших трагедій цієї землі. Ось там далі в напрямку Шатилівки, що мерехтить в соняшній зливі, знаходиться той мурашник на п’ять поверхів з назвою "Слово", в якому одного разу містилося 63-х вибраних деміур-гів-мурах українського мистецтва в слові, барві, звуку, сцені, критиці з їх родинами, яких поволі вибирали звідти ночами і вивозили "Чорним вороном" на розстріл, на висилку, на тортури. Або он там той театр, що одного разу звався "Березіль". У якому відогралася та жаська кабалистика з назвою "суду" над Спілкою Визволення України. Поле діяльносте славетного Постишева з тисячами жертв, що його не забудуть ніякі покоління майбутнього.
Тут, на цій вигорілій будові проектів я пробув з пару годин, а опісля зійшов униз і блукав просто вулицями, оглядаючи будови, між якими особливо вразила мене моторошна споруда велетенського розміру на вулиці Чернишевсько-го, де містилося НКВД з його внутрішньою тюрмою, де, казали, згоріло живцем кілька тисяч в’язнів, яких совєти перед своєю втечею не могли вивезти, а тому просто запалили будову і вона згоріла разом зо всім тим, що її наповняло. Звичайне явище середини 20-го століття здичавілої ери, яка пролила океани крови за гасло "люби ближнього", щоб дійти до такого ось виходу з безвихідних джунглів людської не-досконалости.
У час, коли я проходив хідником здовж того вигорілого капища новітньої віри, в його вигорілих вхідних дверях на бетонових східцях сиділо кілька жінок з торбинками. Виявилось, що німці вже встигли відбудувати певну частину внутрішньої тюрми, яку почали заповняти своїми жертвами, а ті жінки принесли передачу для арештованих і чекали тут, поки їх впустять до середини.
А також ця сама вулиця Чернишевського пам’ятна ще її тим, що тут в грудні 1917 року мало місце зударення частин армії Української Народної Республіки з московськими з’єднаннями, які прийшли з півночі. Ці зударення тривали кілька тижнів і скінчилися поразкою українських бойових частин, після чого Харків підпав цілковито під контролю со-вєтів...
В протилежність до моторошних забудівель вулиці Чернишевського, Харків має затишний, ідилійний, культурний закуток Університетської гірки з її старим університетом і з прекрасним зразком української церковної архітектури XVII віку — Покровським собором. Цей район з тим пам’ятником В. Каразину, що був засновником Харківського університету, нагадує деякі закутки Праги, Кракова, Бреслява з духом і стилем Европи романтизму й гуманізму ще не деге-нерованого революціями стилю Леніна.
За чотири дні мого Харкова, я побував в його опері на виставі "Веселої вдови" Легара, в тій самій опері, де все ще здавалося, що там чути розпачливі зойки суду над Єфремо-вим і його спільківцями... Театр був заповнений, оперета йшла безтурботно й грайливо, публіка плескала й викликала на біс виконавців...
У неділю, 16-го серпня, в годинах перед обідніх, у приміщенні однієї школи, я мав цікавий для мене виступ перед громадянством Харкова. Щось з пара сотень слухачів, яким я прочитав уривки з "Марії" та розповів про головніші літературні досягнення довоєнної Західньої України. Як також відповідав на безліч питань, з яких особливо вразило мене питання про Винниченка, чи це правда, що він тепер у Берліні і що він має очолити уряд Української держави. Отже, тут була ще жива пам’ять про часи революції, хоча з дуже слабими відомостями про нашу ситуацію на заході. Публіка вже знала, що Петлюра не живе, що його вбито в Парижі со-вєтським агентом Шварцбартом, але про новітні політичні течії на заході, от хоч би про Організацію Українських Націоналістів, знали не багато. Було питання, чому та організація розбилася і чому її члени борються між собою. Мені прихо-дилось пояснити про вбивство Коновальця в Ротердамі совєт-ським агентом Валюхом і про всі наслідки, які з цього постали. Тому, що Харків знаходився ще під воєнною адміністрацією, тут ще можна було думати про Українську державу, на що я обережно відповів, що в теперішній програмі реорганізації Европп нема виглядів на утворення нових самостійних державних одиниць, а в тому також і України. Там далі на заході за Дніпром вже існує та форма адміністрації, яка має бути управлінням над Україною в майбутньому...
Цей виступ в Харкові значно різнився " своїм наставлен-ням від того в Кременчуці. Коли там основною темою розмови була література, то тут більше політика. Деякі громадяни були особливо цією справою зацікавлені... І нічого дивного. Тут були ще живі учасники бурхливих тридцятих років і навіть, здається, двох учасників з процесу Спілки Визволення України.
А в понеділок ввечері, мої гостителі Царинники, влаштували в себе невелике прийняття, на якому був голова міста Олександер Семененко, ректор університету Михайло Вєтухів, заступник голови міста Микола Сліпченко, керівник справ господарських Заболотний, директор Драматичного Театру ім. Шевченка, Володимир Кривенко. Люди міри, кваліфікації, здібностей і культури. Було, розуміється, багато розмов і переважно політичних. Питання української державности не сходило з уст. Вражало те, що ми зустрілися з різних кінців нашої української плянети, але наші думки і погляди були тотожні. І ще цікаво, що це наше основне питання стояло над усім* іншим, як знак ніколи невгасального вогню, що безнастанно горить в нас, не дивлячись на всі жертви, що їх приходилось зложити в ім’я цього, здається, недосяжного ідеалу, який одначе є віддалений всього на досяг руки. На тлі цієї глобальної війни, на тлі жорстоких років минулого, на тлі обезличених мас міста, цей ідеал набирає виразніших контурів і стає єдиною перспективою для майбутнього. З повним переконанням, що одного разу він буде здійснений.
А взагалі, моє враження від Харкова дуже приємне, дар-мащо він так сильно зрусифікований. Це місто дії, праці, ініціятиви. Головне господарської. Це столиця людей, які хочуть і можуть творити реальні вартості. І положено те місто на границі північно-східнього українського поготівля, як форпост сильних духом і багатих інтелектом творчих людей. Коли я думаю про індивідуальність української людини Харкова, в моїй уяві одразу стає перший український прозаїк в літературі (після безконечної поезії) — Григорій Квітка-Основ’яненко, перший не сліпий український науковець і мистець-бандурист і письменник Гнат Хоткевич, палкий ідеаліст і гострий інтелект Микола Хвильовий, прекрасний організатор й науковець Михайло Вєтухів і мій особистий друг поет-письменник, незломної волі борець Іван Багряний... Не забуваючи, що саме таких реально-творчих, наснажливо-бу-дуючих деміургів давала і дає та земля, положена на краю нації, призначеної бути заборолом на найнебезпечніших її границях сходу. Міцна, цупка, лицарська порода людей, вибраних зо всіх українських земель, які мали відвагу йти в порожні простори, по яких бушували колись лишень вітри та буйні орди степових кочівників.
Моє прощання з Харковом було дружнє. Незабутні дні виповнені незабутніми враженнями. В оточені незабутніх друзів.
А у вівторок, 18-го серпня, рано залишаю гостинний дім Всеволода і Софії Царинників. Прощання тепле, дружнє. Нам пощастило роздобути візника, який відвозить мене на вокзал. Звідсіль, о 8-ій годині відходить довгий, військовий потяг.... На Полтаву.
Наймедовіше, найзапашніше, найкучерявіше місце України... Полтава Котляревського, Полтава українського борщу, вареників, бандури, вишивок, буревійного гопака й гемонського гумору. І разом "Полтава" Пушкіна — незагоєна рана поразки Мазепи.
(Продовження на наступній сторінці)