«Чому мовчав телефон» Радій Полонський

Читати онлайн твір Радія Полонського «Чому мовчав телефон»

A- A+ A A1 A2 A3

— Що за штуку? Консервний ключ? Чорнильницю-невили-вайку? Машинку, щоб чистити ніс?

— Атомну електростанцію, — скромно відказав Руслан. Ми з Сергієм перезирнулися. Сергій неголосно сказав:

— Рапорт прийнято. Тепер твоя черга, Валентине.

Я розповів друзям, як під час війни пішов на завод учнем слюсаря. Поступово опанував цікаву професію. Коли став юнаком, робітники сказали: якщо маєш здібності і бажання—вчись далі! Так я зробився студентом університету, а потім —журналістом.

А Сергій двадцять років тому залишився в окупованому місті. Він зазнав багато лиха. Бачив фашистські "душогубки", в яких вороги нищили дітей, жінок і старих, бачив людей, які вмирали з голоду на вулицях. Разом з сотнями земляків зустрічав він нашу армію, що гнала загарбників геть.

І от тепер він захоплено розповідав Руслану й мені про Далекий Схід, про реактивні літаки, що мчать швидше за звук, про свою службу. Як бачите, він таки став льотчиком!

Руслан торкнув мене за руку:

— Над чим же ти зараз працюєш?

— Допіру скінчив книжку дитячих оповідань. Знаєте, хто її герої? Трійкс^школярів: Руслан, Сергій і Валька.

Руслан задоволено засміявся і потер долоні. А Сергій розхвилювався. Він скочив з місця, раз-другий пройшов по кімнаті, потім стурбовано зазирнув мені в обличчя:

— Слухай, а ти нічого важливого не забув? Ти вставив у книжку, як ми збудували великий вітряк і що з того вийшло? Або як Руслан винаходив "вічний двигун"?..

І тепер вже не можна було спинити спогадів.

— А як ми приручили галку Галю?

— А як ми випустили "Домашній Крокодил"?

— А ви пам'ятаєте, як Валька злазив з третього поверху по водозливній трубі і ледве не вбився?

— А як ми влаштували в "конференц-залі" картинну галерею?

— Ми от з вами колись мріяли ракету збудувати, — серйозно мовив Сергій. — А мій синок Володька це зробив! Уявіть собі, побудував модель космічної ракети. І яку!

Руслан, підморгнувши мені, запитав:

— Діючу?

— Поки що ні. Але зробить і діючу! Звичайно, до Місяця вона не долетить, але на кілька кілометрів підніметься, це точно. Ще й кролика за хмари понесе. В усякому разі, так запевняє Володька.

— Ну, коли запевняє Володька, тоді факт, — переконано сказав я. — Наші дітлахи змалку звикають поратися біля техніки. І інструментом неабияк володіють. Тепер цьому вчать у школах.

— Не забувайте, хлопці, — задумливо кинув Руслан, — що наше дитинство війна обірвала...

Крізь зачинені двері з сусідньої кімнати долинув тоненький сміх. Це моїй маленькій дочці приснилося щось смішне. Ми змовкли. Ми думали в ці хвилини про сьогоднішніх — про наших дітей. Про те, що їх дитинство не повинно знати вибухів бомб.

Руслан поклав руку мені на плече:

— То ти, значить, пишеш?

— Та — пишу.

— Писака, значить? Слухай, може, тебе на цей шлях вивів наш вірш про героя Бандура?

— Про Бандура? Той віршик допоміг мені зрозуміти, що коли ти кладеш перед собою аркуш паперу — треба мати, що сказати людям.

Ми ще довго розмовляли про всяку всячину, згадували минуле, мріяли про майбутнє, розповідали одне одному різні цікаві випадки з свого життя. Щоб переказати всі ці розповіді, довелося б починати нову книжку.

Ми домовилися про нову зустріч. Ми попрощалися, переконані в тому, що наше життя йде вірним шляхом.

Після цього я повернувся до столу, на якому лежав чистий білий аркуш паперу.