— Я вас розумію! Людство не матиме іншого виходу. Покора або знищення — так стоятиме питання. І люди розсудять так: треба скоритися, щоб виграти час і знайти засоби для знищення концерну. Нехай!.. Після закінчення війни ми встановлюємо на Землі царство нещадного терору. Наш девіз продовжує діяти. Людство вже не підніметься. А тоді...
— От-от, дуже цікаво, що ж тоді...
— А тоді... — Фрад дивиться на Яну. Вона чекає запитання про прикраси. Він тихо говорить: — А тоді ви станете найщасливішою і наймогутнішою жінкою Всесвіту. Всі багатства світу належатимуть вам.
— Вони й так належать мені.
— Влада — оце найвища насолода життя, заради цього варто народжуватись на світ, боротись, перемагати, гинути, відроджуватись і знову боротись... Це мета, гідна мужчини, а коли є справжня мета — мужчина стає непереможним. Що ж до нас з вами...
— Тобто вас і мене? Нас удвох?
— Так, вас і мене.
— Ви вважаєте, що моє життя буде в якийсь спосіб зв’язане з вашим?
— Безперечно. Послухайте, Яно! Я маю досить влади й сили, щоб зробити з вами все, що мені заманеться. Все! Я не роблю нічого. Бо я вас люблю.
— Так, я чула, ви любите жінок...
— Не те. Я люблю вас. Є жінки для хвилинної втіхи, а є такі, що виповнюють усе життя. Така — ви. Якби не це, ви б не уникли долі тих дівчат, що тут живуть. Заради такої долі вас сюди привезли... Я терпляче чекаю, поки ви зрозумієте, що робиться навколо вас.
— Вже починаються ультиматуми?
— Ні. Я ладен чекати й далі. Я ладен чекати до нашої перемоги. Атака починається через два місяці.
— Це вирішено?..
— Правління концерну розглянуло загальну ситуацію і прийняло рішення. За два місяці почнеться нова історія Землі. І тоді ви станете моєю подругою в житті і розвагах, у звершенні влади й визначенні долі світу. Вирішуйте швидше.
— Дякую за інформацію.
Ледве стримуючись, щоб не побігти, Яна прямувала до корпусу "Б".
Ліфт. Повільно повзуть поверхи. Білий коридор. Знайомі двері. Яна шарпнула ручку...
Замкнено.
Біля дверей пульт. Треба знати шифр — і вони розсунуться. Можливо, його знає Джон... Чому їх зачинили? Хто тут був і навіщо?
Яна кинулася до Артема. Замкнено.
Дівчина прихилилася спиною до стіни. Тремтіли руки.
Як тоді діяв Фрад?.. Перший ряд: один... три... п’ять... дванадцять... Другий ряд: три... І, здасться, все.
Огидно трусяться пальці. Яна натискує кнопку за кнопкою:
Двері розсунулися. Ще три кнопки — швидше!
— Артеме! Вони зачинили двері!..
— До установки? — він стис губи. — Тут були двоє, вони говорили, що головний може влаштувати вирішальний огляд усіх систем. Перед початком... Так вони говорили поміж себе: "Перед початком".
— Вони хочуть розпочати через два місяці. Але ж зв’язок!..
— Зажди, Яно... Я спробую згадати.
Артем сів і втупився в свої руки. Яна стояла посеред кімнати. Нігті вп’ялися в долоні.
Артем підвів голову, зітхнув і знову опустив погляд. Потім безсило відкинувся на спинку стільця й заплющив очі.
Яна розтулила долоні. На них синіми ланцюжками пролягли сліди від нігтів.
— Яно... — він стомлено глянув на неї. — Спробуй так: перший ряд: восьма і дванадцята кнопки. Другий: шоста, третя і... і дев’ята. Третій: дванадцята і перша...
— Артеме, — ледь чутно прошепотіла Яна, — там третього ряду немає.
— Спробуй так, — повторив він.
Яна вийшла в коридор і спинилася біля дверей, не наважуючись підвести очі на пульт. Та ось глянула... На пульті було три ряди.
До Артема повернулась у намисті. Він усміхнувся:
— Тепер розповідай...
— Артеме, страшно подумати. Якби не випадковість... Якби не винахід Пуебло... Люди б так нічого й не знали? І тоді... злочинці б перемогли?
Артем, насупив брови.
— Ні, Янко. Вони б не перемогли.
— А як же?..
— Діалектика. Історична необхідність виявляє себе через випадковість. В минулому віці радянський громадянин першим у світі піднявся в космос. Закономірність. Тим громадянином був Юрій Гагарін. Це вже випадковість, адже міг полетіти й не він...
— Я розумію.
— Фрад і хто з ним неодмінно мусять помилятися. Бо їхня мораль мертва, а світогляд дикунський. Вони не знають людей. Це — закономірність. І тут неминуче починається низка згубних для них випадковостей...
— Винахід Пуебло, твоя робота з Олексієм...
— Так. Вони не можуть знати, на які зусилля здатні люди, коли вони відстоюють своє право бути людьми. Хіба спаде котромусь із них на думку, що людині навіть смерть може стати легкою?
Розділ четвертий
У ХАЩІ
Барханов врівноважений, як завжди. І не такий, як завжди. Бо в екрані відеофона за його спиною — не біла стіна кабінету, а зелені пагони й важке листя, непролазні папороті й схожі на змій епіфіти... І не видно високого благородного чола представника Комуністичних Республік, його сніжних скронь — вони сховалися в крислатому шоломі.
Члени Ради дивилися на нього іншими очима, ніж завжди, — тепліше й уважніше.
— Експедиція залишила вертоліт чотири години тому, — вів Барханов. — Рухаємося в напрямку плато. Умови нормальні. Сподіваємось бути біля мети за два дні.
— Самопочуття учасників експедиції? — кинув Таві.
— Задовільне.
— Гнат Петрович?
— Не гірше за молодих.
— Продовжуйте.
— Все. Півгодини тому закінчився черговий сеанс зв’язку з Соболем. Готові передати запис.
— Передавайте.
Зникло зображення, а з-за екрана почувся вже знайомий усім членам Ради дует Артема й Олексія: обчислення, формули й короткі пояснення...
— Пробачте, товариші, — сказав Вернер. — Чому до складу експедиції не включено такого блискучого спеціаліста зв’язку, як Пуебло Альмейду?
— Я поясню, — сказав Таві, — Всесвітня космічна Рада запропонувала Альмейді негайно включитись до роботи Південноамериканського інституту зв’язку за планом підготовки Першої зоряної експедиції. Ми не могли затримувати Альмейду. Його винахід ставить проблеми космічного зв’язку на нову основу. Замість нього нейтринне радіо в сельві доручено Олексію Сухову.
Заговорив Кардашов:
— Основне завдання Надзвичайної Ради тепер полягає в якнайшвидшому завершенні оборонних робіт. Злочинці вже мають певні запаси зброї, а ми тільки налагоджуємо виробництво. Треба їх випередити. Тільки за такої умови господарем становища стане людство. Все це вимагатиме надзвичайного напруження сил і дуже точного маневрування виробничими ресурсами. Товариш Лансана вичерпно розповів про хід робіт на оборонних об’єктах. Треба, щоб кожен член Ради взяв під особистий контроль кожен такий об’єкт. Для цього доведеться роз’їхатися по місцях. Найближчі засідання знову проводитимемо по відеоканалах. Мені доручено здійснювати координацію наших дій і зв’язок. Дальша конкретизація плану знешкодження концерну великою мірою залежатиме від експедиції Барханова. Чи є міркування? Вернер запитав:
— Чому до складу експедиції увійшло тільки п’ять чоловік?
— Ми не маємо права сполохати злочинців, — відказав Таві. — Викриття експедиції може привести до загибелі учасників і зриву наших планів. Ті, хто вирушив у сельву, мають із собою все необхідне. Але вони і в цьому випадку наражаються на небезпеку.
Після цього Лансана закрив засідання Надзвичайної Ради.
Привал закінчився. Олексій узяв квантовий генератор.
Скільки не читав він про непролазні хащі тропічної сельви, а навіть не уявляв, що в природі може існувати отака суцільна стіна заростів. Сьогодні зранку члени експедиції вийшли з вертольота на березі невеликої річки і от уже котру годину прорубуються крізь цілком непролазну хащу.
Сонця не видно. Воно десь угорі, за суцільними кронами, за щільним плетивом ліан і заростями папороті. В хащі сіро-зелена темрява, тут мокро й нестерпно душно.
Олексій присів навпочіпки і повів променем генератора над ґрунтом. Тонке червоне лезо втопилось у зелені. Зашипіли розтяті стебла, пара повільно розповзлася в повітрі. Промінь в тисячу градусів перемішував густу зелену кашу.
Та ось уже всі стеблини, що заступили дорогу, підрізані, а непролазна завіса так само висить на шляху. Вона вчепилася пагонами в гілки дерев, її підтримує суцільна мережа ліан, тільки папороті неохоче хиляться до землі.
Випростався. Націлив промінь угору. Зелень посунулась, потекла вниз. І ледь помітний коридор розчиняється перед людьми, і вони вступають у нього, вище колін вгрузаючи в зрізану зелень. Іти важко, а вести — ще важче... Олексій присідає й ріже над ґрунтом, підводиться й ріже під кронами, і знову десяток кроків, і знову червоний промінь впивається в сельву.
Треба стежити, щоб промінь не був занадто довгим, бо можна зрубати дерево, і воно загуде, трощачи все навколо, і звисне поперек дороги. Це додасть зайвої роботи. А головне — це демаскуватиме групу. Їх не повинні помітити з повітря...
(Продовження на наступній сторінці)