Григорій Савич давно мав намір побувати в Преображенському соборі, подивитися на срібні шата оздобленого запорожцями євангелія. В соборі відправлялась служба. Увійшовши у храм, вражені величним витвором мистецтва іконостасного живопису, мандрівники з кобзами в руках стали на коліна. За ними всі, хто був у соборі, теж опустились на коліна. Збентежений Григорій Савич розумів, що то було не звичайне церковне колінопреклоніння, а щось вище за повсякчасні обряди. Він не клав земних поклонів, захоплено оглядав архітектуру побудованого в часи розквіту полкового козацького самоврядування храму. Колонади та багато орнаментовані стіни, іконопис зіставляв з мистецтвом італійського відродження. Тут було чому повчитися й великому зодчому Растреллі. Хай у віках прославиться хист безіменних митців і народних умільців! Хотілось вірити, що кожну цеглину цього мистецького храму берегтимуть як святиню нащадки, читаючи у дивній споруді свою історію...
Розставався з друзями-кобзарями Сковорода аж на Крем'янецькій горі. Незвичайне то було розставання. Кобзарі то ставали на коліна, цілували землю, то здіймали руки до захмареного неба, до примерклого сонця. Співали й ридали. Раптово знявся вихор, закружляв у повітрі стебла перекотиполя, розвівав поли свиток мандрівників. Вітер ударяв по струнах кобзи, і вона жалібно квилила. Наймолодший кобзар, вірячи народним звичаям, витяг з-за халяви гайдамацького ножа і почав лезом розсікати вихор. Наче змагався в єдиноборстві з потворою гайдамацький співака, доки не переміг. Поранений вихор, шаленіючи, залягав на схилах Дінця. Обіймалися, прощаючись, друзі. Помандрували. Сковорода ще довго дивився їм услід, уловлюючи здалека слова пісні:
Літав орел, літав сизий...
Вчувалися ці слова, коли прибув він до Києва; оселився в Китаївській пустині, що розляглася наддніпрянськими угіддями недалеко від міста. Не захотів Григорій Савич набридати своїм знайомим у Києво-Печерській лаврі, прагнув самотності, щоб зібрати свої думи, дати їм раду, як допитливим дітям. Найближче до Китаївської пустині причаївся Видубецький монастир, визираючи хрестами та банею з-за високих горбів, наче прибився на відпочинок у затишку потомлений роками, прославлений мудрістю похилий бувалець. Оглядав його уважно Григорій Савич, подорожуючи узбережжям до Китаївської пустині. Та як і не оглянути, не пригадати ту давнину, коли, заснований в урочищі Видубичі в одинадцятому столітті, монастир витримував навали половців, а згодом й літописання перенесли сюди ченці з Києво-Печерської лаври.
Зустрівся Сковорода зі своїм родичем Іустином Звіраком, який перед тим був начальником відомої лаврської друкарні. Тепер він став управителем багатого монастирського урочища, званого "Китаївська пустинь". Тут розкинулись у мальовничій місцевості пасіки, сади та сіножаті, обіймаючи берегові простори обабіч Дніпра аж до Кончі-Заспи. Облюбував собі для життя Сковорода дуже скромне приміщення недалеко від Дніпра.
Пустинь Китаївська привабила його тихим життям та чарами природи. Підіймався Сковорода до схід сонця, першим приходив на сіножать і ставав поруч з іншими косити пахучу, росою кроплену траву. І дзвін коси, і пахощі лугові, і гомін пташиного царства нагадували дитячі роки, наповнювали дивними почуттями серце поета. Любив простори, залиті сонцем і медовими пахощами, а вечорами впивав душею сяйну красу зірок. Зорі ж у небі — то відбиток сонячного світу. Випромінюють його перлини, пливучи по орбіті всесвіту. Збагнути б ту велич, осягти ще не осягнене питливим розумом. Тоді довіряв свої думи й таємниці тривожної душі рядкам, які стелив на папері.
Минали години в убогій хижі, над вікном якої ластівки звили гніздечко, а часом влітали в саму хижу, сідали на потемнілу від часу раму, з якої виглядало аскетичне лице угодника. Надвечір заходив Іустин, потрясаючи лахматою головою, скаржився на неподобство ластівок та безсоромність їх перед святим угодником, загрожував поруйнувати гніздечко. Але гість заперечував, говорив, що ластівка приносить благодать людині. Іустин запалював лампаду і бажав гостеві спокою. Але спокою той не знаходив.
Підсліпувато блимала лампада, гойдаючи тіні. Наче пізнавав у них давніх знайомих. Приходили вони на розмову, воскрешаючи в пам'яті диспути, змагання думок. Гасла, нарешті, лампада, і зникали уявні гості, звільняючи місце іншим особам, що поволі увіходили не тільки в келію, а й у душу поета. Серце трепетно вітало той прихід. Ніби живою бачив перед собою задумливо журливу переяславську сотниківну. Здавалося, що вона тихо шепоче, нагадуючи давні звабливі розмови. В очах горять незгасні іскри, якими завжди проймала душу поета. Ось вона скидає з себе чернече вбрання і красою, як промінням сонця, осяває понурі стіни келії, наповнюючи її фіолетовими переливами дивної мелодії. Слідом з'являється й пані Вишневська, приносячи лагідний, благальний погляд, наче хоче вимовити недомовлене з тих часів, коли шукала відради й утіхи ще юного серця. її граційна рука наче шукає клавіші фортеп'яно, як і колись. Мажором наповнюється хижа...
Прокинувся — ластівки вже зустрічали світанок, щебечучи біля гніздечка.
Несподівані уявні гості збентежили душу, хотілося, щоб від якогось потрясіння рушились мури монастирські, аби не сковували вони пристрастей живої людини, не відгороджували її від світу, наповненого змаганнями, радощами й скорботою. Кружляли лебединим летом думки над самотнім серцем, ронячи журливий відгук промайнулих днів. Химерні зваби життя, нерозквітла весна любові просяться, як запізнілі прочани, знайти притулок у вразливій уяві. В душі відбувалися поєдинки, перемагали своєю силою дерзновенні думки мислителя. В чому щастя скороминучого життя? В чому божеська сила? Л чи може стати богорівною людина? Бог — то природа, безначальна й безконечна. Божественна істина —то краса природи, краса людської душі.
Підіймався з-за столу, ходив по кімнаті. Ой, як тісно у цих чотирьох стінах! Де подіти себе? У чому вилити жагу думок і почуттів нестримних?.. Простував до Дніпра, чув, як рине вода, наче зітхає на повні груди велетень, задрімавши від вікової втоми.
Тоді знаходив сміливих побратимів, що поділяли своє чернече дозвілля з ним у прогулянках по Дніпру. Не всі ж ченці обараніло хилять щоденно голови перед алтарем, випрошуючи в бога "царство небесне". Знав Григорій і таких ченців, що пропивали в шинку не тільки клобучки, а й штани, повертались у келію, прикриваючи грішне тіло рясою, що горілкою пропахла. Не цурався Григорій жаті, обіймаючи берегові простори обабіч Дніпра аж до Кончі-Заспи. Облюбував собі для життя Сковорода дуже скромне приміщення недалеко від Дніпра.
Придеснянщина розкривала ще незнані сторінки історії рідного краю. Пливли до Остра, навіть сягали до Чернігова. Сковорода бачив усюди, як трудівнича рука залишала плідні сліди. Багата переказами й легендами придеснянська земля наче сурмами обзивалася з давнини, щоб пробуджувати похилих орачів. Слухав легенди про древніх чернігівських князів, живі ще перекази у пам'яті про козацький до Азова похід, очолений Яковом Лизогубом. Після того славетного походу Лизогуб отаборився в Седневі, де знаходять і тепер пристанище кобзарі...
Линув думками в далекі світи мандрівник, прислухався до вістей про війну з турками, про великі перемоги російської армії й флоту. "Санкт-Петербургские ведомости" та "Московские ведомости" були наповнені повідомленнями про воєнні події. Наступально просувалась армія під командуванням Румянцева, а російський флот увійшов у Середземне море, тримаючи курс до егейських берегів. Європу потрясли великі перемоги, що сталися в червні — липні 1770 року. Біля Кагула та Ларге розгромлені основні турецькі сухопутні війська, а в Чесменській бухті знищено турецький флот. Але ще не видно кінця війни. Не тільки принесла вона славу перемог, а й багато прикростей для народу. Косила людей пошесть чуми. Назвали її "бендерською чумою", бо поширилась після взяття фортеці Бендери під командуванням графа Па-ніна.
Не засиджувався Сковорода в тихій хижі. При кожній нагоді мандрував зі своїми китаївськими друзями вниз
по Дніпру аж до Канева. Не заходили в місто, бо там орудувала мстива польська шляхта, бенкетуючи після розправи над гайдамаками. Зупинялись на Чернечій горі під Каневом, де зустрічали щирих людей, засмучених, битих горем.
Перебуваючи в Китаївській пустині та мандруючи Дніпром, Сковорода гартував свою духовну міць, наче лагодився в нові походи. Не раз прибував на київські висоти, з яких видно лівобережну далечінь, що слалася до рідних Чорнух, а звідти й на Слобожанщину. Дивився, наче виглядав гостей дорогих. Не помилився. Вони прибули. Прибули три кобзарі, що ширили гайдамацькі вісті. Зустрілись на київських висотах, щоб оглянути далечінь нових мандрівних шляхів. Тут старий кобзар заплакав і поклав до ніг Григорія Савича свою кобзу, та ще й гайдамацький ніж.
— Бери на згадку в подарунок, що тобі лежить до серця.
Замислився Сковорода, зважуючи приязнь гайдамаки. Посміхнувся, наче світла думка осяяла його чоло. Рука простяглась до кобзи, а ніж хай залишиться для тих, хто вправно орудує ним. Для поета ж і філософа слово та гра на кобзі й флейті гостріші за ножа. Утер сльози старий співець і заховав ножа, креснувши поглядом гострим. Пригадав-бо Залізняка. А Григорію Савичу вклонився, простерши для обіймів руки.
З тією кобзою Сковорода наче прийняв нове хрещення, свіжою силою наливалися його помисли. Перед ним, як велет казковий, стояв кобзар-гайдамака, говорив урочисто, ніби кидав у далекі простори вагомі слова:
(Продовження на наступній сторінці)