Добре знана мандрівниками джерельна криниця край Муравського шляху, а поруч ще й озеречко, повите, як віночком, трепетолистими яворами. Під явором сидів юнак, задивившись у прозору воду. Сказать би, милувався своїми пишними шатами, але не було чим пишатися — латана свитина ледь-ледь прикривала схудлі кістляві плечі; на ногах попротоптувані личаки. Та й вродою своєю не милувався юнак — зблідле обличчя, глибоко запалі очі крили якусь таємницю під навислими пасмами розкуйовдженого волосся. Зустріти такого серед лісу, то доведеться тікати, наче від зарізяки. Лиху журбу крив у собі юнак, може, носив покуту за свої провини або гнів до тих, хто його скривдив.
Наче закам'янілий, не ворухнувся юнак, коли біля нього за кілька кроків присів мандрівник. Не звів голови, коли повз нього промчав панський ридван. Інший би звівся, щоб вклонитись панові в ридвані, а йому байдуже, сидить, дивиться на легкі, грайливі брижі, що їх гонить вітер по воді.
Не ворухнувся він і тоді, коли мандрівник витяг із сакви флейту, заграв на ній. Лилися одна за однією мелодії. Аж ось юнак наче прокинувся від сну — дійшла йому до серця одна з мелодій.
— Так, чоловіче добрий,— промовив він,— вгадали мої думи цією пісиею-грою. Душа стрепенулась.
Поглядами зустрілись незнайомці, наче зіткнулись викресані з каменю іскри. Питливим поглядом зважував юнака мандрівник, поклавши на землю флейту. Не питав про його долю, бо сама пісня, зіграна на флейті, повідала про убогого сироту, наймита без притулку, що носить у серці скорботу та гнів. Про інше повів мову мандрівник:
— Ти, юначе, пізнав себе в моєму награванні відомої тобі пісні. А я тебе зрозумів ще й в тому, що ти не вклонився панові, коли той виглядав з ридвана. Та й сам ти пізнав себе в цьому, як і в пісні.
— Пізнав! — аж вигукнув юнак. Наче полегкість відчув на серці. Ніби зрушено камінь з нього. Але ще не всю тяготу знято. Ще душа налита пекельним вогнем.
— То треба до кінця пізнати себе... Пізнати себе в істині.
Зацікавлений юнак слухав притчі й легенди, що їх розповідав мандрівник, і лице його мінилося, очі прозорішали. Впивав ті оповіді, наче тамував жагу джерельною водою. Найбільше припала до серця розповідь про мандри Марка Пекельного.
...І бродить по світу той Марко, носить тугу в собі, народні страждання й скорботу. Що ступить, то аж земля вгинається під ним. Якщо де вчинить добре діло, виступить поборником за правду, тоді легшає його ноша. Проніс її крізь пекло й життєві пригоди. Мандрує — й кінця не видно його незмірному шляху. І буде він одвічно мандрувати, шукаючи істину, пізнаючи себе в кожному доброму й сміливому вчинкові.
— З таким завзятцем хотів би разом помандрувати, щоб спробувати його ношу,— мовив роздумливо юнак; здавалося, що й волосся завихрилося на його голові та й вітер зашаленів.
— Носити Маркову ношу може той, хто ненавидить кривду, чує голос рідної землі.
— Як же почути той голос?
— Зійди на крайдорожню могилу, поглянь навколо. Недаремно вона кимсь насипана й вітрами повита. Візьми там пригорщу землі, поклади в торбу й носи, як свячене. Куди б тебе доля не закинула, бережи ту ношу. При кожній нагоді довідуйся, як пахне вона полиневим рідним вітровінням. Тоді серце твоє сповниться радістю й мужністю, глибше пізнаєш самого себе, довідуючись, хто ти є...
Мандрівник пішов своїм шляхом, розпрощавшись з юнаком. А той зійшов на могилу, окинув зором простори, набрав пригорщу землі, впивав її пахощі. Відчув, як душа наповнюється ще не знаною силою. Вдячно дивився услід пораднику, черпаючи думкою з доброго серця Григорія Сковороди одвічну істину пізнання самого себе.
Приваблював Сковороду древній Острогозьк і кучерявими берегами Тихої Сосни, й переказами про найдавніший (Острожський козацький полк Слобідської України, що обіймав простори до Дону та сягав на північ ледве не до Воронежа. Мав тут Сковорода своїх друзів. Тому добре міряний був ним шлях від Осколу до Тихої Сосни.
Прибув у Острогозьк і прославлений у церкві преосвященний Тихін. Довідавшись про перебування тут мудрого мандрівника, преосвященний зажадав зустрітися й порозмовляти з ним. Але Сковорода уникав зустрічі з високим церковним служителем. Обидва ходили на берег Тихої Сосни — Сковорода своєю дорогою, а Тихін своєю. Преосвященний умисне почав ходити сковородинською стежкою, щоб зустрітися з прославленою людиною.
Нарешті преосвященний досяг свого — зустрівся з Сковородою. В розмові Тихін запитав співбесідника, в чиєму житті знаходить Григорій Савич найбільше мудрості.
— У житті бджіл,— відповів Сковорода.— Добре було б, якби й люди жили такими трудовими громадами, як бджоли.
— А чи не здається вам, що церква божа подібна до прославлюваного улію бджіл?
— Хіба тим, що в улію теж серед трудових бджіл є трутні,— спокійно відповів Сковорода.
Преосвященний знітився, не знав, що сказати на таку неждану відповідь. Ллє співбесідник вивів його з ніяковості:
— А в чому ваше преосвященство вважає найбільшу мудрість?
— У царстві божім,— багатозначно відповів служитель церкви.
— А чи будуть і в тому царстві бджоли та трутні? — запитав Сковорода.
Замість відповіді преосвященний, перехрестившись, швидко зник.
У наступні дні Сковорода спостерігав, як преосвященний Тихін почав ходити іншими стежками, уникаючи зустрічі. Григорій Савич з цього був задоволений і позбувся велемудрих запитань преосвященного.
МОВОЮ ІНОСКАЗАНЬ
Серцем поета й роздумами мислителя він зважував події. Численні розповіді про Коліївщину, зустрічі з її учасниками, відомості про жорстокі покарання повсталих селян до глибини душі вражали його, лягали новими віхами у свідомості...
Ще продовжувалась війна й після великих перемог. Фельдмаршал Румянцев сповіщав про нові бої, про перехід через Дунай, за що одержав почесне прізвище Задунайського. Граф Румянцев-Задунайський у рапорті на ім'я імператриці Катерини улесливо повторював її ж слова: "Не спрашивали римляне, когда, где было их два или три легиона, в коликом числе против их неприятель, но где он, наступали на него и побеждали".
Пишалася перемогами російського війська імператриця. До Вольтера вона писала: "Россия из каждой войны выходила более цветущей, чем была прежде; войны возбуждали промышленность; каждая из них порождала какой-нибудь новый источник, который давал новую жизнь торговле и оборотам... В России все идет своим порядком; есть области, где почти не знают, что у нас два года война. Нигде нет ни в чем недостатка; поют благодарственные молебни, танцуют и веселятся".
Але не такою веселою поставала дійсність перед очима допитливого й спостережливого мандрівника Сковороди. Тягарем лягала війна на плечі народу, жорстокішим ставало кріпосницьке гноблення. Відбирались у населення рештки самоврядування, посилювались побори, гужова та трудова повинність. Тоді народилась і пісня:
Наступає чорна хмара,
а другая синя.
Не заступить син за батька.
А батько за сина.
Женуть батька в степ косити,
Сина — молотити.
Третю дочку-паняночку
Тютюну садити...
Новими враженнями сповнювалось життя непосидливого Сковороди. Неспокій гонив його шляхами України і за її межами. Раніше уникав заходити до шинків та заїжджих дворів. А тепер, при нагоді, не минав і цих найгустіше розкиданих закладів на несходимих шляхах країни. Всюди були протоптані стежки від церкви до шинку. На цвинтарі й під шинками знаходили притулок різні бездольці, серед яких траплялися й біглі люди. їх побільшало з часу, коли Кирило Розумовський в останній рік свого гетьманування оголосив схвалений імператрицею універсал, що обмежував право переходу селян від одного до іншого власника.
Час від часу про біглих людей сповіщали навіть "Санкт-Петербургские ведомости". Тут оголошувалось часом таке: "Втекли дворові — чоловік і жінка. Чоловік чорнявий, високий, очі карі, ніс гострий, вуха помірні, рухливий, на руці тавро. Жінка низенька, світловолоса, обличчя кругле. Розшукує власник..."
Григорія Савича обурювали подібні повідомлення. Він прислухався до розмов різних людей, читаючи в них сльозами писану велику повість життєвої правди. Чув і зухвалі теревені чиновників, суддів, різних п'явок людських. Гострі переживання та обурення викликали відомості про безправність людини, яку можуть господарі навіть продавати, хоч юридично ще не були визначені права такої торгівлі.
Народний протест проти гноблення вилився у велике повстання, очолене Омеляном Пугачовим, що незадовго перед тим вславився хоробрістю при взятті турецької фортеці Бендери й дістав за це чин хорунжого. Розгорнулась і772 року на просторах Дону та Волги велика селянська війна, в якій брали участь і слобожанські втікачі. Значні частини російської армії під командуванням жорстокого генерала Олександра Бібікова були кинуті на придушення повстання. А зрештою імператриця Катерина дала доручення одному з своїх фаворитів, генералу Григорію Потьомкіну, остаточно ліквідувати пугачовщину.
1772 рік вписаний в історію і першим поділом Польщі між Росією, Пруссією та Австрією та придушенням польських заколотів.
Позначений і в творчій біографії Сковороди 1772 рік написаниям діалогів "Бесѣда, нареченная двое, о том, что блаженным быть легко", "Діалог, или Разглагол о древнем мірѣ". До цього часу належить і написання значної кількості байок.
(Продовження на наступній сторінці)