— Еге ж, повеселишся! Мабуть, буде бійка. — Ходючок закінчив задумливо і серйозно: — Ми повинні перемогти, у нас немає іншого виходу.
Умпарара вже наближався до околиці міста — обабіч проспекту потяглися будівельні майданчики й молоді деревця край шляху. Та ось він зупинився і сповістив:
— Це все. Тут роздоріжжя. Далі я дороги не знаю.
На край розчиненого вікна сіли шпаки і повідомили:
— Далі дороги не знаємо й ми.
— Чому? — спитала Сміхоша.
— Бо Фока Сильвестрів далі не подивився, — сказав Родивон.
Ходючок на те розчаровано мугикнув, а Пріся презирливо примружилася.
— Джулько, слід! — раптом закричала Сміхота. — Швиденько з машини — і бери слід Бруднерського й Маєша.
Такса вилетіла з машини, мов артилерійський снаряд. Сміхоша заляскала в долоні:
— Як же я не подумала відразу! Він же у нас такий вправний щуролов!
— Думати завжди дуже корисно, — мовив Ходючок.
Джулька старанно нюшив землю, робив петлі, зигзаги і вісімки і за кілька хвилин обстежив геть усе перехрестя. Після того підбіг до Умпарари і знічено проказав:
— Тут немає слідів пацюка і хлопчика. Це шосе. Тут тільки сліди гумових коліс. Ще зовсім не давно, о пів на десяту ранку, тут котилося безліч коліс!
— А зараз котра? — запитала Сміхоша.
Ходючок похмуро відказав:
— Зараз теж пів на десяту. Тепер завжди буде пів на десяту. Прісько! Вертайся назад!
Пріся, яка вийшла з машини разом із Джулькою, в їхній бік навіть не глянула. Вона, підкрадаючись, наближалася до довгої білої труби, що лежала на насипу край дороги.
А на віконці знову з’явилися шпаки. Вони сказали в один голос:
— Ми дивилися і нікого не побачили: ні тобі Бруднерського, ні тобі Фруся чи там ще кого. Все завмерло — і край!
Фока Сильвестрів повідомив:
— Тільки одна ластівка не завмерла — літає собі й літає, мов навіжена.
Родивон Сильвестрів додав:
— І ще дуже високо ми роздивилися крука Кирила. Він теж летів собі кудись та й летів.
Раптом Джулька здивовано сказав:
— Гляньте на Пріську! Що це з нею?
Пріся вже пролізла крізь трубу на насипу і тепер весь час кивала круглою своєю голівкою: вгору — вниз, вгору — вниз… Ходючок обережно підкрався до Прісі і присів поруч із нею. Підійшли діти, і кицька промимрила:
— Там вода…
Ходючок аж скрикнув від радості:
— Вода! Із труби весь час капотить вода!
— То й що? Чому Пріся кивала?
— Вона не кивала! Вона дивилася, як із труби весь час капають краплинки води: кап-кап, кив-кив!
— Ну? — прошепотіла Сміхоша.
— А те, що й вода не завмерла! Виходить, що вони тут проїхали, і вода увібрала в себе дещицю Часу, тому й капає!
Сміхоша сказала:
— Але ж тоді й оці мухи…
— І ота ластівка… — додав Фока. — І крук!
— Фоко і Родивоне! Негайно спитайте у ластівки, куди поїхав Фрусь!
— Я з нею балакав, — відповів Фока Сильвестрів. — Дохле діло.
— Це ж чому?
— Вона зовсім очманіла від голоду і нічого не тямить, їй якраз о пів на десяту треба було снідати, а чим? Я їй кажу: "Та ось же вони, комахи, висять у повітрі, їх і ловити не треба, їж собі од пуза!.." А ластівка каже: "Ми так не можемо. Ми ловимо тільки тих, що літають!" Он яке діло!
— А крук?
Шпаки сказали:
— Крук — дуже серйозний чоловік. До крука страшно.
— Але треба, — сказав Ходючок. — Ви вже якось постарайтеся.
Шпаки пересвиснулися між собою і відповіли:
— Зачекайте нас тут. Ми швиденько! — і подалися.
Умпарара заглушив мотор. Стало тихо.
5. Поради старого крука Кирила
Старий крук Кирило жив у дуплі старезного дуба, що на самій верхівці Козачої гори.
Зранку крук вполював собі ховрашка і політав трохи, щоб розім’яти крила, подивитися світу й показати себе.
По тому Кирило повернувся до свого дуба, всівся на товстезній гілляці і вдоволено заплющив очі.
День був погідний і теплий, сонце сходило завзято і швидко, а це начебто чомусь спинилося… Сьогодні він літав над містом і примітив сіренький горбатий автомобільчик: той викотився з міста і застрибав по купинах у лузі, затим помчав уздовж річки; крукові Кирилові здалося навіть, що з віконця тієї машини визирав здоровенний пацюк, і крукові ще тоді подумалося, що нині у полях стало мало мишей…
Крук Кирило куняв, сукав собі кволеньку думку, що раніше ніби й літо було тепліше, а зима суворіша, і кров у жилах текла хутчіше, а очі бачили зіркіше.
— Здрастуйте! — раптом почув він над головою, але вирішив, що це уві сні, і навіть не розплющив очей.
— Здрастуйте, дядьку Кириле! — почулося з Він глянув. На гілці сидів шпак. Крук Кирило дивився на шпака і мовчав. Фока Сильвестрів — то був він — теж мовчав, бо від страху забув, навіщо сюди з’явився.
Крук був старий, величезний, такий чорний, що аж синій, і пір’я його часом спалахувало, наче райдуга. Він мав могутній чорний дзьоб і високі чорні ноги з міцними кігтями. Все це приголомшувало шпака.
— Наше вам шануваннячко, круку Кириле! — почулося з-за спини.
Крук повернувся усім тулубом і побачив, що ззаду сидів той самий шпак.
— Скільки світу, стільки й дива, — сказав крук.
— Ого, ви так багато бачили у світі, що мудрішого за вас немає! — сказав Фока Сильвестрів з-за його спини, і крук повернувся до нього.
— Мені сто вісімдесят п’ять років, чотири місяці, один півмісяць і три доби.
Він сподівався, що шпак, почувши це, зомліє від поштивості й подиву, але з-за спини почулося:
— А скільки годин?
Крук заплющив очі й довго думав. Потім сказав:
— Метушливий лічить години, бо він не живе, а смикається. Мудрий же знає вік і рік, потім місяць і півмісяця, а ще — добу. Бо мудрий не смикається, а живе.
— Як мудро! — сказало з-за хвоста, і крук Кирило повернувся туди. Там сидів той самий шпак.
Старий Кирило покривив душею: правду сказати, він просто не знав, що таке година. Але йому хотілося вразити своєю величчю цього метушливого шпачка, який примудряється бути водночас і перед його очима, і за його хвостом.
Шпак сказав:
— Це мовлено тим більш мудро, що тепер уже немає чого лічити. Ні годин, ні діб, ні років.
— Справа в тому, що украли Час, — почулося з-за хвоста.
Крук Кирило, щоб більше не крутитися туди-сюди, вирішив продовжувати розмову із заплющеними очима.
— Мені сто вісімдесят п’ять років, чотири повних місяці, один півмісяць і три доби. Коли помер мій батько, йому було двісті тридцять років, але ні мій батько, ні я ніколи не чули, щоб можна було вкрасти Час.
Тоді шпаки злагоджено, в один голос, розповіли Кирилу все, що сталося сьогодні о пів на десяту. Затим спитали:
— Згадайте, будь ласка, чи ви не звернули уваги, куди поїхала маленька сіренька машина, в якій сиділи пацюк і бридкий хуліган?
Крук помовчав для годиться і відказав:
— Не звернув.
— Вибачайте, коли ласка! Але цього ніяк не може бути. Якби не звернули, ви б уже не ворушилися, бо ваш Час спинився б.
Крук знову заплющив очі. Нарешті він прорік:
— Ниточка доведе до клубочка.
— Яка глибока думка! — сказали шпаки.
— Шукай вітру в полі! — додав крук.
— І все?
— Коли хтось тікає понад річкою і ховається в лузі, то хтось інший може і знайти.
— Як мудро!
Побачивши, що Фока Сильвестрів спурхнув з його гілки, крук гукнув:
— А зажди-но, малий!
Той повернувся, і крук сором’язливо поспитав:
— Ти такий метушливий і, напевне, знаєш, що таке година. Скажи-но й мені.
— Година — це таке… — почав невпевнено Фока Сильвестрів. — Це таке, що йде й минає одне за одним…
— Еге, йде й минає, — додав Родивон. І раптом вигукнув: — Бо все залежить від батька сонця!
Фока Сильвестрів дійшов того ж самого висновку:
— Так-так, від батька сонця залежить це!
— Ану, повтори іще раз, — попрохав Кирило.
— Сонця від це батька залежить. Кирило подумав трохи, потім попрохав:
— Ану, це саме ще один раз. Шпаки сказали:
— Від залежить батька це сонця! Крук сердито вимовив:
— Забирайся геть до вражого болота! Шпаки свиснули:
— Що? Що?
— Геть болота забирайся вражого до! Шпачки двома чорними грудочками пурхнули вниз до ріки. І Родивон сказав братові:
— А що, як ми запросимо з собою оту голодну ластівку?
І Фока схвально закричав:
— Правда! І нехай їсть усіх наших мух! Бо ми з тобою не голодні. Ми наїлися якраз о пів на десяту. В автомобілі ж чомусь повно мух…
6. Вийшла пісенька така
Весь гурт рятівників Часу сидів під вербою; Умпарара, щоб не перестоятися, раз по раз поскрипував своїми амортизаторами. Та ось над ними защебетали-зацвірінькали шпаки.
Фока Сильвестрів сповістив:
(Продовження на наступній сторінці)