«Чому мовчав телефон» Радій Полонський

Читати онлайн твір Радія Полонського «Чому мовчав телефон»

A- A+ A A1 A2 A3

— А ти приготуйся записувати.

Я приготувався. Поклав на стіл аркуш паперу, ручку і поставив чорнильницю.

— Ну, чого ж ти? — запитав я у Руслана.

— Давай ти перший

Я подумав, але нічого не видумав.

— Я не можу перший.

— Може, ти взагалі не можеш?

— Взагалі — можу, а перший — ні.

— Ну, добре. Я зараз почну.

Руслан став у позу: витягнув уперед одну руку, а другу заклав за спину. І почав тягуче декламувати:

— Ось іде він... по... по проваллю! Я підхопив:

— Як назустріч тут йому... Тут знову Руслан:

— Вибігає кіт вусатий...

— І жує сковороду! — закінчив я.

Це було так смішно, що ми обидва од сміху поклали голови на стіл. А моя сестра Марійка сказала:

— Що ви видумуєте? Хто це — він? Як це можна ходити по проваллю? І де це ви бачили, щоб кішка жувала сковорідку?

Коли вона це сказала, нас розібрав такий регіт, що ми опинилися під столом. Аж сльози з очей потекли.

Потім ми сіли на стільці. Я записав те, що ми склали. Руслан сказав:

— Ну, я видумую далі. — І знову почав тягучим голосом: — Тут схопив він... Тут схопив він... Тут схопив він палюгачу, на-вірнячив він коту!..

— Сам з досади чуть не плаче, — підказав я.

— І відняв сковороду! — з бурхливою радістю закінчив Руслан.

Марійка знизала плечима:

— Що це за "палюгача"? І де ви чули таке слово — "навір-нячив"?

Руслан пояснив:

— "Палюгача" — це палиця. А "навірнячив" значить дав прочухана.

А я тим часом записав і ці рядки. Потім ми придумали таке:

Ось іде собі він далі,

Все під ноги плюючи.

Там, де ступить, там, де плюне,

Виростають калачі.

Коли це було записано, ми замислилися.

— А справді, хто це він?

— Ну, хто? — Руслан трохи подумав. — Чи не однаково! Чоловік собі такий.

— А як його звати?

— А тобі хіба що?

— Мені однаково, — погодився я. — То що там у нас написано? Ага: "Там, де ступить, там, де плюне, виростають калачі". Ну, давай тепер так:

Плюнув він собі під ноги, І підняв він калача...

Наступні два рядки ми склали разом:

І жує собі потроху, В сковородочку харча.

— Що це таке "харча"? — негайно втрутилася Марійка.

— Ну, значить, він туди харчить.

— Куди?

— У сковорідку.

— Яку?

— А що у кота відняв.

— А чого це він туди харчить?

— А хто його зна, — безтурботно відказав Руслан, — чого це він розхарчався...

— І потім "харча" — так українською мовою сказати не можна. Треба "харчачи"...

— Це у вірш не влазить, — заперечив я, — Добре буде й так. Правда, Руслан?

— Правда, — відповів він, і тут ми знову не витримали й зайшлися сміхом.

Ми бачили, що вірш ще не закінчений. Але ні про кота, ні про сковорідку, ні про калачі не могли вже видумати ані слова. Щасливу думку знову подав Руслан:

— Тут побачив він корову...

— І підліз до неї... — додав я.

— Не складно. І підліз до неї — як?

— Взагалі, чого це він підліз, а не підійшов? — запитала

Марійка, яка зовсім покинула свої справи. Вона тепер сиділа на кушетці і слухала, як ми складаємо вірш. Я пояснив:

— Підліз тому, що він корови боявся. Якби тобі треба було наблизитися до корови — не бійся, і ти б плазувала.

— Є! — вигукнув Руслан. — І підліз до неї вплаз!

— А тоді можна буде сказати: і потяг за хвоста раз.

— Точно. Це буде четвертий рядок, — радо погодився Руслан. — Треба тільки третій видумати. Тара-тара-тара-тара і потяг за хвоста раз.

Раптом Марійка підказала:

— Напишіть так: смикнув двічі він за роги і потяг за хвоста раз.

— Геніально! — сказав Руслан. — Підходить!

— Трохи інакше, — запропонував я. — Скубнув двічі він за хвоста і потяг за роги раз.

Цього разу навіть Марійка не стала з'ясовувати, навіщо він дратував корову. І чому саме за хвіст скубнув двічі, а за роги потяг тільки раз. А ми з Русланом були впевнені, що смішнішого вірша ще ніхто на світі не складав.

Так нам вже хотілося його скінчити. Набридло. Тому Руслан і почав підводити наш твір до кінця.

— І на цьому гарну повість... гарну повість... про героя Бандура. О! Ну, що далі?

Я не знав, що далі. Втомився. Думав, але нічого не видумав.

— Про героя Бандура... — бурмотів Руслан. — І на цьому гарну повість про героя Бандура... ми... ми закінчуємо зараз...

— А продовження нема! — переможно вигукнув я і тим зав'язав останній вузлик.

Ми переписали вірш начисто і пішли його читати всім, хто б захотів слухати. Тьотя Клава вислухала нас дуже уважно, попросила прочитати вдруге, потім розвела руками:

— Ну й ну! Оце так хлопчики!.. Дуже складно вийшло! Просто — ну й ну!

Нам стало ясно, що тьотя Клава нічого не зрозуміла. Та хоч помітила, що складно — спасибі й за те.

Дядько Степан посміявся, потім зауважив:

— Я бачу, творчі сили лізуть з вас в усі боки. А може, замість того, щоб отакі побрехеньки складати, ви б випустили "Домашній Крокодил"? Таку гумористичну стінну газету про наш дім. Га? От подумайте. А тоді зайдете до мене, побалакаємо.

Нам сподобалася ця думка. Лише трохи образило, що дядько так зневажливо сказав про наш вірш — "побрехеньки". Воно й справді було безглуздо, але ж як смішно!

Студент Гриша скривився так, наче його примусили жувати лимон без цукру. Він сказав:

— І не соромно вам, хлопці, отакі дурниці по людях носити! Вже ж така нісенітниця, така нікчемність, що жалко отого паперу, на якому воно написано!.. Порвіть і нікому не показуйте!

Ми мовчки повернулися і вийшли з Гришиної кімнати.

— Це виходить за межі... — сказав Руслан.

Дивно, але "гарна повість про героя Бандура" не знайшла схвалення навіть у наших рідних. Русланова мама з докором мовила:

— Ой хлопці-хлопці, коли ви вже розуму наберетесь... Один тільки Сергій із заздрістю зітхнув:

— Нічого собі віршик.

Сумним був для нас той вечір. Ми сиділи поруч на дивані і мовчали. Час від часу брали папірець і перечитували вірш. І нам ставало ще сумніше. Потім Руслан вже, мабуть, удвадцяте перечитав вірш і з невимовною нудьгою сказав:

— От смішний!.. Все ж таки це у нас вийшло дуже смішно...

Після цього ми через силу засміялися.

— Ха, ха, ха, ха, — сказав Руслан.

— Ги, — додав я.

Отже, нас дорослі не зрозуміли. Один тільки дядько Степан поставився до нас чуйно.

— Може й справді випустимо "Домашній Крокодил"? — сказав я.

— Треба спробувати.

— А про що він буде?

— Ну, про всякі недоліки. Он на вашому поверсі на дверях дзвінок зіпсувався, і тепер усі грюкають у двері кулаками.

— Хто як, — зауважив я. — Я грюкаю ногами

— Ну, ногами ще нічого. Тільки дорослі тобі ногами не грюкатимуть. От вони і збивають кулаки. Потім ще я чув, як наші тут скаржились: знов у ванній на підлозі налито, зайти не можна.

— Так, — погодився я, — і про це можна в "Крокодил" написати. Я б поробив малюнки.

— І віршами б попідписували.

— А тобі хочеться складати вірші? Руслан трохи подумав.

— Ні, щось не хочеться, — нарешті відповів він.

— І мені вже перехотілося. А коли знову захочемо, підемо до дядька Степана і зробимо "Домашній Крокодил". Добре?

— Ні, краще підемо до нього завтра. Щоб він не думав, що як корисна робота, так ми від неї тікаємо. Складемо з ним план. Потім ти поробиш малюнки. А за цей час нам, може, знову вірші складати захочеться.

Я погодився. І наступного дня ми пішли до дядька Степана обговорювати план гумористичної стінгазети.

НА ВУЛИЦІ

Той громадянин був високий і худий. В руках він тримав розкішний шкіряний портфель. Голову його прикрашав коричневий капелюх, легкий плащ з піднятим коміром був застебнутий на всі ґудзики.

Громадянин рухався повільно, озираючись на всі боки. А ми стояли біля парадних дверей свого будинку. От він підійшов до нас, швидко оглянув усіх трьох і запитав:

— Це, мабуть, будинок номер сімнадцять?

— Ні, — відказали ми, — сімнадцятий он той, ви його пройшли.

— Дякую... — буркнув громадянин. Він розстебнув свій портфель, витяг звідти якийсь папірець, подивився в нього і сказав сам до себе: — Угу... Отже, п'ятнадцятий — через

ДІМ..;

Повернувся і пішов.

Ми перезирнулися. Зовнішній вигляд громадянина нам не сподобався. Його поведінка теж.

Руслан кивнув головою, і ми обережно рушили слідом за невідомим.

— Ніякий йому сімнадцятий не потрібний... — прошепотів Сергій.

Руслан багатозначно притис пальця до губ.

(Продовження на наступній сторінці)