Так. Під цим оглядом я був повним ігнорантом і Полтава для мене не була ареною українського письменства... Вона мала для мене інші привабливі аспекти. От хоч би її органічна національна ідентичність найсильніше висловлена зо всіх решти наших провінцій. А по-друге, — її особлива, контраді-юча доля. Здавалося, що Полтаву в Російській імперії свідомо трактовано, як ворожу силу. І свідомо залишено на поталу й занедбання. Офіційні довідники кажуть, що її населення до війни виросло на 110 тисяч, що там було стільки то фабрик і заводів, але ці цифри нічого не кажуть, коли пройтися вулицями Полтави, і глянути на її будови, її вулиці, її хідники та її людей. Війна, за вийнятком її станції, до цього часу оминула Полтаву, але її вигляд кричав криком занедбання й упадку. Здавалося, що відколи вигнано звідсіль минулий режим, життя тут зупинилося, нічого не будувалося нового, а все що було — призначалося на спорохніння.
За царя тут свідомо плекано кучеряву, "ґдє всьо обільєм дишет", малоросійщину з особливим натиском на культ во-єнщини й ґльорифікації Полтавського бою, для постраху майбутнім Мазепам. Місто на 53 тисячі не мало трамваїв, ані загальної каналізації. Але тоді це виглядало свіжо і сито. Тепер же це зносилося, облиняло, похилилось. Багато з того, що звалось будовами, просилося на звал. Одна з вулиць, колись з назвою Дворянська, була забудована особняками, вишуканої архітектури — тепер нагадувала залишене місто привидів, як його показують в американських фільмах ("гост-таун"). І вражаючою ілюстрацією до цього бедламу, була околиця на передмістю за Ворсклою, колишнього Свято-Траїцького скиту, колись у тінистому лісі, а тепер на вигорілому від сонця вигоні у вигляді до краю обдертої церковної споруди.
Само собою, що знаний Дім Полтавського Земства, проекції Василя Кричевського, в якому містився краєзнавчий музей, все ще був атракцією, не дивлячись на його занедбання й ограбовання німцями. Він робив приємне враження органічною суцільністю стилю й архітектури, допасованої до загального краєвиду. Це враження ще збільшувалось, коли входилось до середини. Велика заля з прекрасними на стінах мюралями роботи С. Васильківського, які висловлювали природу й історію цієї землі — "Вибір Мартина Пушкаря на полтавського полковника", краєвиди степу з рамаданським шляхом, українське село "де серце відпочине". З музейних об’єктів вражають козацькі воєнні вози, чумацькі мажі, всіляке господарське знаряддя, або речі хатньої обстановки, як різб-лені меблі, майстерно ткані килими, гобелени, делікатні мережива, розкішні вишивки, вибаглива кераміка... Все це подано з великим відчуттям стилю, гармонії й кольорів так притаманних прикмет вдачі полтавської людини, яка, можливо, не має конкуренції поміж етнічними різновидностями української цілости. Україну тут подано в її чуттєвих, семантичних поняттях з її звуком, барвою, запахом і особливим відчуттям клімату, що його найкраще подав у своїх писаннях М. Гоголь.
Мандруючи далі по Полтаві, я натрапв..на кілька цікавих для мене об’єктів. От хоч би дуже стрункої будови дерев’яної церкви, не пам’ятаю вже, на якій це вулиці, колись, здається, на Архиєрейській, перевезеної сюди з Ромен і побудованої останнім кошовим Запоріжської Січі — Кальни-шевським. Вражаючих розмірів і вибагливої архітектурної композиції в стилі відомого козацького барокко, яке відрізнялося від барокко взагалі, простішими оздобами і чіткішими ліняіми оформлення.
А там знов далі і ще одна пам’ятна побудова, на цей раз пам’ятник Шевченкові, що його спроектував І. Кавалерідзе за модним тоді стилем кубізму, побудований управою міста 1926-го року з нагоди 65-ої річниці смерти поета. У розміщених під різними кутами бетонових плитах, виступає сидяча фігура задуманого Тараса з підписом за його автографом и цитатою: "І вражою злою кров’ю волю окропіте". Одинока в Полтаві архітектурна річ, яка стоїть тут осамітнено й недопасовано до середовища. Полтава не була готова до модернізму такого демонстративного вияву, де все ще дрімало в засягу 19-го століття, що його революція посунула ще далі взад. І той бідний пам’ятник виглядав тут дуже деус екс махіна, а коли додати до цього втручання стихій, які обернули бетон, з якого той пам’ятник збудований, у купу вивітреного безладдя, то все це виглядало, з боку естетики, досить незаздрісно.
Але другий за чергою пам’ятник прабатькові української літератури Іванові Котляревському, відкриття якого сталося 1903-го року, виглядав якось особливо допасовано до полтавського тону й стилю. Він нагадує ампір початку минулого століття. Його відкриття зазначається в кожному підручникові новітньої "буржуазно-націоналістичної" історії України, як одна з пам’ятних дат еволюції українського відродження. На це національне свято з’їхалася чи не вся тодішня еліта українського ренесансу з поза обох боків російсько-австрійського кордону. З Галичини й Буковини приїхало чимало видатних громадян на чолі з послом до австрійського парляменту Юлі-яном Романчуком... Відкриття відбулося при участі великої маси народу під охороною двох рядів військової кінної охорони, щоб було українці не здумали розпочати війну проти царської імперії. Це свято лишилось пам’ятним тим, що на нім дозволено було говорити промови по-українському лишень гостям з-за кордону, але не дозволено цього українцям з-під окупації російської... І особливо вражаючою сценою було, коли на другий день відкриття, в будинку ім. Гоголя відбулася урочиста академія пам’яти Котляревського, на якій делегати з України, на чолі з відомим діячем Миколою Міх-новським, в знак протесту на заборону промовляти по-українському, зложили мовчазно на руки голови міста Трегубова лишень титульні окладники своїх промов, а потім закликали всіх присутніх на академії вийти із залі. Це була вражаюча сцена, коли понад тисячу присутніх там учасників мовчазно вийшли, залишаючи на залі лишень начальство губерні і міста...
Так от де він той славетний пам’ятник... Я нарешті бачу його власними очима. І стою перед ним з відкритою головою. Це ось бюст на високому п’єдесталі, роботи відомого полтавського скульптора М. Позена, людини дивовижного діла, штабс-капітана царського Сіверського карабінерного полку, учасника російсько-турецької війни 1806-го року, а опісля наглядача будинку для виховання бідних дворянських дітей в Полтаві — Івана, сина Петра, Котляревського, якому одного разу прийшла до голови дивовижна примха "перелицювати" ніщо інше, як твір мертвої латини "Енеїду" Вергілія, на мову українського мужицтва, призначену також на вимирання. І то в такій своєрідній формі, що римський автор напевно перевертався з дива в гробі, не дивлячись на всі ті 1917 років його там перебування. І чи міг тоді той лицар ордену св. Анни з Полтави сподіватися, що його кумедна затія обернеться в некумедну дію, яка закінчиться аж IV Універсалом 1918 року в Києві.
І коли я тоді так дивився на той пам’ятник з тим лавровим вінком і тими побожними написами "Де згода в сімействі, там мир і тишина", роздумуючи над причудами історії, я пережив дуже прикметну сценку нашої історичної драми, тісно пов’язану з її історичним сенсом. До мене хідником наближалося троє дівчат, які грайливо йшли побравшись за руки щось весело розмовляючи і одна з них, чую, каже: — Дє-вушкі! Вот етот немец наверно не знаєт, кто ето такой. Давай ему подкажєм! — Я був здивований і чекав на їх інтервенцію, але вони пройшли біля мене, визивно поглядаючи, не виконавши добрих своїх намірів, а я знов не догадався заговорити до них самому і проґавив пречудову нагоду довідатися, як вони ці справи розуміють. З тією їх далеко не Котляревською мовою і тим знанням людей, коли вони готові приймати кожного за "немца" тільки тому; що він одягнений в одяг туриста, яких вони не мали нагоди бачити на своєму віку.
Розуміється, що всі такі "дєвушкі" Полтави мусіли бачити світ дуже по-своєму. З них створено окрему породу людей і коли я вийшов на головну широку вулицю цього міста, я був приголомшений розмірами цього новотворення. Це було церковне свято Спаса. Християнські святці все ще тут діяли, а тому це був "вихідний день". Вулиця залита не лишень сонцем, але й молоддю , переважно дівчатами. Йдуть парами, гуртами, іноді під руку з хлопцями, іноді з вояками. Вслухаюся до їх гомінкої мови. Ніде ні одного українського слова. Розмовляють про танці, залицянки, про німців в розумінню вояків. Тут слово "німець" стало назвою вояка, як було колись "москаль". І було тут тих "німців" досить багато і видно їх тут аж ніяк не цуралися. Багато менше, ніж було там, наприклад, у Львові... Де для дівчат "ходити з німцем" вважалося за порушення певної національно-етичної засади, а тут це робилося так само просто, як і лузання соняшникового насіння.
І взагалі, у Полтаві весело. Зо всіх боків плякати сповіщають: "Веселий театр — відкритий. Олександрівська 19. Щоденно від год. 7 вечора. Співаки, Танці. Жіночий хор і інше". У іншому місці: "Циганки. Жінхоранс. (15 жін.) Різелла. Крім того — 15 інших". Ще в іншому: "Концерт, хор, балет, акробатика, цигани, оповідання, балалайка". А до того тут працює кілька кіно-театрів, ресторанів, пивних. Ні. Куди я потрапив? Що це за така Полтава? Чи не є це Монтмарт Парижа, або Нови Свят Варшави? І як це все пояснити? Пригадується, щось натякав про таке Котляревський:
Мов божевільних нас морочать, Сім літ, як по морях волочать. Глузують, як хотять із нас. Але з другими бахурують, Свої ж жінки нехай горюють... Коли ж водилось це у нас? Послухайте лиш, молодиці,
Я добрую вам раду дам; І ви, дівчата білолиці — Зробіть кінець своїм бідам, За горе ми заплатим горем.
(Енеїда).
(Продовження на наступній сторінці)