«Чому мовчав телефон» Радій Полонський

Читати онлайн твір Радія Полонського «Чому мовчав телефон»

A- A+ A A1 A2 A3

— Це правда, — говорить Сергій. — Можна було б походити вулицями. А ще можна піти в парк і подивитись на парашутну вишку. Якщо у тебе є якісь копійки, підемо, поп'ємо води. — Потім він як лясне себе по лобі: — Знаю, Валько! Підемо шукати, де починається річка!

Він ще взимку казав, що, як настане весна, — піде шукати, де ріка починається.

— Пішли! — кажу. — Це якраз буде підходяща подорож. А потім в школі розповімо.

— Потім взагалі буде добре!

Швиденько проминули ми нашу вулицю і спустилися на Журавлівську. Якраз біля неї тече річка Харків.

Йшли ми собі, йшли, то мовчки, то розмовляючи. Інколи звертали у бокову вуличку і наближалися до річки. А вона де на сонці блищить — так, що й дивитися боляче, — а де спокійненько відбиває синє небо і зелені береги. Іти було легко і приємно.

— А нам, мабуть, далеко, — кажу я. — Треба було б на дорогу щось купити попоїсти. У мене є двадцять копійок.

Тоді Сергій витяг з кишені кілька мідяків, полічив і каже:

— І у мене дещо знайшлося. Пішли! — І повернув до маленької крамнички.

Купили ми собі хліба, ще й попросили продавщицю, щоб нарізала його шматочками.

— Спочатку з'їмо тільки по одному шматку, а то ще дорога далека, — сказав Сергій.

Ідемо далі. Жуємо хліб. На вулиці хатини стали маленькі, брук скінчився, під ногами курява хлюпає. А віддалік тече ріка.

— Дивись! — кричить Серьожка. — Це вже не Журавлів-ська. Це вже вулиця Дальня Журавлівська.

— Ми вже, мабуть, пройшли кілометрів десять, — кажу я.

— Ну, десять не десять, а дев'ять таки пройшли, — відказує Сергій. — А коли так — давай зробимо привал і поїмо.

Сіли ми край дороги, з'їли по шматку хліба, пішли далі. Ось і хатини скінчилися, а за ними полем біжить дорога, тільки ген під ліском якісь будови видно.

— Виходить, з Харковом можеш прощатися!

Озирнувся я на хатини, а вони ще близько. Мені дуже захотілося повернути назад. То ж не жарт: залишити Харків і податися шукати, де ріка починається. У нас, як не кажіть, у місті залишилися рідні.

— А річка ніяк не тоншає... — зітхнув я.

— Нічого. Ще потоншає, — не дуже впевнено сказав Сергій.

Хтозна, скільки часу ми йшли. Сонце ще було високо, та ми вже наче й потомилися. А ріка яка була, така й зосталася. Тече собі праворуч від дороги. А ліворуч — лісок підіймається вгору по схилу.

Я трохи подумав і кажу:

— Якщо піднятися ліворуч і пройти через лісок, то ми, мабуть, вийдемо на дорогу, що виходить з Пушкінської. Пушкін-ська — це тобі не Журавлівка. Асфальт, трамваї!

— А хіба є така дорога, що виходить з Пушкінської?

— А ти думав! Он Журавлівка скінчилася, а дорога від неї однаково йде. Так це ж Журавлівка, а то сама Пуш-кінська!..

За хвилину Сергій узяв та й завернув на стежечку, що бігла вгору до ліска.

— Гей, ти куди? — кричу.

— Та ти ж сам казав, що хочеш на Пушкінську.

— Я казав?

— А хто ж— я? Пішли.

Ну, ми й пішли. Подолали підйом, сіли на горбочку і заходилися доїдати свій хліб. А ріка внизу вилася і зникала коло самого обрію. І не видно було її початку.

Ну й далеко ж ми бачили з того горбочка!

Праворуч розляглося місто. Хто б подумав, що воно таке величезне! Червоні, білі, сірі корпуси заводів густо обсипали весь обрій. З димарів тяглися до неба прозорі стрічки диму. Багатоповерхові будинки були оточені яскравою зеленню.

Ліворуч був широченний простір. Поля і лісочки скидалися на зелені килими і кудлаті звірячі шкури. Шж ними розсипалися хатками різні села.

Це просто дивно, скільки буває на світі зелених кольорів. Поля зелені, і ліс зелений, і береги ріки — теж зелені. А всі вони різні! Хатки в селах були білі, а ріка синя.

А вгорі світило сонце.

Зітхнули ми з Сергієм і рушили далі. Дерева стали високі, віти такі густі, що й неба не видно. Земля в лісочку була волога. За кілька хвилин на наші черевики налипло багато грязюки. До того ж ми загубили стежечку і як не шукали — не знайшли.

Високо на вітах співали птахи, тільки нам було не до пташиних співів... Сумно стало.

— Валько, дивись туди!

Глянув я, куди Сергій показував. А в лісі, на галявинці, стоять білі іграшкові хатинки. Може, десять, а може й двадцять. Хіба їх полічиш крізь дерева?

— Ходім туди, — каже Сергій, — там, може, люди є. Підійшли ми ближче. А це не хатинки, а клітки такі. З усіх

боків дерев'яні, побілені, а з одного боку — залізна сітка. Були вони порожні.

Коли бачимо, між тими клітками якийсь дядько походжає. Кинулися до нього, підбігли й стали. Дядько був високий, у ватянці і м'ятому кашкеті. Обличчя мав коричневе і все у зморшках. Глянув він на нас дуже серйозно, а ми мовчимо, не знаємо, що казати.

— Ну? — питає.

Тоді Сергій зібрався з духом.

— Це, — каже, — що у вас за клітки?

— Клітки? Кроликів будемо розводити.

— А у вас що... який зоопарк, чи що?

— Не "чи що", а дослідне господарство.

А я тим часом роздивився за галявинкою, між. деревами, будиночок, а за ним наче дорога проглядає.

Знову мовчки стоїмо. Дядько дивиться на нас і не посміхається. Ліс зловісно шумить над головою. Мені зробилося страшно. Я сказав:

— Дядю, а як нам у Харків пройти?

— А ви ж де зараз? — каже. — У Конотопі, чи що?

— Ну... який же це Харків... Це ліс... — промимрив я. Сам подумав: буде нам якась біда.

— А ви як сюди забрели? Тут знову Серьожка встряв:

— А ми ходили шукати, де ріка починається!

— Знайшли?

— Ні. Ми б і знайшли, та вже час додому.

— Ну то ходімо, я вам покажу, де вона починається.

Я Сергію очима' знаки роблю: мовляв, не ходи! А він хоч би що — пішов за дядьком. Ну, і я за ними поплентався.

Пройшли галявинку, минули клітки, знову навкруги ліс. Я вже хотів гукнути Сергія і дременути назад, коли дядько каже:

— Ось де, дивіться.

Глянули ми. От тобі й на! Між деревами тече малесенький струмочок. Вибив собі щілину між прілим тогорічним листям, де-не-де рідкою травичкою обріс та й тече собі. Водички в ньому трішечки, біжить вона нечутно, ніби ту щілину вистелили зеленим склом.

Серьожка як засміється:

— Тю! Я думав, ви й справді!.. Ріка он там унизу тече, їй ні кінця, ні початку не видно!

— Тече, — погодився дядько. — Аз чого вона зробилася? Цей струмочок, а за метрів двісті ще один, а там далі ще який більшенький, а там ще й ще... Отак і ріка з них починається.

З якого точно — і не скажеш, а всі їх обійти неможливо.

— Он воно що! — розчаровано сказав Сергій. — Ми ж це по природознавству проходили!

Дядько ще раз уважно нас оглянув:

— Отак, значить, хлопчики. А ви, я бачу, заблукали.

— Та ні! — каже Сергій. — Де там заблукали. Ну, може, трохи й заблукали, а щоб дуже, так ні.

— Ну, а коли не дуже, — сказав серйозно дядько, — то рушайте отак просто, а метрів за сто на дорогу вийдете. А далі вже дорогою й дорогою, аж поки не побачите іподром.

— Та знаємо! — гукнув я. — Коло іподрому Пушкінська починається!

— Я бачу, ви й справді не дуже заблукали. Щасливої дороги.

— Спасибі, — разом промовили ми і пішли, куди дядько показав.

А він нам ще гукнув услід:

— Тож глядіть, хлопчики, не забредіть у Конотоп! Тільки в Харків!

— Добре! — відповіли ми.

І вже скоро сиділи ми з боку брукованої дороги і трісочками зчищали грязюку з черевиків. Довго чистили, старанно.

— Як ти гадаєш, — спитав я Сергія, — кілометрів двадцять ми за сьогодні пройшли? *

— Ой, якби не більше! У мене ноги аж відвалюються. Мабуть, ми помилилися з кілометрами, бо я встиг додому

якраз на обід. А Сергій спізнився так мало, що мати його не лаяла. Адже ж ми з ним навіть біля іподрому на трамвай не сіли, щоб більше кілометрів пройти. І однаково встигли.

ЯК МИ СКЛАДАЛИ ВІРШ

Руслан був у мене. Ми з ним поговорили про останні прочитані книги, добряче вивчили наш великий стіл. Нам довелося під нього залізти, щоб краще роздивитися, як склеєні між собою дерев'яні бруски і дошки. Потім вилізли з-під столу, озброїлися паперовими стрічками і почали встромляти їх собі у вуха. Хотіли взнати, чи глибоко у нас барабанні перетинки. Обидва досягли свого: як тільки кінець стрічки торкався перетинки, нам чулося щось схоже на вибух. Той дотик був дуже неприємний.

Більше робити було нічого. Адже ж буває так, що людям нічого робити! Тим більш, що у нас завжди бувало справ і справ...

Ми трохи посиділи мовчки. Тоді я сказав:

— Давай щось напишемо.

— Дуже просто, — негайно відгукнувся Руслан. — Ми напишемо вірш:

— Про що?

— А так, взагалі... Там побачимо.

— Але ж треба про щось!

— Не обов'язково. Головне, щоб було зрозуміло і складно.

— А як же ти напишеш зрозуміло, коли сам не знаєш, про шо?

— Ось почнемо складати, тоді воно само про щось вийде.

— Ну, складаймо.

(Продовження на наступній сторінці)