Здавна переказами прославлений Сагайдачного шлях. Колись водив ним козацькі ватаги хоробрий полководець, залишивши легенди нащадкам. Слухав їх під час подорожувань та мандрівок і Сковорода, охоче зупиняючись при зустрічі з людьми. Якось забачив край шляху жінку: сиділа зажурена, наче закам'яніла в печалі. Зупинився, запитав, чого сумує.
— Лиха доля прогнала мене з рідної оселі,— відповіла жінка.— Хочу пошукати кращої.
— Ходімо разом,— запросив мандрівник.
Пішли. Знову трапилась край шляху засмучена жінка, яка теж скаржилась на долю. Запросив він і цю жінку разом подорожувати.
Нарешті, й третя засмучена жінка приєдналась до подорожніх.
Уже вечоріло, коли всі разом зупинились на перепочинок, розпалили ватру, грілися біля вогню. Жінки розповідали про щоденні прикрості.
— Не повернуся більше до своєї оселі, — мовила перша жінка.— Чоловік зневажає, лається, та ще й б'є не знати за що. Не повернуся більше до нього. Лиха моя доля....
— Скупе на радощі й моє життя,— повідала друга жінка.— Чоловік дуже лагідний. Навіть з сусідкою відьмастою не свариться. Л мені від неї перепадає кожного дня. То лайка, то бійка за курей, за поросят, щоб вони їй повиздихали. Як терпіти таку злу сусідку й такого сумирного чоловіка, то краще десь сконати. Не повернуся до свого обійстя, хай його вогонь візьме та спалить разом і відьму сусідку.
— Бідолашні мої сестриці,— обізвалась третя жінка.— А я кинула свою хату від печалі по чоловікові. Десь загинув у козацькому поході. Всі стежки і доріжки окропила слізьми. Коли б він був живий, то я рада б зносити і побої та лайку. Від кожного його стусана мені не боліло б, а лише тішилось серце, бо то б'є рідна рука чоловіча. І сусідок скликала б та гостила, щоб радіти разом. Самотність жене в дорогу.
У нічній прохололі жінки, як рідні, тулились одна до одної, щоб зігрітися, слухали розповіді доброго мандрівника, який не давав згаснути ватрі. А коли небо зайнялось рожевою смугою на сході, він звернувся до жінок:
— Кожна з вас носить горе та печаль при собі. Треба кожній поділитися цією ношею. Передайте одна одній частину свого горя — і стане легше кожній. Людина пізнає себе і в горі, й у радощах. Щоб бути щасливим, треба поділяти свої статки і нестатки.
Жінки приязніше почали поглядати одна на одну. У кожної заіскрилась радість у виразі журливих очей. Поглядали вони на зворотний шлях. Дякували доброму пораднику за мудрі речі, лагодячись повернутися до рідних осель.
— Як же тебе звати, приязний чоловіче? запитували на прощання. А дізнавшись, що то був Григорій Сковорода, бажали йому довгих років життя...
Збентежив мандрівника похмурий вигляд пастухів, що сиділи край шляху, розкладаючи вогнище. Привітався, зупинився, а далі й присів на землю біля ватри. Пастухи переглядались, недовірливо й неохоче давались на розмови. Нарешті найстарший заговорив:
— Маємо чого журитися... Сьогодні наш пан шляхтич їде верхи на коні полювати вовка в лісі. Чи вполює що, чи ні, і шкуру вовчу привезе, як завжди. Може, то шкура і позаторішнього полювання. За цю вовчу здобич кожного разу вимагає десяток ягниць від селянських дворів, мовляв, все єдно вовк роздер би їх, сполошивши всю отару. А тієї отари вже мало й залишилось. Загарбав шляхтич сотні овець, погнав їх на випас у далекому хуторі.
Слухаючи скарги, сидів задумливо мандрівник, наче хотів розгадати якусь таємницю. Кожне слово пастухів боляче вражало його. Запитав, яким шляхом поїхав шляхтич на полювання. Вийшов па колію й попростував по сліду кінських копит.
Аж під вечір дістався до лісу. Забачив на узліссі коня, прив'язаного до дубової гілки, а під дубом розлігся шляхтич на вовчій шкурі. Видно, що та шкура не раз уже служила йому. Однак при ній ще збереглися вовчі вуха й зуби — вправна рука білувала вовка.
Мандрівник, зупиняючись, привітався й оголосив себе теж мастаком полювати на вовків, а далі розговорився, зацікавив пана дотепними розповідями про мисливські пригоди. Коли добре смеркло, шляхтич загорнувся у вовчу шкуру й заснув, а далі так захріп, що й листя на дубі затремтіло. Тоді мандрівник відв'язав коня, повів його далеко в нетрі і там прип'яв до дерева. Повернувшись до ватри, продовжував підкладати дрівця. Нарешті заснув на світанку. Прокинувся від репету. То кричав шляхтич, кидаючись то в один, то в інший бік шукати коня. Втомившись, сів у відчаї на землю,— вирішив, що то злодії вночі вкрали коня. Що робити? Як повернутися до села? Та ще треба й вовчу шкуру на плечах нести. Зрадів, коли подорожній згодився прислужити — понести вовчу шкуру. Але шлях далекий, а пан звик лише верхи їздити. Кмітливий мандрівник порадив дійти до хутора, де пасеться шляхтичева отара, а звідти поїхати верхи на доброму барані. Гонористий шляхтич спочатку вилаявся, а потім почав сміятися: хіба можна барана погнати від отари овець? Та він так буде коверзувати й напитись, що скине з себе найліпшого вершника. Але кмітливець запевнив, що він знає, як барана зробити покірним віслюком. За це просив лише подарувати йому вовчу шкуру. Пан пристав на умову лише після того, як пройшов кілька верст, втомився й радий був віддати будь-що, аби врятувати своє життя.
Нарешті дісталися до отари. Шляхтич наказав слузі-пастухові загнуздати барана й запрягти його в повозочку. Баран корився пастухові. Але тільки відчув на собі вершника, як почав стрибати. Навіть вівці сполошилися. Допоміг тут мандрівник. Він сів у повозочку і показав баранові вовчий писок з зубами, розгорнувши подаровану шляхтичем шкуру. Баран, злякавшись, швидко побіг вперед. За бараном рушила вся овеча отара. Коли він починав приставати, мандрівник з повозочки знову показував йому вовчі зуби. Тоді в барана набиралась нова сила, і він скоком біг уперед. Химерному шляхтичеві навіть сподобалась така їзда. Адже він здавна пишався своєю вправністю вершника.
В обідню пору прибули до села. Ніяковіючи, вершник зійшов на поміст. А виморений до знесилля баран упав па землю ледве живий. Заволокли його слуги в кошару. А вівці, жалібно мекаючи, розбрелися по селу — кожне прибилось до двору свого колишнього господаря.
Шляхтич навіть не попрощався з дотепним приблудою - заховався від сорому в свою оселю.
Виходячи з села, мандрівник знову зустрівся з сільськими пастухами, подарував їм вовчу шкуру та порадив піти до лісу й відприпонити коня. Бо скотина ж не винна...
Раділи пастухи від такої події, беручи подарунок від Григорія Сковороди...
На великий покровський ярмарок простували люди: треба щось купити, іншому — виміняти, а були й такі, що хотіли подивитись на зборище, поринути у той шарварок, що розлягався від гомону чоловіків, вереску жінок, ревіння худоби, іржання коней.
Непомітно поплив у людському потоці спостережливий мандрівник. Увагу його привернув літній кремезний чоловік, який вів на ярмарок трьох синів-підлітків. Видно було, що людина йде здалека і не розважатись, а щось необхідне добути. З ними повів розмову мандрівник.
— Мій батько, запорожець, помираючи,—говорив чоловік,— заповів, щоб я синам придбав на щастя кожному
своє. Але не можу збагнути всього, сказаного ним. Ось цьому,— чоловік показав па найстаршого хлопця,— батько заповів придбати те, чим воля добувається; воно у вогні гартується й з сміливцями братається. Сам не можу збагнути сказаного.
Мандрівник посміхнувся, повів чоловіка з синами в ярмарковий ряд, де продавалися гартовані речі, і показав на козацьку шаблю. Звеселилися очі батька, коли придбав старшому синові козацьку оздобу. Зрадів і хлопець, взявши в руки заповітний подарунок.
— А другому заповів батько придбати те, що з вітром у полі обіймається, в походах братається, а в піснях прославляється,— чоловік показав на середульшого сина.
Кмітливий мандрівник повів покупців далі, де продавалися коні, показав на доброго огиря. У чоловіка ще більше проясніли очі. Звеселився і середульший син, коли батько купив йому доброго коня.
— Та ще треба, як заповів мій батько, і для найменшого придбати на щастя подарунок,— вів далі чоловік.— Це таке, що з піснею братається, дивним голосом славиться, старими й молодими поважається.
Подумав мандрівник і повів покупця в ряд, де продавалися кобзи. Догадався чоловік, що треба придбати синові козацьку багатострунну порадницю. Зрадів наймолодший хлопець, беручи до рук звучну кобзу.
— А тепер, пораднику щирий,— звернувся чоловік до мандрівника,— допоможи відгадати таємницю. Помираючи, батько заповів берегти те, що ні за які дукати й перли-самоцвіти не купується, приносить душі відраду, серцю тривогу, народові вічну оздобу. Те. що в огні не горить, на морях не тоне, з словом братається, безсмертям вінчається. Що то воно таке?
Поглянув щирий порадник на чоловіка та його синів і мовив:
— Піснею зветься та таємниця.
Батько з синами щиро дякували доброчинцеві за мудрі поради. З прояснілими думками поверталися вони, проводячи доброго порадника аж на шлях за ярмарковище. Попрощавшись, дивилися услід йому. Бажали щастя й прославляли мудрість Григорія Сковороди.
(Продовження на наступній сторінці)