Примістили мене на життя у родині керівника відділу народньої освіти Міської управи Кременчука, пана Шведя. Дуже гостинної, невеликої родини — батька й дочки, які займали мешкання з двох кімнат і кухоньки, у великому двоповерховому будинку, побудованому вже за совєтської влади для працівників міської управи, у якому не було каналізації, а його убиральні були побудовані у дворі, рядком здовж будови перед її вікнами. Шведі жили на другому поверсі і в дверях їх кватири не діяв замок, а тому примикалися вони на колодочку, яка також не діяла, бо не мала ключа і привішувалось її лишень для вигляду на скобу, яку втикалося до одвірка, коли "замикалося" і виймалося, коли "відмикалося" — "на чесне слово".
А я спав у кімнаті, якої вікно виходило на задній двір, заставлений парадою убиралень, на ліжку, яке ласкаво відступила мені добряча Галя Шведівна, яка була, до речі, студенткою Харківського Торговельного Інституту і з якою я міг говорити про Харків, інститут, її професорів і її колег. А вона знов розпитувала мене про Захід, про Европу, про Париж... Де вона хотіла б побувати і побачити "більше світа"...
І з цього генерального мого постою, я кожного дня робив інвазії на Кременчук, до революції повітове місто з причалом на Дніпрі і населенням 63.000, яке мало дві середні школи, 198 всіляких малих підприємств з 4190 робітниками... А по революції статистика його населення почала гайдатиси, так що 1930 року воно мало 90.842, а вже 1939 впало на 89.553, на що вплинули, мабуть, 1930-33 роки.
А взагалі, це старе козацьке оселення з XVII століття сотенного рангу, у якому між роками 1765 і 1775 мав осідок губернатор Новоросійської губерні, а опісля його деградова-но до ролі повіту Новоросійського намісництва, ще згодом Черніговської і нарешті Полтавської губерній. За совстів Полтавської области.
За мого там побуту, Кременчук виглядав, як гіркий, старий п’яниця, який тижнями не голився і валявся десь попід парканами. Особливо моторошно виглядав старий, з кольо-нами, без вікон і дверей, обідраний собор і до зворушення гротесково розчулювала над Дніпром променада з претенсія-ми на розкіш, що її презентувало кілька затоптаних клюмб, кілька лавок і пара вайлувато виконаних теракотових фігурок фіз-культурників. На тлі піврозваленого паркана, за яким стояли древньої дати забудівлі із задивленими в землю вікнами, а за ними, трохи далі, красувалася сіро-бура споруда якоїсь фабрички з задимленим димарем.
За те вельми приємно було оглянути музей міста, приміщений у будові колишньої синагоги із старанно зібраними колекціями експонатів з історії, географії, природознавства, культури... Як також бібліотеку з вражаючою кількістю книжкового багацтва, яку тепер очищено від комуністичного намулу, що було зовсім замулив і забив усе, що було там живого. При бібліотеці була також читальня і також тут працював Театр ім. Тобілевича.
Великою і пам’ятною для мене подією був мій літературний виступ в залі тієї самої читальні, на Головній вулиці, що його підготовив Відділ Освіти й Культури Міської управи в середу 12-го серпня з початком о Годині 6-ій вечора. Простора, висока з багатьма великими вікнами заля, стіни якої свіжо розмальовані полтавськими фресками і малюнками дівчат та хлопців, з розставленими по кутах вазонами пальм, фікусів, квітів і з підвищенням для кафедри. І багато публіки, переважно молоді. І гарний святочний настрій. їм було цікаво бачити і чути письменника із заходу, одного з тих, що їм був вступ сюди заборонений під страхом смерти, а мені знов було не менше цікаво зустрітися віч-навіч з тими, з якими нас ділили непроходимі кордони ворожих окупацій минулого. Лише мені все здавалося, що вони були мною розчаровані, бо я не був на висоті свого ораторського завдання. Просто тому, що я не був до цього належно приготований.
Одначе, кореспондент газети "Дніпрова хвиля", з великою дозою чемности, описав це підприємство такими словами: "Рівно о 6-ій, в призначену годину, заля наповнюється слухачами. Багато молоді, струнких юнаків, дівчат у білих сукнях, літніх чоловіків з відблисками сивини на скронях, вояків в уніформах. Літературний вечір відкрив коротким словом завідуючий Відділом Народньої Освіти міста Кременчука п. Шведь. Гучними оплесками вітають присутні письменника.
Улас Самчук — типовий волиняк. Кремезна, присадкувата, невисока постать селянського сина із славного Дерманя на Волині. Широке, опалене літнім сонцем обличчя. Голос то різкий, насичений дзвінкою звучністю металів, то знов глухий із згладженими інтонаціями...
Він перелічив свої твори. Він назвав тритомову "Волинь" — улюблений його твір, який він уважає найкращим з усього ним написаного... Повість "Кулак", збірку новель і повість "Марія". Берлін, Рим, Прага, Париж (він жив за кордоном), але думка його завжди і постійно була з Україною, Марією, Матір’ю. Він жив її життям, страждав її стражданнями. З усією вражливою натурою письменника він пережив, сповнений відчаю і горя, трагедію 1933 року, трагедію українського народу, засудженого московськими катами на загибель, які могли спокійно і байдуже спостерігати, як мільйонами гинув від голодної смерти народ во ім’я колективізації. Повість "Марія", уривки з якої письменник зачитав, порушує цю страшну тему і написана вона з великим піднесенням. Це грізний акт обвинувачення проти Сталіна, проти всього большевицького режиму, ліричний витвір, що тремтить болем, палає гнівом, кличе до помсти. Це — голос народу, вимога відплати, пригадка, що жоден злочин не лишається безкарним.
Авдиторія явно схвильована й збуджена. Літературний твір стає канвою для відтворення образу власної пам’яти, власного спогаду про жорстокі й голодні часи московсько-большевицької окупації, про сплюндровану большевицькими володарями Україну"...
Ці уривки з кореспонденції "Дніпрової хвилі" вартісні для мене тому, що вони були зроблені під безпосереднім враженням хвилі і, можливо, вони були щирі і справжні, бо тема нами порушена була і, мабуть, вічно буде найболючішою зо всіх болючих в історії народу в цьому просторі світу. А тоді ж, між моєю авдиторією було ще багато тих, які пережили її кожним нервом і кожною клітиною свого власного єства і в очах ще бовваніли видива конаючих повільним конанням безконечної кількості! живих мертвяків. Так. Я відчував, що "Марія" і тут щось сказала про ту несамовиту катастрофу милосердя людського, спричинену несамовитою глу-потою геніїв безглуздя. Якого не сміємо ніколи забути.
А того самого вечора ми мали ще приємну гостину в помешканні редактора "Дніпрової хвилі" В. Тарасова з його дружиною, де ми гостилися свіжими, вийнятково великими і смачними помідорами, огірками, салатою, які можуть виростати такими лишень на берегах Дніпра... А коли додати до нього різних відомих українських дарів Божих, як ковбаса та сало, тоді "забудеться срамотня давняя година" і люди можуть бачити, що вони є друзі, навіть коли їх десятиліттями ділили непрохідні залізні границі. Говорили про літературу на заході, про Львів, про Прагу, про моїх товаришів пера, про "Вістника", про... Багато говорилося. До пізньої, дуже гарної української літньої ночі.
Вражаючою і незабутньою картиною з відвідин мого Кременчука лишаються відгомони одного явища, що я міг бачити над самим Дніпром, на північ від Кременчука, біля оселі Кривуші. Це було пожарище величезного збіжевого елеватора, бази 130, з його 15-ти збірниками вмістимости 128.000 тон зерна, якого було запалено советами при відступі рік тому і який все ще димів з глибини зернової гори, як вулкан. Y тих збірниках знаходилось: 39.650 тон вівса, 14.500 тон жита, 5.500 т. муки, 5.000 т. цукру, 8.000 т. рижу, 1.300 т. крупи. Все це зірвано і запалено на приказ зернового директора Фурманського, а для переведення цієї операції було вжито десять вагонів вибухових й запальних матеріялів. Цей запас харчових продуктів було зроблено коштом півголодаю-чого населення на випадок війни для потреб війська, але все це було обернуте на гори звалищ, руїн, цегли, бетону і звуглілого зерна... На яких тепер ввесь час копалися обірвані жінки з мішками, які намагалися знайти щось ще гідного для вжитку. Вони набирали мішки звуглілого зерна і зігнувшись під тягарем того добра, несли його цілі кільометри до міста. Що з ним опісля робили, годі було сказати. Казали навіть, що вони його мололи і домішували до доброго борошна, з якого пекли хліб.
■У
А взагалі, відвідини цього міста над Дніпром, дали мені багато для пізнання певних явищ у цьому просторі Европи. Це був центр землі української, географічне її перехрестя... І не лишень географічне, а й історичне, расове, психологічне. Тут плекався збірний, синтетичний тип української людини. Тут починалось вийнятково цікаве плято європейської геології і тут також схрещувались шляхи найрізноманітніших течій мандрівок народів, які лишили по собі не лишень могили в землі, але й пам’яткові схрещення тіла й духа на землі. А Україна тут завзятюще перечить навалі Московії культурою, мовою, традиціями, гідністю.
І з моєї точки погляду, люди цієї Центральної України, подобались мені вельми. У них, можливо, не було плеканої, загостреної національної свідомости, як у нас на заході, але вони були національно сильні з кореня, з духа, з традиції і цілої їх великої стихії, яка зливаючись із стихією їх природи, давала дуже буйний, сильний і вартісний тип людини, особливо під оглядом господарським, що відчувалося на кожному кроці і коли б сюди, одного разу, не навідала соціяльна доктрина, яка спараліжувала кожну господарську волю, ця країна була б багатющою не лишень своїми природними багатствами, але й багатством розвинутої економіки... А так все воно тут у стані стагнації, все виглядало старим, або занедбаним, або далеко відсталим від того світу, що простягнувся отуди на захід сонця.
(Продовження на наступній сторінці)