— Ніяк. От прийдуть дорослі…
— Як же вони прийдуть? — тоненько зойкнула Сміхоша. — Як же вони прийдуть, наші дорослі, якщо вони теж десь завмерли! Вони ж не бачили!!
Примхлива бабуся Дерібо від Сміхошиного вереску колупнула собі пальцем у вусі.
— Дозвольте нам, будь ласка, — попросив Ходючок, — поговорити з Аристархом!
— Ач які! — сказала бабуся. — Спочатку принесіть мені мінералки, а Аристашику — морошки. Тоді впущу. Може.
Похнюплені діти вийшли на подвір’я. Ходючок запитав:
— Чого вона хотіла? Якої ще морошки?
— Це вона просила морозива. Примхливі бабусі завжди називають мінеральну воду "мінералка", а морозиво — "морошка".
— Що ж. Ходімо, в мене є тридцять копійок. А в тебе скільки?..
Сміхоша не відповіла. Бо щось ніжне й прохолодне торкнулося її плеча і щоки, і в очі їй зазирнула яскрава квітка крученого панича.
— І я з вами, — прошепотів Феофеофанчик. — Я оце спустився із балкона по стіні і ось… Якщо тільки ви не проти!
Ходючок мовив:
— Мені здається, що це почалася якась дивна казка. Усі, хто був при тому, як украли Час, і хто бачив крадіїв, опинилися у казці. А решта… — він пошукав очима у небі нерухомий "Ту", — а решта… Поза Часом!..
Діти замислено побрели до магазину, біля якого зазвичай стояв лоток із морозивом, і товста весела продавщиця вигукувала: "Підходь, кому жарко і кому холодно, всім догоджу!.." Вони йшли, і на плечі у Ходючка сиділа Пріся, навкруг шиї Сміхоті намистом обвивався кручений панич, а Джулька бадьоро біг попереду.
3. У події втручається Умпарара Чамчамчам
Усі продавщиці в магазині скидалися на нерухомих ляльок, гарно вбраних і майстерно розмальованих. Ходючок поклав на прилавок свої копійки і взяв пляшку мінеральної води. Про всяк випадок, додав:
— Тьотю! Я воду взяв, а гроші осьде!
Ніякої відповіді.
Товста і весела лотошниця біля магазину завмерла, простягаючи порцію морозива двом дівчаткам, і дівчатка теж завмерли, а біля їхніх ніг завмер красивий пес колі.
Джулька обнюхав пса і втратив до нього інтерес, Пріся байдуже пройшла мимо.
Діти взяли одну порцію морозива, і Сміхоша поклала на краєчок лотка всі свої заощадження.
Примхлива бабуся Дерібо відчинила двері відразу ж — вона, мабуть, чекала гостинця. Взяла мінеральну воду, струснула пляшку і подивилася її на світло. Потім простягла руку до морозива.
— Це папузі Аристархові, — твердо сказав Ходючок.
Бабуся Дерібо раптом уздріла Джульку, ляснула в долоні й закричала:
— Як! Ви хочете, щоб я вас впустила разом із цим хижим звіром!
Ходючок сказав:
— Не буде Аристарха — не буде морозива. Віддавайте мінералку!
— Ще ця кицька… — пробурчала стара і сховала пляшку за спину. — Аристаша не любить кицьок. Заходьте.
Всі зайшли до квартири. Бабуся подалася на кухню пити мінеральну воду, а діти — до кімнати. Папуга Аристарх сидів над вікном на довгому карнизі, що на нього вішають гардини. Побачивши гостей, він щебетнув щось нерозбірливе і враз закляк. Бо уздрів Прісю! Довелося спровадити кицьку в коридор. Вона облизнулася, позіхнула і згорнулася клубочком, ніби в цьому домі більше її взагалі ніщо не цікавило.
Сміхоша піднесла Аристархові морозиво у вафельному стаканчику. Він стрепенувся і сказав:
— Аристаша хороший, Аристаша хороший! Здрастуйте вам!
Сміхоша почекала, поки він дзьобнув морозива, і сказала:
— Аристашо, розкажи нам, що було в підвалі?
Розкажи про пацюка Бруднерського і бридкого хулігана Маєша.
Папуга збуджено і швидко-швидко заговорив. І діти дізналися, що Маєш заліз на низький балкон бабусі, украв звідти клітку з Аристархом і відніс її в підвал до Бруднерського, а тоді вони обоє вигнали з клітки папугу і посадовили туди дерев’яну Зозулю. І вже після того у підвалі відбулася така розмова:
Бруднерський. Ви, преславний хулігане Маєшу, допоможете нам сховати Час у нашій схованці!
Маєш. А що я з того матиму?! З вами, пацюками, тільки зв’яжися!..
Бруднерський. Це буде величезне хуліганство, і ви, славний хулігане Маєшу, станете найславетнішим хуліганом.
Маєш (радісно сміючись). Це можна! А що треба робити?
Бруднерський. Беріть клітку з Зозулею, сідайте у Фруся — і гайда до схованки.
Маєш: Як це — у Фруся?! А що скажуть?..
Бруднерський (регочучи негарним пацючим сміхом). Хто скаже? Якщо ми сховаємо Час — ніхто вже нічого не скаже, бо ні в кого й рот не розтулиться! І Фрусь — ваш!
Маєш (задоволено). Мій?! Назавжди?!
Бруднерський: Скільки Час буде наш — стільки й Фрусь буде ваш! Про мене, так хай назавжди.
Маєш (непевно). Але ж я не вмію водити машину…
Бруднерський, А це й не потрібно, бо Фрусь сам вас повезе, куди ви йому накажете.
У цьому місці Аристарх зробив паузу і прокричав:
— Морозиваморозиваморозива!
Сміхоша віддала йому увесь стаканчик, але більше нічого путнього від Аристарха вони не почули. Той тільки галасував, що він хороший, і без упину здоровкався. На тому й пішли.
Аж тепер діти почали як слід розуміти, що то значить: украдено Час. Поки Зозулю не буде знайдено і повернуто на своє місце у старовинний годинник, мама й тато не приїдуть додому, не ростимуть дерева і трава, не потечуть річки й не полетять птахи, і вони, діти, теж ніколи не виростуть.
Вони вийшли у двір, підійшли до Умпарари. На гілці, якраз над автомобілем, сидів шпачок і щось собі наспівував.
— Агов, Фоко! — сумно гукнув до нього Ходючок.
Шпак замовк, зиркнув униз і чітко відказав:
— Я не Фока Сильвестрів.
— А хто ж ти такий?
— Я Сильвестрів Родивон.
Шпачок із натхненням закувікав поросятком.
— Ти щось плутаєш! — сказав Ходючок.
— Авжеж! — додала Сміхоша. — Он навіть сива пір’їнка у хвості, й шийка, і очі, і дзьобик — усе точнісінько, як було у Фоки!
— Так-так. Це тому, що ми з Фокою Сильвестровим вилупилися з одного яйця; якщо це називається брати, то ми з Фокою Сильвестровим брати. Гей, заберіть цю жахливу тварину! Вона на мене дивиться.
Ходючок заспокійливо погладив Прісину спинку, і кицька протяжливо й нетерпляче занявчала.
Ходючок пояснив їй, що Родивон Сильвестрів є така сама недоторканна особа, як його брат-близнюк Фока Сильвестрів та папуга Аристарх. Пріся вислухала все це із невдоволеною міною.
Шпак сказав:
— Фока Сильвестрів доручив мені розважити вас розумною розмовою, поки він злітає і подивиться, куди оте все повтікало.
Сміхоша перезирнулася з Ходючком, і хлопчик запитав:
— Кого ж ви називаєте "оте все"?
— Пацюка Бруднерського, бридкого хулігана Маєша і їхнього автомобіля Фруся.
У цю мить з’явився Фока. Наче просто впав із неба, розкошлачений, збуджений і щасливий.
— Знаю! — закричав він. — Я за ними прослідкував до самого роздоріжжя!
Ходючок поглянув на старого друга Умпарару, і йому здалося, що автомобіль підморгнув підфарником. Ходючок зітхнув і сказав:
— Фоко і Родивоне Сильвестрови! Чи не погодитеся ви показати нам дорогу, якою злодії повезли вкрадений Час? Ми їх наздоженемо і відберемо Зозулю. Нас повезе Умпарара Чамчамчам.
Родивон Сильвестрів вигукнув:
— Ми згодні! — і хвалькувато озирнувся навкруги.
Умпарара стурбовано прохурчав:
— Друзі! Нам пора! Я вже розім’яв свої амортизатори і продув карбюратор. — І він розчинив усі четверо дверцят.
Ходючок сів за кермо. Сміхоша вмостилася поруч із Ходючком, а Джулька — в неї на колінах. Киця Пріся сказала: "Шши!" — і теж ускочила до автомобіля. Феофеофанчик звісив за вікно голівку на тонесенькому стебельці, і вони поїхали…
4. Як корисно думати
Шпаки летіли попереду. Умпарара муркотів мотором, Феофеофанчик маяв за вікном, а під колесами шкварчав асфальт. Час від часу Умпарара подавав голос:
— Ви тільки погляньте, що накоїли! Кум тролейбус стоїть, як приліплений, а свояка самоскида перехнябило на один бік, як кульгаву качку, діла-діла!.. Ви тільки подивіться, скільки заціпеніло трамваїв — стоять собі, мов сараї, ізв’язані вервечками по двоє, а там ось — погляньте — поснули дядьки автобуси і братики легкові, і ні цоб тобі, ні цабе…
Ходючок і Сміхоша були приголомшені цим видовищем. Ходючок сказав:
— Не розумію. Навіщо вони вкрали Час?
— Хтозна… — жалібно зітхнула Сміхоша. Вона торкнулася Ходючкової руки: — А ми їх подужаємо?
Ходючок замислено поглянув на дівчинку і кивнув.
— От дивись, які в кого сили? У них — Фрусь, у нас — Умпарара. Так? Сміхоша підхопила:
— У них — Маєш, а в нас… А в нас Петрик-Ходючок! — І раптом тихенько і насмішливо запитала: — А ти подужаєш Маєша? Мені здається, що він сильний…
Ходючок ураз насупився. Дівчинка почервоніла і вигукнула:
— Ну от, уже й образився! Я кажу, що в них Бруднерський, а в нас Джулька й Пріся! А ще ми маємо… Феофеофанчика… Але це так, для краси. І шпачки — вони теж просто так, щоб було веселіше.
(Продовження на наступній сторінці)