У війні взяли участь запорожці в складі армії головнокомандуючого Румянцева. Запорожцям належало лати перший значний бій туркам і цим відкрити рахунок подальших звитяг. Про це публікували "Санкт-Петербургские ведомости" (1769 р. 21 липня) у зведенні ставки Румянцева: "Осьмого числа сего месяца партия войска Запорожского под командою войскового старшины Филиппа Стягайла да казацких полковников Давыда Логвинова і Тимошки Сукура, отправленная пред тем от кошевого атамана Калнишевского для поиску над неприятелем вниз Днепра на лодках, встретила рано-поутру недалеко от урочища Косширской плавни, где накануне переночевала, турецкую, из самого Константинополя к Очакову пришеіпіую. а оттуда далее к Сечи для взятия языка и разорения ея следовавшую, флотилию в двадцати мореходных судах, с немалою артиллериею. Запорожские казаки сделали тотчас на сию флотилию храброе нападение как сильною пальбою из пушек, так и безпрерывным мелким огнем, от которых четыре судна неприятельские в конце разорены, а бывшие на них люди, числом более двухсот, отчасти побиты, а отчасти потоплены, так что ни одного из них не спаслось, кроме десяти человек в полон взятых, из коих семеро присланы сюда в главную квартиру, а трое прямо из Сечи отправлены кошевым атаманом ко двору Ея Императорского Величества, во всеподданнейшее приношение плодов мужества и благодеяния всего Запорожского войска. Запорожцы получили при сем случае в добычу четыре знамя, перначь и пятнадцать медных пушек, а остальные во время самого сражения затоплены в Днепре. Потеря казаков состоит в одиннадцати убитых и двадцати раненых..."
Ці тривожні часи були дуже гострими в житті й діяльності Сковороди. Він не відступив від своїх переконань гуманіста-просвітителя. Залишаючи викладання в додаткових класах для шляхетської молоді, Григорій Са-вич зберіг властиву йому мужність, нездоланність у перекопаннях. Здавалося, що той "духовний меч", про який говорив він у листах до Ковалінського, ставав ще гострішим.
Харків святкував "день, посвященный для принесения всевышнему благодарения за спасение всеавгустей-шея пашня монархини и пресветлейшего наследника". Відбувалось торжество з нагоди благополучного щеплення імператриці Катерині та її синові Павлові вакцини віспи.
Дзвонили в церквах і стріляли з гармат, коли проголошувалось "здравіє" імператриці та її спадкоємцю державного трону. А мислитель-поет тим часом залишав Харків, прощався з своїми друзями. Залишав місто і його найсердечніший учень Михайло Ковалінський, який відбував у Петербург до двору Кирила Розумовського Для навчання його синів.
Недаремно провісник вольності прищепив гуманні Просвітительські погляди своєму вихованцю. Запалені Сковородою в душі Ковалінського іскри не згасли на його життєвому шляху. Вони освітлювали йому подорож, коли він у ролі наставника супроводжував за кордон Льва Кириловича Розумовського здобувати освіту в європейських університетах; з ними їхав і дванадцятилітній вихованець Григорій Кирилович Розумовський. Знаючи, що в той час Геттінгенський університет зібрав на своїх кафедрах видатних німецьких учених, Ковалінський прибув сюди із своїми вихованцями для слухання лекцій. Потому продовжували освіту в Ліоні, Лозанському університеті, у Женеві.
Не гасли сковородинські іскри й тоді, коли Ковалінський, ставши управителем канцелярії графа Потьомкі-на, підтримував широкі зв'язки з видатними діячами свого часу. Спалахували негаснучі вогні гуманізму, осяваючи діяльність Ковалінського і на посту куратора Московського університету. Гідний заповітів свого учителя, Михайло Іванович зберіг листування Сковороди та частину його рукописів, зробивши цим неоціненну послугу шанувальникам великого мислителя і поета, культурі людства загалом.
Пізнай себе
Не став Сковорода свідком нових торжеств, що відбувалися в Харкові 1 січня 1770 року з нагоди перемоги російського війська над турками. В торжестві брали участь його друзі й недруги. Виступали колишні слухачі при Харківському колегіумі, та відзначився тут промовою й служінням молебствія преосвященний Самуїл Ми-славський в домі командуючого Другою армією графа Паніна, про що сповіщалося:
"1 числа января месяца квартира его сиятельства почти не вмещала собранных для сего торжества персон, которые приносили поздравления, причем от заведенных вновь прибавочных классов на латинском, французском, немецком, италианском и греческом языках приветствовали его сиятельство поздравлениями, а состоящий при оных классах за директора титулярный советник господин Горленский поднес сочиненную им эклогу, изъявляющую под именем двух пастухов народное благосостояние. Литургию совершил прибывший сюда в то время преосвященный Самуил; при чем говорена была проповедь, а потом отправлен оным преосвященным благодарственный молебень при пушечной пальбе"... ("Санкт-Петербургские ведомости", 1770, № 22).
А в цей час поет-мислитель приніс тривогу, пристрасть і любов до своїх друзів, оселившись біля Дергачів у Гужвинських лісах, що належали Земборському — батькові одного з учнів і прихильників Сковороди. Тут широко розкинулись прадавні нетрі, де водились ще звірі, дикі козулі, а часом па узліссі трапиться така дивина, як дикий кінь,— нащадок давніх табунів половецьких степів. Здавалося мислителю, що тут він досконаліше пізнавав самого себе, заглиблювався роздумами в глибокі сфери філософського бачення світу.
У пролозі до трактату "Наркісс" Сковорода відзначив: "Сей есть сын мой первородный. Рожден в седьмом десяткѣ вѣка сего. Наркісс нарицается нѣкій цвѣт і нѣкій юноша. Наркісс — юноша, в зерцалѣ прозрачных вод при источникѣ взирающій сам на себе і влюбившійся смертно в самого себе; есть предревняя притча".
Здатність мислити алегоричними категоріями дозволила йому заглибитись у філософські роздуми про людину, її духовні якості та залежність від всесвіту. Пізнати себе в гармонії всесвіту — то значить збагнути велику істину буття.
Проголошені ще до нової ери Сократові слова — "пізнай самого cefie* повторювались філософами наступних епох. Кожен намагався вкласти в них свої судження про пізнання речей і явищ, про взаємини матеріального і духовного світу. Звернувся до цих слів і Григорій Савич. "Наркіссов образ благовѣстит сіє: "Узнай себе!" Будьто бы сказал: "хощеши ли быть доволен собою и влюбиться в самого себе? Узнай же себе! Испытай себе крѣпко. Право! Как бы можно влюбитися в певѣдомое? Не горит сѣно, не касаясь огня. Не любит сердце, не видя красоты". Не в запереченні об'єктивної закономірності явищ досягається пізнання свого "я", а у взаєминах з ними. Наркісс пізнає себе через відображення в чистій воді. "РазвѢ солнце и источник есть то же? Ей! Сонце есть источник свѣта. Источник водный источает струи вод... Сонце есть глава огненному морю. Но како-де могут сія быти, дабы человѣк преобразился в сонце?"
Речі, явища, буття людини мають закономірний зв'язок. Цьому підпорядковані діалоги "Наркісса". Виступають з судженнями Друг, Лука, Клеопа, Філон, Памва, Антон, Квадрат, ведучи розмови, дискутуючи, доповнюючи власним досвідом розуміння різних явищ.
"Где ты видал,— звертається Памва до Антона,— чтобы кто разумѣл тму, не видав никогда свѣта? Может ли крот, скажи, пожалуй, сказать тебѣ, гдѣ день, а гдѣночь?"
"Если крот не может, тогда может сказать человѣк",— відповідає Антон.
Співбесідники, полемізуючи, наводять притчі, книжні твердження, посилаються на Давидові біблійні слова, зважують їхню значимість, погоджуються і заперечують.
Древні Сократ, Будда вбачали мудрість людини в звільненні її від життя. Але чи досягли вони в цьому істини? Словами Друга мислитель підносить іншу істину: "Для чего ты вельми высоко возносишь умирающую мертвость, и старѣющуюся старость, и тлѣющую тлѣнь? Одна ли смерть царствует? И нѣсть живота? Лесть одна без правды, и злоба без благости, и старость без юности, и тма без свѣта, и потоп без сушы?"
В сентенції Друга філософ вкладає зерна раціонального розуміння істини. Він закликає грати на Давидових гуслях, заплямовувати невігластво та приходить до висновків: "Новый человѣк имѣет и язык новый. Слушай, Памво! Запойте сему возлюбленному нашему человѣку, сладости и желанію нашему. Но так пойте, чтоб сладка была ему ваша хвала. Воспойте умом, не одным воздух поражайте гласом. Новому нову пѣснь".
Оновлюються своїм змістом стародавні слова античної мудрості про пізнання самого себе. Красу оновлення сприймає мислитель і поет. До трактату "Асхапь" він бере епіграфом рядки з найпоетичнішої частини біблії — з "Пісні пісень":
"Аще не увѣси самую тебе, о добрая в женах, изыди ты в пятах паств и паси козлища твоя у кущей пастырских".
Розмовляють між собою ті ж особи, що й в "Наркіс-сі". Памва, чулий до краси природи, захоплюється картинами, що зображають біблійні художні епізоди. На одній з них — Халев віддає чарівну свою Асхань побратимові, який взяв місто Арвон. Антон захоплюється картинами і розповіддю Памви.
"Ты видишь одну наружность их,— пояснює Памва.— Но если б ты увидѣл внутренпіи в них сокровенный мысли..."
(Продовження на наступній сторінці)