"духманної доби комун" (Хвильовий). Інколи трапляються люди, переважно жінки, у підтиканих по коліна спідницях. А ось насупроти йде дівчина... Ні, ні... Не в корсетці і не в плахті, а в кохті" і "тухлях" зі стриженим волоссям.
— Добрий день, — вітаюся з нею.
— Здрастуйте, — відповідає вона і дивиться на мене пильно.
— Куди веде ця вулиця? — питаю її.
— Та от... Просто, — відповідає вона, мабуть думаючи, що я до неї залицяюся.
— Куди просто? — питаю далі.
— Ну, отак... А вам куди? — питає вона і дивиться здивовано. Такого типа вона тут напевно ще не зустрічала. Щось не тутешнє. Я посміхаюся і кажу: — Та ось іду... Я тут чужий. Хочу бачити, як виглядає ваш Ромадан.
— Ромадан отуди, — вказала вона назад. — А це присілки. Нічого тут не побачите, — сказала вона і пішла далі. Я пішов також своєю дорогою. І маю сто бажань зайти до котроїсь з тих хаток, захованих у соняшниках, які привітно моргають до мене своїми білими стінами та темними вікнами, а я все не наважуюся отак безпричинно порушити їх мовчазну, як кажуть англійці "прайвесі" (невтручання)... Але ось одна з них така, на вигляд трохи показніша, стоїть збоку... А що буде, як зайду? Прошу напитися води... Може це не буде аж таким порушенням вимог чемности... І коли я до неї наблизився — почув звідти щось, як спів. І, здається, з бпери.
Це мене ще більше заінтригувало. Стукаю до дверей. По часі вони відчиняються і на порозі бачу хлопця років зо-двад-цять. Його обличчя здивоване. Спішу пояснити, хто я такий і чого мені треба. Хлопець дозволяє мені увійти і перше, що кинулось у вічі, це долівка... Земляна, свіжо вимазана рудою глиною і притрушена сіном. А поза тим, це звичайна селянська кімната із столом в куті зліва, довгими лавицями і з дверима справа, з яких доносився той спів. Ще раз пояснюю мої наміри і хлопець запрошує мене до другої кімнати.
Там я побачив ще одного такого ж хлопця, який порався біля патефону. Ми познайомились. Виявилося, що вони обидва студенти і то Харківського Будівельного Інституту. Отже, майбутні будівельники. І їх тут тільки двоє. Питаю, що вони грають. — А, це ізвесная пєвіца Барсова, — відповідають мені. Показують пластинки. "Дєвушкі", Утьосов. Питаю, чи мають щось українське. — О, да... Канєчно. Подай там, — звернувся один до свого товариша. Той почав шукати за українськими, ми тим часом розмовляємо. Про їх інститут, їх заняття... А опісля запитав, чи вони щось читають. — О, да! Розуміється. Читаєм. Только у нас много занятій... На
читання не збуває багато часу. — Мене цікавило, що вони читали. Виявилось — Пушкіна. А ще щось цікавого? О, да. Много. Але нічого конкретного. А чи читали ви щось з українського? Да! Шевченка. А чи щось з нового? Радянського? на це нема швидкої відповіді, треба подумати. А! Читав! Вишню! Остапа Вишню! От ловкий був парень! — вирвалось в нього захоплено. Кажете був? А де він тепер? — Нєізвєсно, Пропав, — відповів той коротко.
Розмовляли і розмовляли. Переходили з. теми до теми і дійшли до справ війни. Що він, наприклад, думає про совєт-ську армію? — Подкачалі, — з місця відповів мій співрозмовник. Нємци здорово бомбілі, а наші нічерта! — Може забракло чим. Замало техніки. — Но! Техніка у нас большая... Да от нет сприту. Культури. За царя виходило краще. Тогда проти нас і французи й англічани, а все таки до Волги не дійшли...
Було видно, що в його уяві війна і революція були сплутані, але на вияснення не було часу. А чи пам"ятає він, питаю, голод? — Котрий голод? У нас тих голодів було стільки, — відповідає він. — Ну, той... 32 і 33-іх років. — О! Хто не пам’ятає. Люди мерли, як мухи. Цілі села. — А чому, питаю, був той голод? Не вродило? — Какое там — не вродило. В колектив гнали. Все забрали. До крошки, — відповів той.
Під час цього, другий хлопець, що весь час мовчав, возився з патефоном, який відмовлявся грати. Я все чекав на українські пісні, але по часі почув мелодію з "Кармен". — Кармен, — зауважив мій співрозмовник. Чи у вас там також дають "Кармен" ? — запитав він. І був вдоволений, коли я це підтвердив.
Мелодія з "Кармен" виконувалась не найгірше, але пластинка була зіграна до краю і хрипіла несамовито. Це однак нас не зневірювало. Ми плавали в атмосферах філософії "техніка у нас большая, но культури нет". Пояснення, які я не раз чув у цьому просторі. І ніяке диво. Ми щойно вилазили з ти-сячелітнього мужицтва і всі ті наші інститути були безсилі зробити з нас не лишень "студентів", але й людей певних вимог форми.
Я прогуторив з моїми ромаданськими студентами щось з годину... Не можу сказати, яке враження залишила у них моя візита, але для мене ця зустріч, з тією їх характеристикою Вишні, залишилася пам’ятною назавжди. Дуже автентичне і дуже щире.
Коли, я повернувся на станцію, мій потяг ані не думав рушати з місця. На пероні були розставлені столики і молоді дівчата в білих одягах, з червоними на грудях хрестами, видавали воякам вечерю. Бутерброди, каву й цигарки. Все бу-
ш.
ло залите сірими уніформами, скрізь чулась гортанна німецька мова. Над Ромаданом спливав м’який, теплий вечір, а опісля така ж і ніч. "Знаєте лі ви украінскую ночь"? — писав Гоголь. "Тіха украінская ночь, прекрасно небо, звйозди блещут", — захоплювався Пушкін.
А що б сказав про це Шевченко? Якраз тому сто років, як він мандрував цією "нашою не своєю" Україною, жив отам недалеко в Яготині, кохався з княжною Рєпніною і роз’їжджав по панських маєтках, шукаючи "нашої" правди. А чи знайшов? Хіба аж там у Орській кріпості, або в Кас Аралі. "Був я уторік на Україні... Скрізь був і все плакав"... "сплюндрували її москалі", — писав він своєму другові Кухаренкові. І обурювався, коли пан Лукашевич прислав до нього у мороз за тридцять верстов пішки кріпака із запрошенням, щоб той прибув до нього в гості... І щоб той кріпак приніс йому назад одразу відповідь.
Так. Це було. Але було тут і ще гірше. "Люди мерли, як мухи. Цілі села", — казав той там студент. Оповідали про вимерлі села Каленики, Сухорабівку. Оповідали про Дубчаківсь-ке повстання в березні 1919 року, після якого чекісти сплюндрували кілька сіл... А за Урал було вислано не одного Шевченка, а тисячі і тисячі його земляків. А тепер ось ті німці.
І нема навіть Кухаренка, щоб поскаржитись. Тяжко про це говорити. Нестерпно тяжко.
Десять хвилин по десятій наш потяг рушив далі на захід. Минали такі вельми привабливі зупинки, як Лубні, Гребінка, Яготин, яких я вже, на великий жаль, не міг бачити навіть здалека за темнотою. Особливо цікавили мене Лубні, про які багато наслухався від Тані, де вона провела свої дитячі, ранні дівочі роки. І де, я, здавалось, знав також кожну вулицю. А Яготин пам’ятний нам через Шевченка. Там відбувався його романтичний мезальянс з княжною Рєпніною, що нагадує щось з галерії дійства великих пристрастей серця і дає прекрасний сюжет для великої творчости літератури й кіна.
їхали цілу ніч і гень до другої години дня. Через Березань, Баришівку аж до Дарниці. Де треба було висідати і далі до міста чимчикувати пішки. Йшлося сипучими, майже пустинними, пісками, між якими в різних місцях стирчали високі, гнучкі сосни гень аж до Дніпра з його новеньким понтонним мостом, де переходилось границю з воєнної зони окупації до Райхскомісаріяту і виказувалось відповідними документами, як також діловито мінялися карбованці з головою Леніна на карбованці "емісійного банку для України". І продовжувати далі дорогу "per pedum apostolorum" через Пе-черськ, здовж вулицею Олександрівською, пересікти Хрещатик і далі вверх Фундуклеєвською, щоб до краю втомленим, запилюженим увірватися Д° мешкання 22 у будові Роліт і впасти, мов грім серед ясного неба, на голову Аркадія Люб-ченка та його мами.
Під датою 24.8 він віщає про це у своєму щоденнику: "Вчора о год. 6-7 вечора були у мене подружжя П. Стукіт. З’являється Самчук у чоботях, зарослий, запилений, дуже подібний до парубка з села. Він щойно з Харкова, їздив по Лівобережжю аж два тижні. А мені — лист зі Львова. Зиркнув я: ой, ти Боже мій, рука Рути! Люба моя, щира моя! Вона виклопотала для мене виклик до Генерал-губернаторства, що був доданий тут же в листі... Просить конче приїхати. Львовяни мовлять, ждуть, улаштують, допоможуть лікуватися й забезпечать роботу. І листи, і Рута, і Влас, що живе зараз у мене — це, як свято. Захотілося дуже, будьщобудь, жити, творити, змагатися".
Так, Любченко був на верху блаженства. Моє прибуття додало йому завзяття. Після довгої мандрівки я прибув, як додому. І злива розмов. І все таки Київ наймиліший моєму серцю за все на світі. І він найукраїніший байдуже, які там козні строїть проти нього Москва. У цей час він переживав нову кризу. Німці напустили проти нього серію своїх пакостей, заборонили довіз харчів, щоб змусити людей виїжджати на роботу до Райху, зупинили трамваї, примусили киевлян ходити пішки, вселили до "Нового українського слова" зграю національної мерзоти вроді Штепи, Дудіна, які торгували своїм сумлінням, як комісові крамниці своїм барахлом. Але все таки Київ живе своїм життям, не зважаючи на ніякі злі затії його лукавих ворогів.
Але Любченко хоче все таки Київ залишити. Просто тому, що життя для нього тут стає неможливим. Хоче їхати до Львова і спробувати ще там щастя. Моє прибуття внесло йому багато розради. Він був дуже втішений, його прекрасна мама зробила нам добру вечерю, я помився, взяв ванну, поголився, наскільки міг причепурився. Вечеряли, гуторили, радились. Я розглядав його прекрасну бібліотеку, на якій сильно позначився харківський період його життя, багато ав-тографованпх книг, багато журналів, а в тому весь комплект "Вапліте", який зберігся в нього, не дивлячись на те, що багато авторів, які брали в тому участь, були вже заборонені і їх твори були вилучені з ужитку.
(Продовження на наступній сторінці)