Ніби самим тільки ногам погано йти по рослинному місиву, а через це болить усе тіло... Олексій уже не присідає, а просто сидить на зелені й крає стіну. На нього кидаються хмари комашні, до нього поспішають мурахи — їм кортить пообідати Олексієм. Пилом, трухою, м’яким кольоровим градом комашня сиплеться на плечі, вбита захисним випромінюванням одягу. Олексій трохи подовжує промінь, щоб не так часто спинятись. І тієї ж миті — голос Барханова:
— Сухов, довжина...
Росте роздратування проти начальника експедиції. І він розуміє: знову заздрість. Бо навіть за таких умов Барханов зумів зберегти свою незворушність, а коли йому випадає черга бути ведучим, — він краще за всіх крас сельву.
Ні, ні, треба думати про щось інше. Олексій втомлювався боротися з собою, але згадувався Пуебло... Аргентинець останніми днями був як совість. Дивлячись в обличчя своїми очима-сливами, він тихо питав:
— Знову?..
Олексій спалахував, та не від сорому, а від досади: знову. З Пуебло він звик бути відвертим, відвертішим, аніж із собою. Альмейда все розумів. Він не читав моралі, а тільки радив.
— Настроюй себе на аналіз. Розумієш? Закрадається погана думка, а ти — геть її! Думай про Артема і Яну, про своє життя, про що хоч, але не давай місця підлій думці... Я розумію, що так важко, а що вдієш?
— Звідки воно в мені взялося? — аж стогнав Олексій.
— Не скигли. Ти гадаєш, є такі люди, яким би не довелось боротися з собою! Важко, а тримай себе в кулаці. Відганяй!
— Я думку віджену, а почуття залишається: "Ага, погребувала мною, он у яку халепу вскочила!.. Було б мене полюбити!"
— І про Артема так думаєш?
— Ні. Про Артема — ніколи.
— От бачиш. Ревнощі — що ж, дуже живучі. Люди вчаться відкидати їх у такі глибини, щоб і чути не було... Головне: ти відганяй думку, а почуття зловтіхи — воно трохи пововтузиться та й щезне.
Олексій і гадки не мав, що в цього метушливого, запального й закоханого в Яну аргентинця ясний і чіткий погляд на життя, вміння знаходити головне. А як він переніс зраду сестри... Жодного слова та й жодної згадки про Тересу. Він її страшенно любив, Олексій знав про це.
Закрадалася заздрість до Пуебло, що він така хороша людина. Доводилось думати про щось інше, пригадувати всілякі дрібниці, аби розвіяти увагу...
Це погано для Олексія, що Пуебло не пішов з експедицією.
Шарудить підрізана зелень, шипить пара, перемішується з випарами сельви, і повітря стає ще густіше... Солодко пахнуть рослини. Нога провалюється в рівчак, повний смердючої чорної багнюки, і вже в складках штанів звиваються п’явки, конаючи від розрядів наелектризованого одягу. Сухопутні п’явки швидко, як вужі, поспішають до людей, і дарма що вони гинуть — огида сіпає обличчям. Кисню немає: навколо парує, гниє, розкладається...
За Василем зеленим коридором іде Барханов. За ним важко дихає Гнат Петрович Соболь. Вони балакають поміж себе:
— А ота гілляста пшеничка, що я вам учора казав, колись давала не більше як п’ятдесят центнерів з гектара, — каже Гнат Петрович.
— П’ятдесят? — Барханов дуже дивується. Олексій не пам’ятає, щоб той так відверто виказував свої почуття. Мабуть, і самому Барханову стало неприємно, бо він тут-таки повторює: — П’ятдесят... Колись це вважалось непоганим урожаєм.
Це вже сказано байдужим тоном. Та Гната Петровича не обдуриш!
— А таки п’ятдесят. Ще, пам’ятаю, засперечались у нас люди: навіщо ж нам така гілляста, що дає всього на десять центнерів більше звичайної!.. Ви нам дайте "новосибірську", що всі люди сіють, то ж таки вісімдесят, а не п’ятдесят...
— "Новосибірська" що й досі в Сибіру йде непогано, — сказав Барханов.
— Таки йде! Таж у Сибіру свої умови, а ми ж таки Україна. Ото слухайте. Вчені ламають голови: хімічний аналіз показує, що з новими добривними препаратами ґрунт дістає геть усе, що треба гіллястій для врожаю. Ґрунт — ніби казан: як заправиш, так і матимеш. Тож з
математикою не сперечаються: мусить давати сто центнерів, і край. А не дає. Рік б’ються, другий... Виявилося, що рослина не здатна сприймати таку кількість споживчих речовин. Ото тільки як запропонував Глущенко свій біостимулятор — і пішла наша "полтавчанка" по ланах. Сто двадцять, а там сто п’ятдесят, а вже вчені нову "полтавчанку" виводять, так то вже буде не море, а справжнісінький океан зерна. Скоротимо, мать, на той рік площі під пшеничкою, а тоді диви: моїм корівкам більше земельки перепаде, аби паша була...
— Хіба не вистачає?
— На той рік стадо зросте вдвічі...
Скоріш би линуло з неба, щоб перепочити, а там хоч на годинку полегшає в повітрі... Олексій ріже й ріже, і ніяк не скінчиться його година.
Нарешті Барханов:
— Годі, Сухов. Дайте мені місце.
Чи в нього генератор кращий? Наче сельва стала податливішою, прудкіше звилися вгору хмарки пари, веселіше посипалися на землю соковиті стебла, тужаве листя, цупкі ліани...
"Не думати про це, не думати, — наказував собі Олексій. — Нехай собі... Я придивлюся, запитаю, і в мене так вийде. І обидва американці працюють не краще за мене, а Гнат Петрович тим більш... А я все ж таки про це думаю! Ні-ні... Чого мавпи зняли такий ґвалт? Може, Барханов яку зачепив променем? Не зумів укоротити? Барханов усе вміє, не думай про це!.. Чого вони так кричать, ці кляті мавпи? То сидять тихо, немов весь ліс вимер, то здіймуть такий ґвалт, що у вухах лящить. От же ж родичів подарувала природа..."
Та ось вгамувалися чимось налякані мавпи, і Олексій аж рота роззявив від здивування: Барханов співав!
Не те, щоб голосно, але й не дуже тихо. У нього був трошки скрипучий слабий голос, добрий слух:
Ще тільки крок,
Ще тільки сто —
І ми до вас прийдем!..
А за кілька хвилин знову — вже тихо, заклопотано:
Ще тільки крок,
Ще тільки сто...
Джон Джессеп озирнувся на Олексія, який тепер ішов передостаннім, і підморгнув, скорчивши кумедну гримасу. А позаду Веслі Кейс почав награвати на своїй електронній гармошці: "Ще тільки крок, ще тільки сто..."
Був день. У хащі дедалі темнішало. Барханов, уважно поглянувши вгору, озирнувся:
— Намет, хлопці.
Через дві хвилини сховалися у водонепроникний намет, що його спритно надули Джон і Веслі. Як великий пузир, намет виповнив коридор у сельві, і його боки вгинались під напором рослинності. Комахи й слимаки гинули за входом. А ще за хвилину почалася злива.
Стало зовсім темно. Вода булькотіла, обмиваючи намет, а тонкий пластик над головою гудів під водоспадом. Портативний кондиціонер видихав кисень. Веслі награвав веселі мелодії...
Обидва американці одного ранку з’явились у квартирі Пуебло. Високі, стрункі, широкоплечі, тільки у Веслі обличчя довге й ніби трохи здивоване, а у Джона — кругле і на диво життєрадісне. Чорняві, чемні й чепурні.
— Ви нас не впізнаєте? — спитав Джон. Пуебло й Олекса знизали плечима.
— Пригадайте Сан-Франциско, — нагадав Джон.
Олекса напружив пам’ять. Щось знайоме почало йому ввижатись у цих хлопцях, але... хіба мало людей пройшло перед очима за останній скажений місяць!
— Ракетодром! — нетерпляче нагадав Веслі. — Вам не вистачало двох місць у ракеті...
Це були ті самі хлопці з Філадельфії, які скорилися перед красою Тереси і Яни й заради дівчат відмовились від квитків.
— Ви встигли на свою сесію? — поцікавився Пуебло.
— Ми не встигли на свою сесію, — сказав Веслі Кейс.
— Ви б хотіли побачити отих гарненьких дівчаток? — запитав Олексій.
Хлопці перезирнулись.
— Охоче, — мовив Джон. — А хіба вони вже знайшлися?
Як і всі люди на Землі, ці американці знали про зникнення Яни й Тереси.
В ті дні до Буенос-Айреса, незважаючи на попередження Надзвичайної Ради, потяглися добровольці-рятівники. За короткий час переповнили всі готелі, в міських парках виросли селища з наметів, рух на вулицях так ущільнився, що довелося вживати спеціальних заходів.
Всесвітня Надзвичайна Рада ще раз звернулася до громадян світу із запевненнями, що для розшуку Соболя, Шевченко і Альмейди робиться все необхідне, і закликала ентузіастів залишатись удома. З’явилось повідомлення, в якому розповідалось майже все про Максима Свирида — починаючи з обману в УФТІ і кінчаючи викраденням наукових матеріалів. Світова преса розрядилась найрізноманітнішими здогадками. Серед них траплялись і близькі до істини.
Рада неохоче пішла на такі публікації, але вона усвідомлювала, що повне мовчання преси посторожить злочинців.
Потік рятівників вщух. Але ті, що вже були в місті, повертатися додому не хотіли. Утворивши сотні груп, вони почали діяльне розслідування. Преса повідомляла про кожен їх крок, вміщувала численні анкети, заклики до населення ще й ще раз перетрусити свою пам’ять і повідомляти про все, що може здатися корисним.
Деякі рятівники виявили таку кмітливість, що спорядили вертольоти з локаторами на кордони сельви і щоденно нишпорили над нею, обмацуючи кілометр за кілометром.
(Продовження на наступній сторінці)