Розмови ведуться навколо біблійних повіствувань. Мудрість суджень Памви доповнюється висновками Друга. Це пробуджує свідомість інших. Афористично висловлюються філософські поняття: "Начало безконеч-ное, и само всему конец", "Обрящите остаток, если взыщите начаток", "Со овцами и тельцы пойдут", "Но что пользы жевать и вкусу не чувствовать?", "Все тлѣние человеческое что такое есть, если не солома и полова?", "Рѣчь Оиолш подобна азіатской рѣкѣ, именуемой Меандер. Сказуют, что рѣка тая по самых прекрасных мѣстах прчгькает, по теченіе ее вьется, как змій, а заплутываст ход свой, как хоромы лабиринт", "Узнай, что значит низко — узнаєш и до высоты касающееся. Усмотри ночь, потом само тебѣ возсіяет утро", "Если сердце может тайно говорить, можно ему тайно и смѣяться", "Новому новое дай, чистому — чистое, невидимому — тайное", "Библія есть человѣком, и ты человѣк. Она есть телцом, и ты тоже. Если узнаєш ее, один человѣк и один телец будеш с нею. Узнай же прежде себе. Она с дураком дурна, а преподобным преподобна".
У пізнанні людини мислитель вбачав дві категорії — матерію і дух, перегукуючись з тогочасними володарями розуму. "Что такое человѣк?" — звучить лейтмотивом питання, поставлене в "Асхані". А жертвоприношення, политі кров'ю, протестант-мислитель називає "дурачеством божіем", закінчуючи цими словами філософський трактат.
Шукання істини мислителем вели його до народного життя, до спостережень за подіями, рухом у суспільстві. Шукав нових друзів, щоб перевірити і збагнути істину слів "пізнай самого себе".
Не пойду в город богатый. Я буду на полях жить Буду вѣк мой ковотати, гдѣ тихо время бѣжит. О дубрава! О зелена! О мати моя родна! В тебі жизнь увеселенна, в тобі покой, тишина!
Ничего я не желатель, кромѣ хлѣба да воды, Нищета мнѣ есть пріятель — давно мы с нею сваты.
У зв'язках з народом, в єднанні з природою пізнавав істину буття. Новою життєвою правдою наповнювались давно проголошені слова — "пізнай себе". Щасливий той народ, що на історичних роздоріжжях не втрачає самосвідомості, не губить гідності свого роду і племені, не піддається зрадливому забуттю, руйнівній стихії смиренства. Раб, який збагне тягар своєї неволі, гідний визволення. Велика сила істини завжди ставала гострим мечем у зіткненні носіїв правди з кривдниками.
"Пізнай себе",— закликав Сковорода, щирячи ідею щастя людини і цілого суспільства.
КОБЗАРСЬКІ ВІСТІ
Знову постелилися несходимі, вітрами биті, переказами повиті шляхи перед очима мандрівника. В обійми нової стихії потрапляв гнаний долею волелюбець. Сумував і радів, гнівався й жалкував, благословляв і проклинав,— носив у собі невгамовні терзання душі.
На Ізюмщину, аж до Гусинки, де жили друзі, прямував химерний, невтомний правдолюб. А назустріч йому виринули з шляхової сизини три постаті. Розгледів — свитки на них не слобідського крою, а бандури помережані по-подільському. Кобзарі різного віку. У найстарішого сиві козацькі вуса прикривали шабльований шрам. Молодший приховував у карих очах щось тоскне, задумливе, невимовне. Наймолодший — юнак—дивився, посміхаючись веселими блакитними очима, в яких крилися й приховані блиски козацького завзяття.
Зупинившись біля подорожніх та привітавшись, Григорій Савич запитав, куди їх бог несе. Забачивши в його руці флейту та сакву за плечима, кобзарі зупинились і замість відповіді заграли, наспівуючи:
Літав орел, літав сизий Попід небесами! Гуляв Максим, гуляв батько Степами, ярами.
Ой, як та пісня вразила чуле серце поета! Здавалося, що кобзарі своїми натрудженими перстами не струни перебирали, а торкалися свіжих ран закривавленої й задимленої пожежами України. Бачив, як у старого кобзаря повисла сльозина на сивому вусі, а в молодого засвітилися жагою гніву іскри в очах.
— Гуляв Максим, та більше не буде,— заговорив старий кобзар.— До струн цієї кобзи не раз торкалася й рука Залізняка. Хай йому добро згадається, якщо не закатував нашого батька-лицаря генерал Кречетников, що за наказом відьми цариці зрадливо, не по-лицарському, а обманом полонив Максима та Ґонту. Залізняка погнали до Москви, а славного Ґонту віддали на розтерзання ненависній шляхті, мовляв, він польський підданець. Прокляття на голови катів! — кобзар підніс вгору руку, стиснувши в кулак зашкарублі пальці.
Ще розповів старий, що до ворожих рук потрапили й побратими-кобзарі. На коднянську розправу забрали славних кобзарів Прокопа Скрягу, Василя Варченка, Михайла Сокового. Кажуть, що повідрубували їм пальці на руках за гайдамацьку гру, а потім стяли й голови. Ллє не всіх кобзарів гайдамацьких спіймали. Ось і їх троє втекло, щоб у народі розносити славу про Залізняка й Ґонту. Хай знають люди, як добувається воля і в кривавій кривді купається неволя.
Вражений розповідями, Григорій Савич запросив кобзарів мандрувати разом. Брався навіть нести на собі бандуру старого кобзаря. П ж торкалася рука самого Максима Залізняка! Така ноша не буде тяжкою. Аж до Гусинки разом з Сковородою мандрували кобзарі, сердечно розповідаючи про побратимську щиру вдачу Залізняка, про красномовні виступи ігумена Мельхіседека, про горем битого Ґонту.
Той Гонта найбільше зазнав пригод. Конфедерати, довідавшись про співчутливе ставлення Ґонти до виступу Залізняка, заарештували, закували в кайдани і, вивівши на площу, поставили перед шибеницею. Але тут з'явилася вдова Обушиха і зажадала спасти лицаря, оголосивши про свій намір взяти його з-під шибениці. Такі звичаї козацькі. їх ніхто не порушував від часів Богдана Хмельницького. Не можна було порушити й тепер ці звичаї. Гонта залишився живим, повернуто було йому зброю й сотницьку булаву. Та не зрадив своїх переконань лицар — з'єднався й побратався із Залізняком. А коли царські війська разом з шляхтою придушили повстання, то найлютіше покарали Ґонту, здіймали з нього живого шкіру, завдаючи жорстоких мук.
Страшно й тривожно було слухати розповіді кобзарів. А коли зупинялися десь у селі й сходилися люди послухати розповіді та гру дивних мандрівників, тоді Сковорода сам брався грати на бандурі. Скидали шапки старі й малі слухачі, молодиці зітхали, дівчата ронили сльози, довідавшись, що їхні подільські сестри тепер вплітають серед кольорових і чорні стрічки для вияву жалоби за своїми земляками.
Натхненно грав Григорій Савич. Йому самому здавалося, що у звуках бандури він читав ніким не писану історію України. Журливо стогнали струни, а за ними виводили кобзарі:
Годі тобі, пане-брате. Ґринджоли малювати, Берн шаблю гостру, довгу Та йди воювати!
Кому воювати, кому поле орати, а кому словом засівати ту ниву, политу кров'ю та сльозами. Може, зійде слово, щоб заквітчати зеленим руном землю рідну.
Ой з-за гір, з-за гір вилітав сокіл. Гей! А з-під хутора вилітало два.
А з-під хутора вилітало два. Гей!
"Соколе-брате, ой де ж ти бував? Ой де ж ти бував, ой де ж ти літав? Гей!" "Ой літав же я сильно високо!
Ой літав же я сильно високо. Гей!
Ой видав же я зелене жито. Зелене жито, козака вбито. Гей! Козака вбито, не схоронено".
Неслося за вітром розлоге "гей!", а душа поета бриніла кобзарськими струнами, наповнюючись новими творчими мотивами. Коли залишався на самоті, то, здавалося, сходились до нього на раду гайдамаки, приносили свої болі й невситиму жагу волі. Ставали перед ним рядами — не жебраки, не прохачі помилувань, а володарі своєї долі. Думка поета ширяла просторами, як у пісні — "літав орел, літав сизий попід небесами". Хай гайдамацькі ножі викрешують і слово палке та вражаюче!
Хотілося помандрувати Залізняковими шляхами, глянути на згарища, що зберігають у собі незгасні іскри.
Мандрівників гостинно привітали в Гусинці. У домі Сошальських знайшов Сковорода приязне до себе ставлення.
Збиралися па майдані люди, коли прибували туди кобзарі. Григорій Савич не тільки від них не відставав, а ще й доповнював своїми словами кобзарські вісті.
У КІТАЇВСЬКІЙ ПУСТИНІ
Дні й тижні перебували мандрівники у домі гостинних Сошальських. Тут любили музику та пісні, поважали кобзарів. Сковорода з своїми подорожніми побратимами приніс сюди багато втіхи, змістовної розваги.
А через якийсь час Сошальський домовився мандрувати разом з Григорієм Савичем до Києва. Випроводжали кобзарі свого друга, разом вийшли аж на Ізюмську сакму1, що відгалужується від Муравського шляху. Ще татари протоптали ту сакму, а може, й київські князі ходили нею, щоб шоломом напитися води не тільки з Дінця, а й з Дону. Коли зійти тим шляхом на Кременецьку гору під Ізюмом, то перед очима розкриваються неосяжні простори. Півколом оповиває гору Дінець, стелячись до Святих гір (Святогорськ). А у підніжжя Кременецької гори, на цвинтарі, відшукали мандрівники могилу славного козацького полковника Квітки і вклонилися їй. Недалеко тут і прославлений на Слобожанщині Преображенський собор на краю міста, перед яким раніше відбувалася козацька полкова рада.
1 С а к м а — слід (татарськ.).
(Продовження на наступній сторінці)