Яна підійшла до гірки, зняла намисто й сережки і вклала їх до верхнього контейнера. Це ж його підхоплять механічні руки, коли готуватимуть чергову посилку. Пластиковий матеріал був тонкий і невагомий. Він майже не відчувався у пальцях. Тільки залізні стрижні, на яких трималася тканина, повертали почуття матеріальності.
Контейнер, куди Яна підкинула нейтринне радіо, піде в роботу через три години. Автомати наповнять його повітрям. Якщо дівчина до того часу пересвідчиться, що зв’язку ніщо не загрожує, вона повинна повернутись і забрати свої прикраси.
Фрад чекав. Він по докоряв за запізнення, але подивився уважно. Чи помітив, що вона вперше без намиста й сережок?..
— Сідайте. Я вам хочу дещо розповісти про найближчі плани концерну "Сельвас".
— Ви кажете — концерну?
— Так.
— Угу... Я слухаю...
— Справді, назва нашого центру здається дещо недоречною. Але завтра вона буде логічною, як логічні наші плани.
Яна вмостилась на стільці.
Фрад тепер завжди сідав строго навпроти неї.
— Голова нашого правління ще п’ятдесят років тому висловився так: "Моя мрія: дожити до того дня, коли це невдячне й паскудне людство стане передо мною на коліна, а історія, перепрошуючись, зробить крок назад і піде в іншому напрямку". Ця ідея й лежить в основі нашої роботи.
— Чим же вас скривдила історія?
— Головного й більшість його компаньйонів історія скривдила тим, що відняла в них владу над людьми.
— Вони очолювали якісь уряди?
— Дурне. Деякі уряди служили їм, як дворові шавки. Вони були там господарями.
"Отже, Кардашов і президент Академії мали рацію, шукаючи соціальне коріння цієї організації у минулому", — зазначила дівчина.
— Я зрозуміла. Вони дуже старі. А ви?
— Мене, сильну людину, скажу прямо — одного з найсильніших людей сучасності — історія позбавила права бути собою!.. — Фрад трохи нахилився вперед і так стиснув кулаки, що кісточки побіліли. Це було однаково, коли б він підхопився на ноги й почав запально жестикулювати. — Моє покликання — наука і влада. І в науці — знову-таки влада! А історія звеліла мені товктися в людській отарі, бути однією з мільярдів овець... Не підходить! Ось чому я пристав до концерну.
— І багато вас таких?
— Мало. Насолода влади в тому й полягає, що невелика сім’я обраних диктує свою волю, визначає долі, керує життям і смертю мільярдів.
— Чекайте... Я хочу зрозуміти. Концерн створили колишні володарі землі, які завдяки людям зуміли дожити до сьогодні. І до них пристало кілька молодих, з певними... пробачте, дивними нахилами. Оце і весь ваш концерн?
— У нас — кілька сотень людей. На долю кожного з них припадає певна частка багатств, зібраних на плато. Після досягнення нашої мети ці багатства зростуть у мільйони разів. Знаряддя, яке здатне спинити людську історію, створено. Коли снаряди, начинені антиречовиною, впадуть на голови людей, їм здасться, що це саме сонце спустилося на землю, щоб спалити її. Вся зброя минулого, разом з термоядерним страховищем двадцятого віку, зібрана разом, — ніщо поруч з анігілюючими снарядами. Ми їх маємо.
— Я не зрозуміла, що ви хочете запропонувати людям? Суспільство власників?
— Суспільство власників, яке за самою природою своєю є суспільством сильних осіб. Вся решта мусять підкорятися. Але ми нічого не збираємось пропонувати. Ми будемо тільки наказувати. І при тому — в ультимативній формі. Жорстокість і Неминучість — це девіз нашої боротьби. Вона триватиме недовго...
— Але ж і людство вміє виготовляти антиречовину.
— Але воно не має зброї. В основі нашої роботи лежить проста ідея. Вона здійсненна. Я вам поясню, в чому річ. Довгий час великі підприємства вашого суспільства ретельно виконували наші замовлення. Для цього нам досить було назватися новою науковою установою або ж подати замовлення і креслення від імені існуючих...
Фрад ще ніколи не був такий, як сьогодні. Він навіть не намагався приховати своє натхнення за звичайним спокоєм. Очі розширилися, вуста тремтіли від хвилювання, пальці дряпали стіл.
— Ми збирали й узагальнювали, концентрували все, чого досягло людство. Досягнення всіх академій і всіх інститутів світу були до наших послуг. Ви скажете: вони були до послуг кожного вченого. Ну то й що? У нас працює колектив здібних людей. Я його, між іншим, очолюю, і, як член правління концерну, я зумів змусити цих людей працювати з надзвичайним напруженням. Ми немало зробили, щоб уповільнити просування людства в цьому ж напрямку. Скільки наукових невдач пережили люди через наше втручання!.. До викрадення і знищення окремих вчених ми вдавалися як до крайнього заходу. Ми викрадали тільки тих, хто небезпечно близьке підходив до мети...
Фрад раптом засміявся — дрібно, металево:
— Щоправда, з Артемом Соболем діяли необережно. Бо зараз обережність нам непотрібна!.. Ми незабаром почнемо атаку, ось у чому річ.
Як Яна жаліла, що не має зв’язку!
— Людство працювало з азартом, натхненно, але воно жаліло своїх вчених і знало межу людських зусиль. Ми таких меж не знаємо. Ми не жаліли ні себе, ні ресурсів, які так легко потрапляють до наших рук. Людству, власне, нікуди поспішати, а ми поспішали, як тільки могли. Кілька років скаженої, диявольської праці!.. Велика мета примушує перевершувати всі межі, які вигадує людина сама для себе. Але... Розвиток науки ми спинити не змогли, і те, що вчора було прозрінням геніїв, сьогодні ломиться в двері до середнячків. Таємниці виготовлення антиречовини практично не існує.
— От і виходить, що ви програли.
— Ні, виграли. Ми виготовили чимало зброї, а людство й не збирається цього робити. У нас прекрасно організоване серійне виробництво, а в людей — жодного воєнного заводу. Наша перемога неминуча. Бо люди не встигнуть організувати оборони. Війна триватиме дві-три доби і розпочнеться повним знищенням наукових центрів. Все продумано, все розраховано, все визначено наперед.
Фрад підійшов до автомата і націдив собі склянку води. Випив залпом.
— Хочете?
— Ні.
— Слухайте. — Він повернувся до столу й знову зчепив пальці. — Перший удар наноситься без попередження по найбільших містах світу й наукових фізичних центрах. Уявіть: пройшов звичайний день. Люди наметушилися досхочу й полягали спати. Це в Східній півкулі. А в Західній, навпаки, вони після відпочинку впрягаються в свої справи. І жоден з них не здогадується, що за хвилину він сам або кілька десятків мільйонів його співродичів перетворяться на розпечений газ... Удар розраховано точно. З нашого ракетодрому злітає перша ракета, потім друга, третя... Вони досягнуть мети в одну й ту ж мить.
І от вона настає. З землі одночасно зникають найбільші міста: Нью-Йорк, Лондон, Москва і Токіо. Ніяких руїн! Знищення буде радикальним, на місці велетнів не залишиться нічого. Одночасно з ними і ні на секунду пізніше будуть знищені наукові центри. Півтора десятка центрів. П’ять на нашій півкулі, сім у Євразії, решта — в Африці та Австралії. У вашій країні це будуть Сибірський фізичний центр, УФТІ і Дубна. Проте Дубна не потребує окремого заряду, вона випариться разом з Москвою. Так пройде перша мить війни. Що ж далі?
Фрад примружився, з задоволенням вглядаючись у майбутнє:
— Минає година-друга... Світ у розпачі. Ніхто не розуміє, що сталося. Тим часом ми, не поспішаючи, збиваємо обсерваторії-супутники й знищуємо наукову станцію на Місяці — на жаль, тільки ту, що звернена до Землі. Паніка й жах охоплюють планету. Через три години після атаки ми звертаємось до людства з ультиматумом. Ми пояснюємо людям, хто ми є і в чому полягає наша мета. Ми сповіщаємо їм свій девіз: Жорстокість і Неминучість. Ми вимагаємо цілковитої покори й проголошуємо свою диктатуру над світом. Але ми гуманісти. Нехай усі громадські організації світу від імені людства визнають нашу диктатуру й запевняють нас у своїй згоді виконувати будь-які накази концерну. Цього ми вимагаємо в ультиматумі. Строк відповіді — дві годили. Щоб підтвердити в очах людей свою рішимість завершити справу, ми після проголошення ультиматуму знищуємо Пекін і Делі.
Фрад перевів подих.
— Ну що?.. Подобається?
— Цікаво.
У Яни пересохло в горлі.
— Далі. Минає три години. Десяток-півтора Громадських Рад сповіщають, що вони визнають нас і ладні підкорятись у всьому. Але ми знаємо людську впертість!.. Залишається кілька десятків Рад, які нічого не відповіли. Ну, скажімо, серед них — італійці, французи, араби... Ми робимо новий залп і знищуємо відповідні столиці... Відверто: я дуже сподіваюся, що французи скоряться після першого ж ультиматуму. Бо мені не хочеться ліквідувати Париж. Я не збираюся створювати там свою постійну резиденцію — для цього я обрав Гавану, — але... Париж як жінка. Після другого залпу ми повторюємо ультиматум, але цього разу підкреслюємо, що в разі непокори будуть знищені вже не окремі міста чи райони, а цілі країни. Термін — одна година. Через годину все людство біля наших ніг. Війна закінчена.
— Швиденько ви впорались. А казали — два-три дні.
— Так. Решту часу ми надсилаємо невеликі заряди, щоб знищити найбільші промислові райони з тих, що можуть бути використані для виробництва зброї проти нас. Ви маєте рацію — справа вирішиться в основному за кілька годин.
— І людство вам скориться...
(Продовження на наступній сторінці)