Отже, історія цієї справи не така давня, але досить дивна і вона викликала зацікавлення. Одного разу, цього самого літа, здається, з початком травня, я зустрів на вулиці Рівного мого доброго співробітника по "Волині", головного командувача цього видавництва, Степана Івановича Скрипника, який сказав, що збирається їхати до Києва з наміром заанґа-жувати київську капелю бандуристів до нас на гастролі. Думка чудова, всі знали організаційні здібності нашого директора, а тому це підприємство обіцяло безсумнівний успіх.
І він від’їхав... Минуло, можливо, з пару тижнів, але від Степана Івановича ніяких чуток. Аж то одного разу, під вечір, в кінці травня, я вертався з уряду ДНБ саме в той час, коли під поштовий уряд під’їжджав великий, запилюжений київський автобус. Цікаво було довідатись, чи між пасажирами не побачу когось із знайомих. І моя цікавість була щедра нагороджена. З автобусу висів один, порівнююче молодий, духов-ник у довгій чорній рясі і не хотілося вірити своїм очам, коли я пізнав у тій особі Степана Івановича. Гай, гай! Я зробив великі очі, а він, привітавшись, дуже спокійно і просто каже: — Уласе Олексієвичу! Не дивуйтесь, це я. Але вже не директор видавництва, а Мстислав — єпископ київський. А це, знайомтесь, мій протодіякон Віталій Коваленко, — вказав він на пристойного чоловока, що висів разом з ним з автобуса.
Явище гідне уваги, можливе лишень у такий, як цей час і з такими виконавцями, яким був цей, адоптований Волинню, полтавець. Мезальянс політики й церкви в стилі славетного кардинала Рішельє, в якому політика була темою дії, а церква кулісами на тлі яких це дійство розгривалося.
Степан Скрипник мав нахил до духовного покликання, його початкова освіта починалася з Духовного училища, а в його родині, по матірній лінії були люди чернечого стану... Але, коли він бувало любив казати, що він буде митрополитом київським, ми приймали це за звичайний жарт. Який ось починав набувати поважної реальности.
В особі нововозведеного в сан єпископа Мстислава було втілено багато контроверсійних елементів його вдачі і це творило з нього складну, непердбачену і разом цікаву постать з великими амбіціями і великими здібностями творити небуденні діла. Що виявилось в нього, особливо пізніше на еміграції, коли ним було створено похідну церковну ієрархію з власним табором втікачів, а згодом, за океаном в ЗСА ним було побудовано величавий церкву-пам’ятник в Баун Бруку, стейту Ню Джерзі, із знаменним національним цвинтарем-пантеоном.
У той час ми з ним мали за собою чимало зробленого разом діла і чимало спільного пережитого, а тому бачити його в цій новій ролі було для мене інтригуючим зацікавленням... До речі, ролі розіграної на тлі поважних ускладнень з німецькими урядами, що сталося без їх згоди і проти їх інтересів, за що його було також покарано засланням до ма-настиря із забороною титулу єпископа київського.
Але покищо він перебував у Києві і відправляв богослу-
ження в Андрієвській церкві і мені було вельми цікаво, як
це його нове дійство буде відбуватися у таких незвичних
умовах, де десятками років церква була заборонена, а її ві-
руючих переслідувано законом. . . . ,
Андріївська церква невелика розміром і людей на богос-луженні не було багато; переважно старші жінки, але сама відправа виглядала добре, єпископ Мстислав виявляв і тут талант, йому прислужував знаменитий бас протодиякона, на крилосі співав хор знаного диригента Гончарова.
А коли скінчилася служба, було приємно бачити його в оточенні чисельних кисвлянок, які з побожністю "прикладалися" до руки єпископа. Для мене це могло виглядати дивовижно, але ті бабусі, які саме так розуміли свою релігійність і які стужилися за можливістю вільного вияву своїх побожних старопредківських почувань, мали на це свій погляд і його приходилось шанувати.
Як завжди, наша зустріч з ним була радісна. Єпископ познайомив мене з кількома громадянами Києва, які мали також відношення до справ церкви і розмовляючи з ними, я виявив бажання піти з ними і оглянути ще Софію. Моя пропозиція була підтримана і ми всі разом, четверо числом, пішли пішки в тому напрямку.
Для мене це було свято — бачити цей древній храм народу України так зблизька, ступати по землі, де ступали ноги наших древніх князів, торкатися тих мурів і любуватися композицією цієї надзвичайної побудови.
На мою думку ця церква репрезентує стиль і подобу українського будівництва в його дусі і вона дала напрям для вислову цього мистецтва протягом багатьох минулих століть.
Ми шкодували, що ті відвідини сталися випадково, не були підготовані, ми не мали із собою ключів храму, не могли оглянути його з середини, не мали часу, щоб ключі дістати і мусіли обмежитись лишень поверховим огляданням із зовні, що одначе було для мене і так великою приємністю. Чого більше може вимагати людина з такими великими провинами проти теперішнього статус кво святинь київських.
Час минав скоро, я мусів відходити. І дякував єпископові та його співробітникам за цю приємність, і спішив назад до Аркадія, де вже його мати чекала на мене з обідом. А опісля ми з ним відійшли на академію, присвячену Лесі Українці, яка почалася о годині третій в залі Педінституту.
І я мав ще одну приємну нагоду побувати поміж кия-
нами. Простора заля була декорована квітами, народу було
багато, спереду на підвищенні засідала президія, що склада-
лася з голови міста Леонтія Форостівського, його заступника
Волкановича, керівника відділу культури Солодовнікова, йо-
го заступника Миколи Приходька, знаного диригента Василя
Завітневича, сестер Лесі Українки — Ольги і Ізидори, її ку-
зена Святослава Драгоманова. А коли ми з Аркадієм появи-
лися на залі, нас також туди загорнули і таким чином за
цим столом стало досить людно. lt; "•
Лесю Українку тут люблять і шанують, як і скрізь, де живуть українці. І не лишень за її творче мистество, а також за її моральну поставу. Не плакати, не нарікати, а боротися і здобувати.
На цій академії їй було присвячено аж два довгих реферати з великою кількістю цитат і деклямацій. Це довго тягнулося, але слухачі були терпеливі і незмінно уважні. До цього були додані сольові і хорові виступи музики і співу з такою ж довгою програмою.
На жаль, ми з Аркадієм не змогли добути до кінця академії, ми досиділи до першої перерви, перезнайомилися з великою кількістю київлян, а також з сестрами Українки, з якими ми почали одразу згадувати Волинь.
А далі ми непомітно відійшли. Нас було запрошено на приватне прийняття і ми мусіли там бути завчасно з огляду на поліційну годину. Там знов нові знайомства і багато нових розмов. А за прибраним столом багато тостів і тим самим багато доброго настрою. Українська гостинність живе завжди, не дивлячись на обставини, а для мене це було прощання з Києвом. Я був між своїми людьми — рідними, близькими дармащо я їх уперше бачив. За мою до них любов, вони відплачувались взаємністю і ця наша закоханність горіла не-згоряємо протягом цілої моєї мандрівки по землі моїх предків.
На жаль, ми мусіли відійти до години дев’ятої. Гарячі прощання, подарунки, обіцянки на незабудь.
А вдома у Аркадія в його кабінеті, поміж книгами, ще довго по пізної ночі безконечні розмови. Вони завжди ті самі, але їх варіянти завжди відмінні, а тут, під кровом цієї будови, вони особливо вимагали вислову. Москва і Київ. Мова, письменство, література, культура. Явища, що вирішують буття народу і тут ми говорили про це одверто і голосно. Останні могікани підземного, нелегального Роліту, два злісні "вороги народу", "зрадники" московського загарбництва. Говорили до пізньої ночі, а на другий день рано говорили далі. Бо спали не довго. Не було спання. Думи не давали спокою.
Говорили про події в Закарпаттю недавніх часів його короткої автономії, зайшла мова про наших колег Ольжича і Маланюка. Я передав Аркадієві відпис Маланюкового "Пос-ланія", писаного у відповідь на погрози Сосюри... "Ми лиш тоді зідхнем і крикнемо — Свобода! Коли у горлі вам повернемо штики". Це канібалія не гідна ніякого поета і вирвалась вона у того розхрістанного парубка, як доказ розпачі невільника і прозвучала, як брязкіт кайданів. Ми дуже добре розуміли те "ми". "Ми орали", казала одна муха, яка сиділа на розі вола, що вертався з оранки. Маланюк хотів це висловити мовою поезії у своєму "Посланію" для увага віків майбутнього.
Тим часом наближалася година розлуки. Треба Київ лишати... І, мабуть, назавжди. Вийнятково ностальгійно-драматичний момент. Ми виходимо з Аркадієм о годині восьмій... Прощання з його матір’ю особливо діткливе. Це пригадало мені прощання з моєю матір’ю п’ятнадцять років тому. Також вона маленька, худенька, ціла зіткана з любови до сина. Частину цієї любови вона вділила й мені, коли я залишав пороги її гостинної хати. З її сірих очей лилося й переливалося безліч скорботи. Сердечна, ясна, свята мама.
Автобус мій відходив о годині дев’ятій. Йдемо з Аркадієм вниз по Фундуклеєвській до Хрещатика, Аркадій думає, що скоро і він від їде на захід. Запрошую його до Рівного. Ми розходимось не охоче. За ці дні ми дуже зблизились. Обійми братні і міцні.
Гарний літній день, в автобусі всі місця зайняті. Він рушає. Хрещатик, руїни, бульвар Шевченка*; Міська радниця, Брест-Литовський тракт і нарешті Святошино... Поволі, кільо-метр за кільометром відходить Київ. Прощай!
Вісім годин дороги, вісім годин часу для роздумів. В таких годинах людина нахильна до узагальнень. І до філософії. Скінчилась подорож останньої моєї границі. Це не було багато в часі і просторі, але багато в крузі мого життя і я вдячний долі, що це сталося.
(Продовження на наступній сторінці)