Джон мало не сів на доріжку. Він аж вирячив очі, потім розвів руки, кілька разів знизав плечима, зрештою обм’як і гірко-гірко зітхнув.
— Ви — залізна дівчина, міс Яно. Чи ви не уявляєте...
— Шановний Осленко, я все чудово уявляю. Все, розумієте? Навіть більше, ніж ви.
Джон підняв руки.
— Я ваш. Ви мене кинули під ноги й наступили на голову. І я скорився. Я ще не бачив таких жінок. Я схиляюся...
Яна вже рушила була далі, та на хвилинку спинилась.
— Джоне, а ви самі знали, що Артем Соболь — у тій камері?
Джон важко зітхнув.
— Знав...
— І коли я вас запитувала — теж знали?
— Теж знав...
— Вам не соромно?
— Ех, міс Яно, хто на цьому плато згадує сором і совість! Тут цього немає, і не шукайте...
— Ви мені здавалися єдиною людиною серед усіх цих експонатів.
— Дякую, міс Яно... Що я міг зробити? Ризикувати життям? Заради чого? Ви знаєте — може, вам і не слід цього говорити, але нехай, щоб ви мали повніше уявлення про наші звичаї! — ви знаєте, що в той день, коли Соболь перетворився на антилюдину, — всі ми зітхнули з величезним полегшенням!
— За що ви могли його не любити?
— Соболя? Борони боже! Кілька тижнів після закінчення монтажу камера для антилюдини стояла порожня, і кілька тижнів усі ми жили під страхом у ній опинитися. Найменша провина могла стати приводом для того, щоб тебе з людини перетворили на вибуховий експонат. Вибачте, звичайно... І Фрад би це зробив! Якщо вже він побудував таку камеру, він би не залишив її порожньою, запевняю вас!.. Ось чому кожен з полегшенням зітхнув, коли довідався, що клята камера зайнята.
— Як ви могли мені так брехати?
— Я? Вам?
— Ви ще перепитали: "Соболь? А що — є такий фізик?" Я, здається, смішна...
— Ви не смішна...
— Навіщо Фрад показав мені Артема?
— Щоб ви швидше позбулися нерозумних надій і полюбили Фрада... Ви йому таки припали до серця, бо він з вами дуже церемониться. З іншими поводився простіше. Бачите, я вам відповідаю чисту правду...
Ессельсон трохи соромився Яни і хотів виправдатися в її очах. Дівчина всміхнулась.
— Дякую за відвертість. Таж вона й вам самому повинна давати задоволення. Бо це у вашому суспільстві зустрічається надто рідко... Скажіть ще: чому він взагалі дозволяє мені ходити, куди заманеться, і робити, що я хочу?
— Виказує свою прихильність. І він вас не боїться. Ви ж знаєте: зв’язок із зовнішнім світом у нас неможливий, а так... Ну, зважте самі, міс Яно: як би ви могли йому пошкодити?? Ніяк!!! Це поза людськими силами.
— Зрозуміло. На все добре, Джоне.
Вона вже підходила до лабораторного корпусу, коли звідти їй назустріч вийшов Фрад. В першу мить він не помітив дівчини, і Яна дивилася на нього, як стороння споглядачка. Заклопотаний, у ході трохи нахилений уперед, руки за спиною. Костисте худе обличчя і погляд націлені кудись далеко, де криється мета цього життя.
Та ось він побачив Яну. І відразу став, як завжди, кам’яним. Руді вогники блимали в очах.
Обдивився її всю, від зачіски до черевичків.
— Ви сьогодні святкова.
— Дякую...
— Вниз?
— Хотіла б.
— Як враження?
— З вашого боку це занадто сміливе запитання.
— Я не наполягаю на відповіді.
Губи здригнулись — чи хотів посміхнутись, чи виказав невдоволення.
— У мене дуже багато роботи, але за годинку я б хотів з вами зустрітись. Гадаю, вам час знати все.
— Я згодна.
— Отже, як звичайно, — в салоні. Я чекатиму. До речі... — очі Фрада затримались на її шиї. — Вам дуже до лиця це намисто й сережки.
Яна завмерла. Темні очі ворога не казали нічого — вони просто розглядали намисто й сережки. Може, занадто повільно. Ось вони спинилися на намистинці-вимикачі з з чорною цяткою, поповзли кудись уліво, перебираючи намистинку за намистинкою... Яна розуміла, що тримається ганебно: дихання стисло, з обличчя відлила кров, і здалося, що тремтить усе тіло. Бридке відчуття, з яким вона познайомилась тільки в сельві, коли здається, ніби в ногах оселився цілий мурашник, і вони слабіють і слабіють від дрібної метушні в м’язах.
Очі ковзнули вгору по шиї і спинилися на сережках. Обмацали одне вухо, потім так само повільно переповзли через обличчя, через вуста на другий бік. Яна відчувала, що не витримає і з люттю шарпне на шиї намисто:
"Що, вже знаєте? Так, це зв’язок!.. Розумієте, зв’язок!.. І людство знає про вас усе! І про Артема знає!.. Вам цього не подарують".
Вона не встигла це сказати, тільки руки мимоволі піднялися до шиї.
— Дуже до лиця, — спокійно повторив Фрад. — Треба бути справжньою жінкою, щоб носити такі прикраси всупереч моді. За годину я вас чекатиму.
Він повернувся й пішов доріжкою. Яна дивилася вслід. Руки знову за спиною. Постать нахилена вперед. Тереса нічого не сказала... Не будь дурною, не обманюй саму себе: він знає! Та ні, якби знав — негайно б відібрав... Може, й справді випадково? Звернув увагу на прикраси, і край... Він спостережливий, він здогадається про все через її дурну поведінку. Ще б знепритомніла. Або істерично закричала.
"Ти ж мало не закричала! Хіба з такими нервами можна боротися..."
Коли підходила до камери, ноги вже не тремтіли й повернулося самовладання.
Розповіла Артему про зустріч. Він замислився на хвилину.
— От що, Янко. Ухилятись від зустрічі не можна. Там ти можеш дістати нову інформацію.
— А якщо відбере?
— Захоче — однаково відбере, чи ти підеш, чи ні... А ми попередимо наших про таку загрозу.
— Артеме... Якщо ці прикраси передати тобі — разом з їжею?
— Тут антисвіт. Апарат почне випромінювати антинейтрино. Пуебло не зможе їх фіксувати. А що... а як зможе? Викликай,
Яна торкнулася пальцями скронь, відступила від екрана й опустилась на стілець. Заперечливо покрутила головою:
— Ні, ні, Артеме. Я не подумала.
— Про що?
— Якщо він довідається, що радіо в тебе — він тебе просто задушить.
— Гм... — Артем і собі сів. — Так, він це зробить. А звідки він знатиме, що намисто в мене?
— Увімкне екран — і побачить.
— Я працюватиму лежачи.
— Він почує.
— Мало що може шепотіти собі людина, приречена на вічну самотність!
— Він здогадається.
— Не гаймо часу, Янко. Година — це не так уже й мало.
Яна повернула намистинку:
— Здрастуй, Пуебло.
— Здрастуй. Це не Пуебло. Він віддав апарат мені, щоб я працював з Артемом.
— Олексо, ану, запитай, — втрутився Артем, — чи може приймач фіксувати сигнали антинейтрино?
— Ого... — видихнув Олексій. — Це небезпечно.
— Здрастуйте, — почувся голос аргентинця. — Принципово апарат може реагувати і на антинейтрино, тільки треба дещо змінити схему й перебрати окремі вузли. На кілька днів роботи.
— Ми не можемо жити без зв’язку кілька днів... — невпевнено прошепотіла Яна.
— Але випромінювати ми зможемо тільки нейтрино. Ваш апарат їх не прийме, якщо опиниться в антисвіті.
— Краще однобічний зв’язок, ніж ніякого, — вперто сказав Артем.
Потім Яна знову викопувала обов’язки Олексієвого гучномовця. Це були гарні хвилини — наче друзі збиралися в одній кімнаті за роботою.
Працювали п’ятдесят хвилин. Попрощалися. Яна, бліда й некваплива, перейшла до сусідньої кімнати — Артем підказав їй дорогу — й спинилась перед великою трубою. Машинально провела рукою по металевому кожуху. Це туди вкинули непритомного Артема, щоб він за хвилину опам’ятався антилюдиною.
У кутку височіла гірка м’яких контейнерів. Неподалік стояв електрокар з механічними руками.
Яна чекала. Наближався обідній час. Вона запізнювалась до Фрада. Напружено дослухалася до кожного звуку.
Здригнулась, коли в стіні відчинилося віконечко. Електрокар під’їхав, і звідти вислизнуло дві прозорих гнучких тарілки з обідніми стравами. Кар швиденько підкотив до гірки контейнерів, механічні руки взяли один з них, розгорнули й швидко вклали всередину їжу.
На трубі розсунулися дверцята. Контейнер опинився там. І от — дверцята зачинені, а в кімнаті — зловісна тиша. Калатання серця, мабуть, чути по всіх поверхах глибинного будинку...
Неприємний металевий звук шкрябнув по нервах — ніби плакала гнучка пилка. Він міцнішав, і якийсь первісний забобонний жах охоплював дівчину. Щось таке, мабуть, відчували її предки, коли зустрічалися з незрозумілими силами природи.
Труба ревнула коротко й змовкла. Цикл закінчився.
Яна підійшла до дверей і визирнула в коридор. Там було порожньо. Артем казав, що останніми днями його ніхто не відвідує. Розвага обридла... Тільки автомати вправно виконують свою роботу і постачають антилюдину антиповітрям і антиїжею...
(Продовження на наступній сторінці)