Ходючок мовчки підхопив Прісю на руки. Проходячи через кімнату, він ковзнув поглядом по старовинному годиннику. У грудях йому похололо: маятник не рухався. Придивився пильніше: виявилося, що стрілки також спинилися. Діти вийшли з квартири. Кілька разів натиснули на кнопку ліфта, але кнопка не засвічувалася, і ліфт не приходив.
— Мабуть, немає електрики, — тихо сказала Сміхоша. Вони збігли східцями і вийшли у двір.
Переступивши поріг, діти відразу розійшлися врізнобіч. Бо в їхньому дворі жив відомий на весь район бридкий хуліган Степанко-Маєш. Зробивши якусь капость, він завжди кричав: "Ага, маєш!" Або, побачивши Ходючка й Сміхошу разом, верещав дурним голосом: "Молодий молоду посадив на льоду!"
Зараз Маєша не було видно.
З під’їзду вибігла старенька Неоніла Семенівна. Вона була чимось стривожена. Стала, як укопана, і роззиралася на всі боки пильно і підозріло, бо завжди чекала від дітей лише капості. Вона дивилася і при цьому то надівала, то скидала свої окуляри у металевій оправі.
"Примхлива бабуся Дерібо", — не знати чому, подумав про неї Ходючок і навіть не здивувався цьому новому незвичайному імені.
У світі все було не так.
Першою це помітила Сміхоша: "Поглянь! Поглянь, Ходючку, на птахів!" Він глянув угору. Просто у повітрі над деревом завмерла зграйка горобців. Вони були ніби й у польоті — і разом з тим зовсім нерухомі. А трохи далі, біля самої землі, виставивши ноги, щоб сідати, і широко розкинувши крила, так само нерухомо висів у повітрі грак.
А віддалік на проспекті завмерли тролейбуси і автобуси, завмерли легкові й вантажні автомобілі, а в кутку їхнього двору розташувався самоскид із піднятим кузовом, і струмінь піску, що сипався із кузова на землю, спинився і ніби скам’янів, а біля нього зігнувся завмерлий шофер.
І всі люди на вулиці й у дворі завмерли — вони були живі й неживі водночас, бо не ворушилися — не ворушилися навіть складки їхнього одягу. У кого був рот розкритий у посмішці, а в кого — у розмові, хто здійняв руку в жесті, а хто підняв ногу в ході — і так воно все й лишилося.
Високо у небі, біля хмари, стояв реактивний лайнер ТУ-134. Він не рухався й не падав, і не було чути грому його турбін.
І тиша була дивовижна…
Увесь світ скидався на велику нерухому стереоскопічну картину.
2. Примхлива бабуся Дерібо і ще дехто
Ходючок дивився на літак і розумів, що у ньому заклякли мама, й тато, і всі пасажири.
— Вони не впадуть… — прошепотів хлопчик. — Ні-ні! Як же вони впадуть, коли ніщо не ворушиться!
— Та-та-та-так… — Сміхоша від страху цокотіла зубами. — Пр… пр… авда!
— Всі завмерли, а ми… — бурмотів хлопчик. — Чому це ми і наші тварини не завмерли?..
— Не з-знай-ю-у-у!.. Хто був у тебе, той і… не з-за… з-за… з-за…
— Джулька. Примхлива бабуся Дерібо. Вони не були в мене. О! Маєш!.. Поглянь, він теж ворушиться.
— Пр… пр… — сказала Сміхоша. — Пр-равд-да…
З під’їзду вискочив з мішком у руках бридкий хуліган Маєш. Він був засмаглий, вертлявий, завжди невмиваний, із білими бровами і облупленим носом. Маєш заклав два пальці в рот і пронизливо свиснув. Киця Пріся щільніше притислася до ніг Ходючка і удала з себе собаку — стиха загарчала. А песик Джулька, навпаки, дружньо дзявкнув і побіг просто до Маєша, і хвостик його, як завжди, привітно гойдався з боку в бік. Маленький такса любив усіх людей без винятку — просто за те, що вони люди.
— Ох, який він у мене безпринципний! — зітхнула Сміхоша. — Джулько, назад!
А сама тихо пішла слідом за собачкою. Сміхоша навіть собі не признавалася, що їй здавна кортіло підійти близько до бридкого хулігана Маєша, зазирнути в його сині очі і заговорити миролюбно. Це бажання стало ще сильнішим в оці-от хвилини, коли весь світ зробився як неживий.
Але Джулька зненацька заскавулів і кинувся назад до Сміхоші. Бридкий хуліган зловтішно реготався і показував свою рогатку. То він поцілив камінцем у доброго собачку і боляче забив йому носа. А потім ускочив у старий маленький автомобільчик на ім’я Фрусь, що стояв на стоянці навпроти під’їзду.
Сміхоша підхопила бідного Джульку на руки і почала його пестити, але він раптом рвонувся щосили, і Пріся в ту саму мить підняла хвіст трубою, вигнула спину крутим пухнастим горбом і сказала: "шши!!!" Із прочинених дверей під’їзду вискочив величезний сірий пацюк і миттю, як сіра блискавка, майнув до автомобільчика; Маєш впустив його всередину…
— Бруднерський!!! — закричали діти.
Тоді Маєш, сміючись і кривлячись, підняв угору велику пташину клітку і у віконце показав її всім. Примхлива бабуся Дерібо залементувала:
— Це клітка мого Аристарха! Бешкетнику, куди ти подів мого Аристарха?!
Ходючок і Сміхоша остовпіли. У клітці сиділа їхня дерев’яна Зозуля! Автомобільчик Фрусь захурчав і мовив голосом старого автомобільного сигналу:
— Прощавайте, не сумуйте, а ми подалися! І раптом озвався Умпарара Чамчамчам — червоний автомобіль. Скосивши фари, він простежив за Фрусем і сказав дзвінким голосом:
— Щось мені все це не до вподоби. Ходючок закричав:
— Умпараро, не пускай їх!
— Боюся, що запізно… — зітхнув Умпарара. Фрусь випустив хмарину сизого диму і помчав геть із двору.
— От так-так, — тільки й спромігся Ходючок.
Тієї ж миті над їхніми головами голосом Ходючка прозвучало: "От так-так". На гілці старого клена сидів шпак. Зловивши на собі цікаві погляди, він захурчав, як автомобіль, і різким голосом Фруся гукнув: "Прощавайте, не сумуйте, а ми подалися!" — і відразу ж відказав приємним голосом Умпарари: "Щось мені все це не до вподоби".
— Ти диви! — здивувалася Сміхоша. — Ця пташка передражнює усіх, мов папуга!
— Я не папуга, а шпак Фока Сильвестрів.
— А чому ж ти усіх передражнюєш?
— Ми, шпаки, дуже полюбляємо наслідувати птахів, тварин і навіть людей.
Шпак був чорненький, по плечах і шиї в нього були розсипані гарні сиві цяточки, а все пір’я відсвічувало металевим полиском і мокро блищало — наче шпачка щойно скупали в олії.
У цю мить із підвального віконечка, безладно щебечучи, випурхнув і знявся в повітря яскраво-жовтий із зеленим хвостом папуга. Бабуся Дерібо зраділо загукала: "Аристарх! Аристарх!.. Прилинь до мене, моя пташино!.." І папуга Аристарх, почувши голос старенької, сів їй на плече. Вона обережно взяла його в руки і, щось примовляючи й вигукуючи, понесла додому.
— І він теж не завмер! Чому? — спитала Сміхоша.
— Треба й справді добре подумати, — сказав Ходючок. — Отже, так, — він почав загинати пальці. — Ми з тобою не завмерли — раз і два. Пріся і Джулька — це три й чотири. Далі: Маєш — це п’ять. — Тут Ходючок узявся за пальці другої руки: — Пацюк Бруднерський — шість, бабуся Дерібо — сім, папуга Аристарх — вісім…
— Фрусь, — підказала Сміхоша. — Дев’ять…
— І Умпарара! Він теж подавав голос! Десять!
— Так, — погодилася Сміхоша. — І ось цей шпачок Фока.
— Фока Сильвестрів, — поправив шпак.
— І Феофеофанчик! — закричала Сміхоша. — Не забувай про Феофеофанчика!
— Усе?
— Здається, все.
— Але що ж робити? — Ходючку з думки не йшов затихлий годинник.
Фока Сильвестрів просвистів:
— А ви підіть до папуги Аристарха! Він був у підвалі з Бруднерським, тож побалакайте з ним!
Побалакайте, хоч він і дурний, як стара грамофонна платівка.
Діти кілька разів грюкнули у двері бабусі Дерібо, за якими чулося збуджене щебетання папуги. Нарешті загримів ланцюжок, двері прочинилися, і з-за щілини зблиснули світлі очі примхливої Дерібо. Вона побачила дітей і сказала:
— Ні-ні-ні! Ідіть геть, розбишаки й хулігани! — Однак дверей не зачинила і продовжувала визирати.
Ходючок сказав:
— Вислухайте нас, будь ласка! Схоже на те, ніби на цілому світі не зосталося нікого, хто б міг ворушитися, крім нас із вами! Тож нам дуже треба побалакати з вашим чудовим папугою Аристархом.
Бабуся Дерібо зауважила:
— Усі годинники стоять. Всі-всі-всі! А в телику спинилася картинка.
— Що-що? — здивувався Ходючок.
— Значить, у телевізорі… — шепнула йому Сміхота, — у телевізорі завмерло зображення.
— А все через те, що якийсь хуліган-розбишака украв Час, — суворо прорекла бабуся Дерібо.
— А чому ж тоді не спинилися ми?! Й ви?!
Бабуся розчинила двері, але дітей до квартири не покликала. Натомість сказала зневажливо:
— Як же це ми могли спинитися, якщо ми все бачили!
— Що бачили?
— Те, як украли Час. Щоб це побачити, потрібен Час, бо без Часу нічого не буває і нічого не може бути. Ні-чо-го! Хто усе бачив і чув, той не завмер, бо Час лишився з ним, а хто не бачив, для того все спинилося. Вам цього не зрозуміти, бо ви погано вчитесь і весь час бешкетуєте. Я вам завжди казала: сидіть у дворі і гарно себе поводьте.
— А як же… Час?! — запитав Ходючок.
(Продовження на наступній сторінці)