«Чому мовчав телефон» Радій Полонський

Читати онлайн твір Радія Полонського «Чому мовчав телефон»

A- A+ A A1 A2 A3

Нам довелося повернутися до кімнати, бо там було велике дзеркало. А хіба ж цікаво грати у війну, коли ти падаєш поранений і себе не бачиш! Ми з Сергієм падали тільки перед дзеркалом. І стежили, щоб падати красиво, по-справжньому, як у кіно.

Так от, відбиваючись від ворогів, що оточили мене з усіх боків якраз біля дзеркала, я відчув, як щось гаряче обпекло мені груди. То була ворожа куля. Не випускаючи кулемета, я схопився однією рукою за груди, на мить завмер і потім, спираючись на кулемет, заточився на підлогу.

Я впав на спину. Моя мускуляста і мозолиста рука відкинулася вбік, все ще стискаючи кулемет. Друга рука красиво лежала на грудях.

Оточений ворогами, я знепритомнів. Але Сергій забарився

Його не видно було з-за столу. Тому я швиденько підвівся на ноги, щоб з'ясувати, у чому справа.

І що ж я побачив! Сергій, мій бойовий друг, стояв біля підвіконня і зосереджено розглядав китайську троянду. Він забув про мене.

— Оце так! — обурився я. — Тут, як якийсь дурень, лежиш з дірою у грудях, а він і не думає рятувати!..

— Валька, вона гине! — крикнув Сергій.

Я миттю опинився біля нього. Сергій показав мені два листочки, які обм'якли і похилилися.

— Гине... — прошепотів я. — А я думав, що вона й справді виросте, як дерево.

Сергій гґорадив:

— Ти спитай у Ніни Василівни. Може, вона знає, як її рятувати.

Я побіг до сусідки і розповів про новину. Ніна Василівна відклала всі свої справи і разом зі мною пішла до троянди. Взяла вазон до рук, уважно оглянула рослинку.

— Ну? Ну як? — напосідали ми з Сергієм.

— Так... — нарешті промовила вона. — Земля, я бачу, непогана, і полили ви її добре. Ці два листочки, мабуть, загинуть. Ти, Валю, май на увазі: треба заготувати більший горщик. Вона тепер ростиме швидко, а вазончик у вас маленький...

— То вона ростиме?

— Обов'язково. Якщо будеш як слід доглядати.

— От здорово!

А Сергій посміхався на весь рот. Як тільки Ніна Василівна вийшла, він смикнув мене за рукав:

— Побігли!

— Куди?

— Розповімо Руслану про троянду! Коли вона підросте, відламаєш мені гілочку, я й собі дерево посаджу. Добре?

— Добре, — сказав я, і ми побігли до Руслана, щоб розповісти йому про троянду.

ВСЕ СТАЛО ІНАКШЕ

Ми з хлопцями майстрували різні речі, подорожували по нашому величезному місту, грали у війну. Китайська троянда, яку я вирощував у пляшці, а потім у вазончику, зробилася міц-неньким кущиком і рясно вкрилася листям. Вона порадувала всіх нас і здивувала сусідку — вчительку ботаніки Ніну Василівну: несподівано зацвіла чудовими червоними квітами.

Все було б добре. Та ви пам'ятаєте, що торік казав Сергій? "Поки буде війна,— казав він,— ми повиростаємо". Сергій помилився. Війна почалася цього самого літа, як зацвіла троянда.

Ми ще не розуміли, яке страшне лихо прийшло у країну, і вважали війну надзвичайно цікавою річчю. Настрій псували тільки повідомлення з фронту: фашисти весь час просувалися вперед, а наші відступали.

— Це тимчасово, — говорили дорослі. — Гітлер напав на нас зненацька, як злодюга. Але ось Червона Армія збереться з силами та як вдарить!..

І ми з хлопцями з нетерпінням чекали, коли вже наші вдарять. Дуже заздрили дядькові Степану і Руслановому батьку, які пішли на фронт.

Перший німецький літак ми побачили якось ранком, коли гралися у дворі. Повітря загриміло від вибухів зенітних снарядів, загули заводи і заверещали сирени.

— Ось він, — раптом сказав Сергій.

— Хто?

— Німець.

— Де ти його бачиш?

Сергій стояв, закинувши голову, і дивився на небо. Ми з Русланом теж вдивлялися в ясну блакить, але не бачили літака.

— Тю, сліпі! — засміявся Сергій. — А де снаряди рвуться — бачите?

Це ми бачили. Високо-високо над містом раз у раз виникали білі пухирці. їх наче хто жменями сипав у небо. Дуже цікаво було стежити, як вони виникають. Чисте небо, і раптом — є! Один, другий, третій... Вони з'являлися несподівано, як бульки на калюжі під час дощу.

Це й були розриви зенітних снарядів.

І тут ми з Русланом одночасно побачили фашистський літак. З землі він здавався маленьким блискучим хрестиком і летів набагато вище вибухів.

— Це розвідник, — зауважив Руслан. — Літає собі і фотографує. У нього, мабуть, і бомб нема, а то б він їх поскидав.

— Може, він і нас сфотографував? — висловився Сергій.

— Ага. Завтра пришле тобі карточку на пам'ять. Фугасну! Тоді Сергій підняв кулак і закричав у небо:

— Ей, ти, фашистюга, тікай геть! Тікай, паразит, а то я тобі зараз!..

У цей час розчинилося Сергієве вікно, звідти висунулася його мама і розгнівано закричала:

— Ану, негайно марш додому! От я тобі зараз всиплю!.. А ви теж! — це вона до нас з Русланом. — Хіба не знаєте, що, коли стріляють, надворі не можна бути! З неба осколки падають!..

Ми це добре знали, але не боялися. Ні осколків, ні літаків, ні бомб. Сергій казав:

— Нас з вами не влучить жоден осколок. І жодна бомба не впаде на нашу вулицю. От побачите!

Дорослі думали про це інакше. Нам довелося послухати Сергієву маму і вернутися в будинок.

Якось увечері я приніс додому блискучу стрічку з бляхи і заходився вирізувати з неї іграшковий літак. У цей день ми з хлопцями сусіднього двору збирали металолом. Біля паркану за півдня виросла чимала купа залізного мотлоху. Тоді приїхав грузовик і все це кудись одвіз. Нам пояснили, що металолом піде в переплавку, а потім з нього робитимуть зброю.

Отож я повернувся додому і став майструвати з бляхи іграшковий літак. Мами вдома не було. Марійка щось читала.

Сутеніло. Ми закрили високі ставні на вікнах, завісили їх ковдрами й увімкнули світло. В цей час радіо оголосило повітряну тривогу.

— Підемо у бомбосховище? — запитала Марійка.

— Зачекай, я ось закінчу... А чого ми туди підемо?

— Як хочеш... — Марійка знизала плечима і знову взялася до своєї книжки.

Гриміли зенітки. Під лезами ножиць скрипіла тонка бляха. Марійка вичитала щось смішне і тихенько хихикала над своєю книжкою.

Постріли зеніток злилися в безперервний грім. Серьожка вчора хвалився, наче він на слух уміє відрізнити вибух бомби від розриву снаряда. Я йому не дуже вірив. Адже зенітки гриміли відразу на всі голоси — дзвінко і глухо, голосно і не так голосно, завзято і поважно. Може, бойовий командир і розібрався б у цьому безладному ревінні неба, але щоб Сергій... Ні, навряд.

Потім я й сам почув у небі новий звук. То був дзвінкий частий дріб. Наче лінійкою тріщали по штахетному паркану. Та враз лінійка і паркан розрослися на все небо! "Мотор літака, — здогадався я, відірвавшись від своєї іграшки. — Мабуть, дуже низько".

Вже не тріск, а потужне ревіння майнуло над самою головою. А слідом за ним розлігся такий могутній гуркіт, наче злилися в одне всі вибухи цього вечора.

В ту ж мить згасло світло і змовкло радіо. Я чимдуж кинувся до дверей.

Другий вибух страшенної сили розлігся негайно за першим. За моєю спиною лунко тріснули високі ставні, тужава й сильна рука повітря немов стиснула мене в кулак і викинула з кімнати в коридор.

Скільки триває грім від двох вибухів, коли вони йдуть щільно один за одним? Якусь частку секунди. Я й досі не розумію, як за такий час встиг відскочити од вікна і вибігти з кімнати. Я не знаю, як я міг у суцільній темряві втрапити у двері і потім щодуху мчати темним коридором. Але я точно пам'ятаю, що промайнув крізь двері, навіть не торкнувшись одвірків. І що коли я перетинав "конференц-залу", гуркіт вибухів тривав з могутньою силою.

Лише у цю мить мене охопив жах. Здавалося, що весь наш будинок розвалюється і падає мені на голову. Я біг, а рештки будинку падали все нижче і от-от мали мене розчавити.

Це вже не був страх перед "білим привидом". То не привиди кружляли у повітрі, а вибухали фашистські бомби.

Вже у дальньому кінці коридора я зрозумів, що вибухів більше не чути і будинок не розвалився. На східцях, які вели до нашого бомбосховища, на мене хтось наштовхнувся.

— Валько!..

То була Марійка. Ми разом вибігли з кімнати, вона мене весь час гукала, тільки я тоді нічого не чув.

На східцях було багато людей. Всі поспішали вниз, бо до останньої хвилини сиділи у своїх квартирах.

Під бомбосховище у нас була обладнана невеличка підвальна кімната. Ще ніколи в ній не збиралося відразу стільки людей.

Хтось запалив сірника, і в ту ж мить почувся зляканий голос Сергієвої мами:

— Негайно погасіть світло!

І хоч крихітне віконце було надійно затулене, її послухали Потім пролунав голос тьоті Клави:

— Господи, що ж це таке?

І знову одізвалася мама Сергія:

— Тихше, та тихше ж!..

Чому треба було мовчати, ніхто не знав. Але і цього разу її послухали. Глуха темрява "панувала в підвалі. Тільки чути було схвильоване дихання багатьох людей.

Всі здригнулися, коли від дверей почувся різкий, неприти-шений голос дядька Трохима:

— Товариші жінки і діти! Спокійно! Перш за все запаліть свічку, і я вам розповім, що сталося.

Свічку негайно запалили, незважаючи на заперечення Сергієвої мами. Всі зітхнули з полегшенням. Дядько Трохим пояснював:

(Продовження на наступній сторінці)