Хіба обіймався?.. Чи він міг думати, що вона отак усе поверне! У неї було личко скривдженої дівчинки. Вічна щебетуха змовкла й почала понуро шукати по кімнаті свою сумочку. Він пожалів Анночку. Через півроку вона оголосила, що все це було помилкою, що вона його по-справжньому ніколи не любила і він її — теж. Артем погодився. Потім вона вийшла заміж за одного з науковців УФТІ.
І от — Яна.
Він повертався з Місяця додому, і до відчуття перемоги домішувалося щось нове — теж хороше, але інше... То був спогад про молоду журналістку з "Вістей", яка хотіла була повертатися разом з ним, та чомусь не прийшла.
Зосередився і почав пригадувати все — як її вперше побачив, що вона сказала, що він сказав, як вони грали в настільний теніс і як він її зустрів у галереї вже перед самісіньким відльотом.
У неї були хороші очі, рівна й струнка хода. Гнучке сильне тіло. Трохи сумні брівки. Час від часу в неї спалахували щоки, й тоді вона ставала просто казково гарною.
А за цим усім вгадувалося щось світле, глибинне, дуже своє... Артем почав оцінювати свій дослід її очима, потім її ж таки очима озирнувся по кабіні, глянув на себе в дзеркало. Йому дуже хотілося, щоб вона бачила зараз те саме, що й він, і Артем заради Яни почав уважніше придивлятися до Землі, що поволі пливла з чорного простору назустріч, до сузір’їв, до обсерваторій-супутників, що зірочками світилися біля земної кулі...
Приїхав до Києва, щоб зробити наукову доповідь в академії про попередні підсумки досліду. Думки все частіше поверталися до дівчини. На душі було сумне свято й чекання.
Вирішив зайти до редакції "Вістей", тільки зранку подався на завод фізичного устаткування, щоб поглянути, як виконується останнє замовлення інституту. Там і зустрілися.
Після вечора на Володимирській гірці він зрозумів, що це кохання.
Життя тепер було сповнене хвилюванням, надією, чеканням неосяжного щастя й тривогою. Найменший успіх став торжеством, кожен день — довгим, як у дитинстві, але й кожна радість була отруєна тугою.
Ще юнаком Артем складав вірші. Потім покинув, забув, здавалося, назавжди. А тут — потягло. Спочатку навіть стало соромно, а там — махнув рукою: нехай уже, однаково нікому не покаже, але не можна ж це носити в собі.
Пригадував своє життя і дивувався: як це він не помічав самотності? Завжди з людьми й серед людей, насправді був наодинці з наукою. І коли залишався один — він таки був зовсім один. Так і написав: "Коли я один — я зовсім один..."
Яна приїхала в Харків, він їй розповідав про свою справу, а в кишені лежав цей вірш. І коли Артем згадував про нього — червонів. "Вуста твої я торкнув поцілунком..." — ці рядки вже були написані, а насправді він тільки мріяв про її тверді вуста.
Отієї п’янкої ночі на галявині над Дінцем, коли обоє вони були приголомшені щастям, він раптом прочитав свій вірш про самотність. Прочитав, засоромився й чекав або здивованого смішка, або тактовного мовчання. А Яна була схвильована й зраділа.
"Коли я один — я зовсім один..." Чому про це не смішно згадувати тут, у камері!
Лежать на столі його руки. На великому пальці — білий шрам. Артем затуляє обличчя долонями. Він думає: "Де ти, Яно? Люба, кохана моя дівчино, якби ж ти знала, в яку халепу вскочила твоя людина... Чого б не зробив я, щоб тебе побачити! Життя б віддав! Чого воно тепер варте, моє життя... Де ти зараз? Що думаєш? Може, вже оплакуєш, а може, шукаєш, плекаєш оту надію, що до самої смерті не залишає людину... Люба, люба, кохана моя дівчино...
Але я живий. Кодло знешкодять і — хто знає? — може, люди зуміють мене повернути. А до того часу... З усіх якостей, що дала мені природа, зараз повинна виступити наперед, зрости, загартуватись одна: терпіння.
Я мушу жити".
В кабінеті у Фрада, на екрані, Артем бачив завтрашній донь свого відділення в інституті. Бачив недоліки свого задуму й задуму тутешніх учених. Все може бути простіше й дешевше, ніж зроблено у Фрада. Можна навіть обійтися без цієї величезної громіздкої установки для перетворень. Без товстих, у кілька шарів, металевих кожухів, без компресорів і камер — нехай простір вигородить магнітне поле й більш нічого. Вакуум треба створювати й зберігати новим шляхом.
От про що слід думати в цій камері.
Артем почав щоденно голитися. Це помітили звідти. Фрад навіть виказав здивування й повагу. А потім до нього майже перестали приходити. Нехай собі. Артему байдуже.
Він працював, перемірюючи кроками свій крихітний острівець антисвіту або ж сидячи біля столу й розглядаючи руки. На пам’ять лягало велике навантаження: найскладніші обчислення доводилося тримати в голові.
Вже було пізно. Стомлений мозок блукав десь у химерному світі спогадів, віршованих рядків і музики. Потім визначилась мелодія: мерехтів, видзвонював струмочок, чарівниці-форелі срібними бліками блимали під водою, і смішний сентиментальний хлопчина оплакував долю рибки, що попалася на гачок.
Звуки низалися дзвінким намистом.
Над суглобами пальців — зморшки шкіри. І вся шкіра на руках м’яка, тужава, посічена дрібними зморшками. Це природа вдало вигадала — щоб не перемерзали і не боялися праці людські руки... Якщо не буде робочої камери — потрібна зовсім нова, не вживана досі комбінація магнітних полів і, мабуть, вертикальний напрямок імпульсу. Але тут виникає нова проблема...
Прошаруділо за віконцем, і в камеру звалився контейнер з повітрям. Метушилися, грали в камері чарівниці-форелі й співав фортепіанний струмочок... Потім яскраво засвітився екран. Стіна зникла. За кілька кроків від Артема стояла Яна.
Розділ другий
МІЖ НАМИ ВСЕСВІТ
Вона прийшла втретє. Вдивлялася в його обличчя, в розпачі притискувалась чолом до екрана. Жила в лихоманці: кохання й жаль зволожували очі, ненависть сушила їх, душила горло.
Яна боялася вмикати зворотний зв’язок. Ще й досі чула Фрада: "Я гадаю, що він збожеволіє, коли вас побачить..." Як би й самій не збожеволіти. Хто він — отой Артем у камері? Матеріально це зовсім інша істота, хто ж він по суті?
На це запитання треба дістати відповідь.
Треба продовжувати боротьбу, а в Яни опустилися руки.
Вона наважилась. Увімкнула третю — неторкану кнопку. Артем глянув на неї. Зробив швидкий крок і спинився, поклавши долоні на екран. На пучках пальців білі плями від дотику — наче між ними була всього лиш скляна стіна.
— Ти?..
Голос його звучав так, ніби й не було ніякої стіни. Нібито не гучномовці доносили його слова з антисвіту, а сам він стояв поруч з дівчиною. Крізь сльози Яна намагалася роздивитися ближче його риси, але все розмивалося й пливло.
— Олексій передавав тобі привіт... — видихнула вона, схлипнувши.
— Це ти, Янко...
Мовчки дивилися одне на одного й ніжно гладили долонями екран.
— Я не чекав тебе так швидко...
— Але ти мене чекав?
— Янко, це ж таки справжня ти...
Він сміявся. Вона, як і вчора, притулилася чолом до холодного екрана, але сьогодні з того боку до екрана так само притулився Артем.
— Я так змучилась.
— А де всі інші? Ну, заспокойся. Цих — усіх половили? Розповідай... Як усе це сталося? Сюди ж так просто не зайдеш!.. А як ти мене знайшла?
Яна міцніше притислася до екрана й заплющила очі. Он як він зрозумів її появу!
— А отого Фрада, головного, спіймали?
— Він не головний... — видихнула Яна.
Вона не наважувалася сказати правду.
Артем усміхнувся:
— Я більше не знаю нікого. Ходили сюди різні дідугани, та я з ними не розмовляв... А де ж наші? Чи ти мене сама знайшла?
— Не треба, Артеме!
— Що ти, Янко?
— Не треба... Наших немає. Я тут сама. Я теж полонянка.
Артем закляк нерухомо. Пальці нервово дряпнули скло, і руки впали.
— Чуєш, любий, наші знають усе, не хвилюйся!.. В Москві, працює Надзвичайна Рада, там, у ній, найрозумніші люди, там Кардашов і Лансана, і вони день і ніч, день і ніч працюють і думають, як оцих знешкодити. Чуєш? Все буде добре, треба тільки почекати. Я щодня розмовляю з Москвою...
— Як? — тихо спитав Артем.
Яні здалося, що він не розуміє свого запитання і навіть не чекає на відповідь. Вона промовчала. Але він за якусь хвилину повторив:
— Як ти розмовляєш з Москвою?
— Ми ж тепер разом, ми вдвох...
— Хіба ти не знаєш, що я... антилюдина?
— Знаю. Але ж ти осьде, поруч зі мною.
— Це телевізійний фокус... Ми з тобою зараз далекі, як світи й антисвіти. Між нами Всесвіт.
— Але ж ми можемо бачитись і розмовляти! — Яна раптом гірко, як дівчинка, розплакалась.
— Не треба, люба... Пробач...
— В чому ти винуватий...
— Не треба було порушувати ілюзії. Не плач, добре?
— Добре...
— А все ж таки — як ти розмовляєш з Москвою?
Яна розповіла про винахід Пуебло. Артем схвилювався: нейтринне радіо було несподіваним і видатним винаходом. І... воно робило предметною його наукову роботу в камері.
Яна підсунула до екрана стілець. Артем теж сів. Отак вони й розмовляли, сидячи по обидва боки екрана.
Дівчина розповіла про все, що з нею сталось і про що вона довідалася на плато.
— Любий, що можна зробити, щоб... — Яна від хвилювання перейшла на тихий шепіт.
(Продовження на наступній сторінці)